СИРОТИ

Уривок з роману-дилогії «Завірюха»

Наївшись котячої юшки (м´яса з´їв зовсім маленький шматочок – щоб на  довше вистачило), натомившись од недавніх пригод, Петрик спав як убитий і, мабуть, сон тривав би доти, поки й сонце не припекло. Але його розбудив переляканий голос Івася:

– Вставай, Петю! Ой уставай…

Петрик закліпав сонними злиплими очима, звівся на лікоть, пристроживши  невдоволено: «Не ярепенься – поспи ще».

Проте Івась заволав ще голоснше, на всю хату:  «Мама не ворушаться… мама захолола … – вставай!»

Тільки тепер Петрик озвався на крик Івася, і він, немов окропом його ошпарили, схопився з ліжка, кинувся в куток до печі, де на полу лежала мама. Очі в мами – мов скляні. В очах сльози  захололі, а руки на грудях, із синюватими прожилками, подзьобали коричневі крапочки. Петрик остовпіло мацав неню за тверді кістяки рук, обтягнених сухою жовтою шкірою. Проте мама була мертва…   В оглушливому запаморочливому перелякові  минув час до обіду. А сироти, прийшовши до тями, заходилися копали  могилу  на причілку, де земля найпухкіша, де калина цвіла. Вони  вирилиглибоку таку яму, щоб, не дай Боже, собаки приблудні не розрили могилу і вже передвечірньої пори, коли сонце на захід сполошено втікало, загорнули тіло в простирадло, яким їх неня вкривалася протягом останніх днів,  понесли її мертве тіло до ями, поклали на  глиняний горб. Петрик поцілував посинілу маму в чоло тричі, потім ще тричі і ще тричі.  Дев´ять разів цілував маму й Івась (чому саме дев’ять разів, вони пояснити не змогли б, але було саме так). Згодом опустили тіло матері в яму й «кадилом» покадили могилу, підпаливши в карабашці березову кору.

…Поховали Петрик та Івась матір свою, і стало їм на світі так порожньо й страшно, як у прірві  безвилазній. На поминки мамині з´їли кістляву кошачу лапку, посьорбали юшки і воду колодяжну пили, як у спеку літню. Довго в цей день ніч не наставала, а сонце мляво й занудливо якось над світом миготіло, ніби всемогутня сила втримувала його на товстенних стовпах. Урешті стовпи зламалися, скірчившись у холодний оскірений брухт, і тільки після цього  лунко гепнулося, мов труна, в бездонну яму заобрійну. Ураз надворі стемніло, повіяло прохолодним вітром-москалем. Діти сиділи на призьбі (в хату боялися заходити) на ватяних драних ковдрах, нерухомо дивилися в давку  стемнілу точку небовиду.

– Чогось і зірок не видно… − крізь поцокування зубами казав Івась.

– Навіщо зірки – хай темно буде, − мовив Петрик, думаючи про щось своє. 

Підклавши під голови лікті, брати полягали на крихку призьбу. Пробували заснути – не спиться,  не дрімається…

– Петю, чуєш? Могила мамина, бачиш, світиться зсередини, − Івась  піднявся й сидячи показував на німотний горбик.

– То тобі ввижається… – Петрик підійшов до Івася, розчулено погладив його за м´яке, русяве волосся:

• То твоя, Івасю, жалісливість світиться… − Петрик відвернувся, несамохіть змахуючи з обличчя киплячі сльозини, що непрохано з очей бризнули. − Спимо! –  наказав.

Невдовзі він заснув як убитий, а Івась не спав. Івасеві привиджувалося, що ого мама з могили встала, до нього тихцем-тихцем підійшла й гладила його невидимою рукою по голові:

• Ви хоч вечеряли,  дітки?
• Еге ж, мамо, вечеряли…
• По пів лапки котячої та бовтянку.
• А чого ж так мало?!
• А  щоб надовше хватило.

Видіння мамине як з´явилася, так і зникло, а Йвась  утелющився поглядом у бліду голову місяця, й думка мигтюча його колола: «Боже ж ти, Боже милий. І як же це погано без матінки рідної на світі дітям буде…» Нарешті заснув, але − знову перед ним мама привидом. Івась марив. «А можна, мамо, мені до Вас?» − спитався Івась. «Ні, не можна!» − мама йому. «А я все одно до Вас доберуся…» −  не слухався Івась і, як сомнамбула, схопився, біжучи до свіжої могили стрімголов. Чіпко вхопив лопату в руки, що поруч лежала, полишена звечора –  гарячковито копав яму поруч. На штиховку ногою натискував, аж поки промахнувся, боляче обранившись до крові. «Ой, ой, ой…» − голосно закричав, не тямлячи, що з ним відбувається. Спіткнушись, упав біля ями. Крик розбудив старшого брата, і той злякано підбіг до Івася, попід руки його вхопив:

• Ти що, Ваню, робиш тут?

