Микола Маньовський із села Угринь Чортківського району був бійцем Української Повстанської Армії, рядовим із рядових – адже в сімнадцять із половиною років командиром не ставлять. Через тиждень після їхнього із Ганною весілля пішов він на війну.
А в січневу ніч 44-го повернувся. Наступали “совіти” і вирішив Микола сховатися в домі – може, якось пронесе. У підвалі подружжя вирило ще один підвальчик, куди й улігся Микола. У село прийшла радянська влада – із сільрадою, головою колгоспу, парторгом, бригадирами, дільничним… I всіх треба було боятися. Микола жив у своєму підвальчику, навіть у великий підвал не вибирався – а раптом мати дружини побачить. Адже стара жінка могла ненароком комусь сказати зайве слово. А його шукали постійно. З району приїжджали працівники НКВС, кілька разів обшукували і будинок, і підвал, возили на допити в район і Ганну, і її матір, але нічого не дізналися. Лютували енкавеесівці ще й тому, що 46-го народила Ганна доньку Марійку. Хто ж батько дитини? У маленькому селі усе як на долоні – не гуляла Ганна ні з ким, із села – ні на крок, усе копошиться по дому й у городі. З ким же нагуляла дитину?.. Ось так і жила Ганна – від усіх ховалася, навіть від рідної матері. А Микола жодного разу не побачив свою доньку, лише двічі голосок її почув… 53-го дівчинка померла – важке запалення легенів, а через два роки не стало матері Ганни. Так і залишилося їх двоє – Ганна в домі і Микола в підвалі… Повністю осліп. Помер Микола 89-го року, коли вже щосили гриміла перебудова, Існувало товариство “Меморіал”. Але в село Угринь цей вітер змін ще, певне, не дійшов. Вночі Ганна витягла мертвого Миколу з підвалу і закопала під яблунею. Через п’ять років обласне товариство ветеранів УПА перепоховало Миколу Маньовського і поставило на його могилі великий кам’яний хрест…