Nulla dies sine linea
Пліній Старший
дозволь
мовчанню
знайти
слово
у псальмах вічності
С. Новицький
«Лиш боротись – значить жить!», – закликав Іван Франко, хоч і сам, мабуть, більше боровся, аніж жив (що є яскравим прикладом трагедії модерніста 20 ст.). Із ким або чим? Можна назвати чимало причин, але щоб не вдаватись у «тяжко мудрі» міркування, зазначу: цей післявступ (бо перед ним ще наведено два епіграфи) не даремно розпочато із цієї цитати. Серед нинішньої загальнолюдської байдужості, що вихолощує в суспільства віру в завтрашній день, так мало тих, хто все-таки наважиться зупинитися – і стати осторонь цієї течії. Бо що ще, як не життя, наповнене таким змістом і сенсом? Варто тільки почати його змінювати. Хоча б на особистісному рівні…
Надто близький до Франкової істини Станіслав Новицький, який, ставши в ряд самобутніх поетів із численним творчим доробком: видає збірки, друкується в часописах, є головним редактором журналів. Тому і у вступі наведено цитату Плінія Старшого: Nulla dies sine linia»(Жодного дня без рядка), – істина, якої автор дотримується понині. Чи це паралель до Франкового «титанізму праці»? Звісно, порівнювати не буду, і коментувати чому, думаю, теж не варто, – це зрозуміло. Але ж… Станіслав Новицький робить колосальний внесок у літературі та в літературу, і з часом ці здобутки все збільшуються.
І ще зазначу: заголовок-назва взята із останньої поетичної збірки «Коріння дощу» поета. Вступне слово до неї написав Дмитро Дроздовський, складається із двох циклів: перша суголосна із назвою, а інша – «Сади серця».
На цьому бібліографічний опис завершується. Далі йтиметься про саму книжку.
Ця збірка верлібрів, на відміну від попередніх поетичних книжок автора, у яких часто повторюються як образи, так і символи, навіть їхнє художнє інтерпретування, чи фігурування метафоричності (що схоже, відверто кажучи, на типове фіксування змін реальності, навіть не на щоденникові медитації), є оригінальною, що свідчить про довгий внутрішній гарт поета. Не відчутна в ній будь-яка надто наімпровізована експресивність, і не вібрує гарячкувата емоційність, хоч автор у буденному житті є амбітним. Натомість домінує елегійність, правдивість у творенні образів – без прагнень створити ілюзію їх світу. Читаються вірші легко, навіть безпаузно – не тільки між рядками чи словами, але й між самими верлібрами: лапідарними та чіткими – нічого зайвого в них нема (відсутнє ідейне нагромадщення), крім Слова, що схоже в автора на звук, якого він ще не знайшов:
шукаю
голос
«Коріння дощу» – як про мовчання, так і про його відлуння, як уже було вказано раніше, – ту тонку струну світу, що бринить нерозгаданістю, простором якої є тиша:
не шукай
серед
тиші
лісу
у кожнім
листку
схована
німота
Дмитро Дроздовський у передмові до збірки назвав Станіслава Новицького шукачем тиші – тим, хто прагне усамітнитись від «суєти» буденщини, відгородившись від усього серед «невичахлої порожнечі душі», і тому в одному із верлібрів пише:
зостанусь
на перехресті
мовчання
Проте поет не тільки шукає серед спалаху світла серед невичахлої пітьми, де «на голу душу падає горе», але й збирає, наче насіння, панорами власних видовищ, тому й образи є певним стилізатором його реальності – такої, якою вона є насправді, і при цьому автор залишається оригінальним:
збираю листя
збираю пелюстки
збираю сни
не доторкнувшись
Серед цієї екзистенції подеякої розгубленості – метафізичної таємниці, автор утверджує гармонійність світоустрою. І в ньому відсутня патетика. Присутній Бог як той, хто серед людського хаосу реквієм обриває будь-яку фастгармонію. Поет сповнений віри (яка говорить молитвами у верлібрах) в Нього, хоч часом «сльоза тулиться до сльози»:
очисти
архангеле
серце
од чорних
дум
Станіслав Новицький – поет талановитий, емоційний, без жодного наївного ставлення до світу, але із прихованою вірою в нього. Його Слово добірне, відкрите до читача, тому і пише у верлібровій формі, щоб не ставити жодного розділового знаку, перш за все – крапки. І навіть якщо подеколи ці вірші залишаються всього лише Словом, не виходячи за його рамки, вони наповнені нервом рефлексій душі, обрамлемним ремісницьким творенням невимушеності поетичних координат – траєкторій видимого та невидимого, утверджуючи: «Aqe, quid agis» (що ти робиш, роби швидше).
Leave a Reply