Але Івась відчайдушно кричав: «Закопайте мене біля мами! Закопайте – я біля неї житиму…»

Кричав щось збезуміло й нерозбірливо, аж поки не прийшов до тями.

• Що з тобою, Івасю? – допитувався Петрик, тримаючи брата попід руки.

– Та це я так… так… − казав Івась знесилено. –

– Ходім спати! – Петрик ухопив Івася під праву руку, поміг  до призьби доплентатися.

Вони посідали, щільно притиснувшись один до одного й отак поснули.

А наступного дня в осиротілий двір Завірюх поштар – губата незнайома жінка з глибоко посадженими колючими очима – принесла лист від Микити Завірюхи.  

«Рідна моя Улясю! Дорогі мої орлики-соколи Петрику та Івасе! − звертався Микита. – Доброго дня усім чи вечора, бо хтозна коли вам послання це принесуть. В перших рядках повідомляю, що живий-здоровий і що нас, заключонних колишніх селян, перевезли у скотячих вагонах аж сюди, за Москву, в посьолок Іваньків. Ще зимової пори перегнали. Три місяці тому, і тепер ми в тюремній зоні живемо,  канал будуємо «Москва-Волга». Довжиною, кажуть, буде 128 кілометрів, і пароходи по ньому ходитимуть. Людей сюди нагнали, крім селян з України, і робота не втихає ні вдень, ні уночі. А нас тут і за людей не вважають. План тільки конай, конай і конай. 

Куфайка моя наскрізь промокає від поту, і я часто, на роботу йдучи, ранком мокру її зодягаю на себе, бо ж просохнути за ніч не встигає. Й дощі оце навріпилися. Аж періщать. Розквасило землю, аби тільки  греблю не прорвало. Ага, іще ледь не забув новину повідомити: я ж не простий тепер собі тюремщик, а присвоїли звання «каналармієць». І в газеті зеківській «Перековка» про мене, Микиту Завірюху, пропечатали. Але хоч і хвалили, що я «твердіший цементу», а здоров´я моє нікудишнє стало, і важу я сорок чотири кіла. Та вже й не «перекують» мене…

Я так розсупонився зараз душею, що писав би вам і писав, незрівнянні мої Улясю й соколики Петю та Ваню, але команда  на роботу пролунала, і конвойний підганяє окриками. Тож я наостанок повторю: ви ж просити йдіть хліба, бо ж не виживете.

Обнімаю вас усіх – і тебе Улясенько, і діток – міцно-міцно.

А ще я кріпко хвилююся за мамою. Щось вона не пише. Чи жива? Хай Петрик, чи ти, Улясю, провідайте її у Світайлівці.

З поклоном  ваш Микита Завірюха.

Посьолок Іваньків, Московська область,  13 квітня 1933 року».

Петрик прочитав лист уголос. Івась слухав його дуже уважно, і там, де їхній тато звертався до вже покійних мами, бабусі Прісі й до них окремішньо, вони, ніби змовившись, завиваючи, плакали, сьорбаючи простудженими носами соплі. Вони навіть не помічали поруч себе поштарки, яка співчутливо кивала головою, розраховуючи, що їй, може, дадуть шматок хліба або сальця бодай трішки-трінечки, або чогось їстивного.

– А де ж це хазяїн, чи хазяйка? – питалася поштар, пильно вдивляючись глибоко посадженими очима на Петрика та Івася. – Невже батьки повмирали…

– Батько в тюрмі, −  спроквола, розтягував слова Петрик, − а мама вчора – той…

• Померла?

– Егеж… Он могилка її свіжа, − показав рукою Петрик. Серце в нього як бубон гупотіло.

• Хай царствує покійниця… – Земля хай буде пухом покійниці… – торгала знервовано поштар великою жилавою рукою свою сумку. − У вас часом їстивного чого нема? – Нижня велика губа в неї відвисла,  слина мимоволі котилася з рота. – Я така голодна, така голодна…

Запанувала  ворухка дзвенюча мовчанка. Петрик і Йвась перемовилися на мигах, а потім Івась озвався.

