Один з найпитоміших письменників-професіоналів в Україні й з огляду на львівську присутність, чи не взірець долучення до Франкового чину. Християнин. Особистість бетховенської чутливості й діткливості. Жанрово універсальний. Схильний як до мовно-стильових експериментів, так і до літературно-громадських ескапад. Продуцент світоглядно-життєвої філософії, що грунтується на масиві інтенсивних роздумів, занурених в українську історію. Енергійний учасник та креативний ініціатор літпроцесівських творчих змагань – попри скептичне ставлення до їх доцільності.
Народився в с. Осівцях Бучацького району, що на Тернопіллі в сім’ї Петра Чепурка й вимушеної колгоспниці мами Зофії – з дому Андрія Олійника. Був найстаршим з чотирьох дітей – братів і сестри: п’ятий (первісток Андрій) трагічно відійшов після трьох років земної гостини. Вчився в Осівецькій початковій, Білявинській восьмирічній та Коропецькій школі-інтернаті. Мама була причетна до співочо-театральних традицій та національно-визвольного руху, й за словами Богдана, все життя прожила в підпіллі, а легально – на буряках. 1974 року після студентських поневірянь і певних потрясінь здобув диплом україніста в універі імені Івана Франка. За час студій заприязнився з Григором Мовчанюком, Олегом Лишегою, Григорієм Чубаєм, Романом Кісем, фізиками Є. Чаплею, Я. Лопушанським, В. Кондратом, художниками Степаном Івасейком, Романом Гарбузом… Працював за фахом у школах Західного Поділля. Повернувшись до Львова, за сприяння Оксани Сенатович влаштувався у Львівські профспілки. Згодом створив й очолив відділ фольклору в скансені, ініціював комплексні експедиції в західноукраїнські регіони. 1989 року був запрошений Романом Федорівим на роботу в журнал „Жовтень” (надалі – „Дзвін”). Вів там мистецтво й так звані „Дзвінки до редакції”. Наклад „Дзвону” в ті часи сягав 150 тисяч. Перед референдумом за Незалежність став заступником директора з науково-методичної роботи в українознавчій школі, створив буквар „На білому світі”, розробляв методички; редагував поезію в часописі „Літературний Львів”, критику в журналі „Річ”, був членом редколегії журналу Валерія Іллі „Основа” й редактором однойменної освітянської газети. Понад пів століття присутній в літературі. Перша публікація – вірш „Матері” в Бучацькій районці „Перемога”(1965). Першу книжку поезій „Сонячна дорога” (внутрішні рецензенти Р. Лубківський та Р. Кудлик) видав у „Каменярі” 1984 року після значних „обрізань” та самовкорочень. 1990 року, по виході другої, посіченої-порубаної цензурою й редакторами збірки „Код спадковості” (1988) – став членом НСПУ. Заочно, бо квиток вручили аж у 1992 чи 1993 році (рекомендації М. Ільницького, Б. Стельмаха, І. Дзюби; рецензії М. Рябчука, Р. Качурівського, І. Мироненко). Надрукував 37 книжок. З-поміж інших – „Вітер нашої землі” (1990), „Подільська височина” (1997, літ. премія „Благовіст”), „Викрадення Європи”(2004; номінація на Шевченкову премію, Шашкевичівська літературна нагорода), „Лірика” (2009), „Барвінок на зрубі” (2011), „Молодильні мелодії” („2013), тритомник із грубезних фоліантів „Книга перетлумачень”, „Полігон Господа Бога”, „Бручевиця” (2014, номінація на Шевченківську премію), афоризми під назвою „Думки не мимо волі” (2017), поетичні „Кровінка” й „Кров нестерпна” (2017), „Наче те листя дерев” (2018, проза). Ще одне Вибране (Дивина”, 2019 р.) оприлюднив до сімдесятиліття. Опріч букваря „На білому світі” (1997) подарував Україні читанку „Хрещатий барвінок” (2004). Один з лауреатів премії журналу „Українська культура” (1991), переможець (перше місце) Міжнародного конкурсу на кращу поему про Україну (2000) й Всеукраїнського конкурсу патріотичної поезії (2018). Власними малюнками й чорно-білими рисунками ілюструє власні книжки й каже, що потенційно був „закроєний” на художника, композитора й режисера, але перемогло слово, яке все ж „було спершу”. В його житті тісно переплелися боротьба за найповнішу реалізацію талантів й свята турбота про спасіння душі. Завше йшов від рідного, українського до, за його ж словами, стократ ріднішого й українськішого. Письменництво тільки уяскравлює пріоритетніші завданння у виконанні призначеного. Його літературно-творчій манері властиве домінування мовних первнів і феноменів, свідома концентрація на невимовному, безперестанне кшталтування фізично-метафізичних імперативів, тонкозвучна мелодійність фрази, картинно невимушена пластичність образу. Ревно спонтанна, подеколи вибухова плинність його душі, оригінальність розмислів й чуттєва вірність зумовлюють зримо парадоксальну якість творення як поєднання, може, й непоєднуваного. З літературних аналітиків, що відважились вступити в магматичну ріку Чепуркових писань, варто назвати М. Ільницького, Г. Мовчанюка, Б. Смоляка, С. Івасейка, Р. Качурівського, Н. Трохим, Є. Барана, Б. Мельничука, В. Палинського, Л. Сеника, І. Фарину, Б. Рокетського, В. Гея, Б. Залізняка, М. Якубовську, І. Лучука, І. Ляховича. Багато текстів перелопатив І. Дзюба й відгукувався на них у листах до автора, а Євген Сверстюк на зорі Незалежності картав львівських журналістів, які бідкались, що нема сильних поетів у П’ємонті: „Що ви хочете, а Богдан Чепурко?!”
Богдан СМОЛЯК , 29 жовтня 2018 р.