– Є трохи м´ясця. Зараз принесу… – швиденько – одна нога тут, друга там – виніс із сінешного погрібничка, що за вхідними дверими, задню кошачу лапу. Простяг поштарці: − Ось, тютю. Беріть…

Поштарка нетерпляче вихопила з Івасевої руки хрящаву страву й, не пережовуючи, проковтнула її. «Ну й мнясо добре…» − дякувала, облизуючи пальці. Пішла поштарка згодом під гору в село голодуюче.

…Того ж дня вони  полишили хату й утекли з Рибушок.

Зодяглися в літні піджачки. Картузи в обох синюватого кольору. Новйо. Жодного разу не надівані. Батько їх на виріст купив ще тоді, коли в Лебедині свинячу свіжину з Петриком  продавали. І черевики  купив – правда, для Івася тільки – на три номери більші; тепер у черевики нога якраз-якраз улазила. А в Петрика черевики порвані, без правого підбора, пальці великі на ногах виглядали. Через плече у хлопців полотняні торбини (колись у них книжки й зошити носили) – тепер, бач, знадобилися. За вугольником під образом святого Миколая – зберігалося трішки грошей у носовій хустці «на смерть»; хлопці  гроші взяли з собою і – хвала покійній Уляні  – грошей тих вистачило на два дитячих квитки до найближчої станції Боромля. І ось брати у вагоні. Одразу треті полиці над собою зайняли; сіли за відкидний столичок, вийняли з рушника-вузлика свій скарб − м´ясо котяче. В коробочці з-під сірників була й сіль. Івась дістав з бокової кишені ножик залізний розкладний, відрізав з котячої груднини шматок м´яса, той шматок ще навпіл розрізав. Собі взяв меншу дольку, а Петрикові більшу дав, але Петрик рішуче повернув ту більшу частину, пояснивши суворо: «Ти хоч і менший, Ваню, але повинен їсти зараз більше,  ніж я» − «Чого так?..» − «А того, що ти охляв, мов  кащей…».

Івась  проковтнув котятину, ледве не подавившись. Закашлявся голосно, а коли кашель припинився, попросив:

– Можна я ще трохи з´їм? Бо ж таке м´ясо добрюсіньке…

–  Їж. − Петрик узяв зі столу блискучий складаний ножик, відрізав невеликий шматок, простяг братові: − Оце цим шматком побарствуй, але більше не проси…

Другий шматок  Івась їв смакуючи,  розжовував ретельно й плямкаючи. Кісточки складав біля себе.

• Кісточки рушником прикрий… – порадив Петрик.
• Навіщо?.. Я їх зараз з´їм.
• Все одно не треба, щоб люди кістки ці котячі бачили…

Прихопивши з собою кісточки, Івась зіп´явся на третю полицю, і вже там, де його ніхто не бачив, ще довго хрумкотів-несолоджувався ними. А Петрик  зажурено дивився у вікно й, здається, не бачив  ані степу, не помічав пасажирів довкола,  напхом напханих у вагон, як оселедців у бочку.

Станція Боромля. Людей тьма-тьмуща. Всі чекають поїзда «Київ-Харків». У братів ні коп´я, а їхати ж треба аж за Москву.  Хлопці стурбовано ходили з одного кінця состава в інший; піт з-під картузів виступив. Вагони скрізь зачинені. Але ось у одному вагоні двері відчинилися, і з нього, потягуючись, мов качка, виповзла невисокого зросту провідниця в залізничній формі. До неї  кинувся людський натовп, невтримною хвилею змів її у вагон. Притримуючи за плечі перед себе Івася, Петрик виважив його на східці, сам зіп´явся на хиткий східець, й отак пропхалися в тамбур. Але радіти рано: за Петрика вчепилася цувпко провідниця, тягла назад. Петрик на мить згубив навіть Івася з-перед очей. Торбиняча тясьма затріщала, розірвавшись надвоє. Позбувшись торби, Петрик хутчій  прошмигнув далі, угледівши Івася  біля самісінького туалету, а поїзд, засвистівши навіжено, ходу набирав. – А де ж твоя торба? − нажахано спитав Івась. – Потім поясню… – Петрик у відповідь. Йому ністільки не жалко тієї торби, адже в ній були тільки бабусі Прісі камізелька драна й сорочка на переміну стара, ношена-переношена. Обійдеться без цієї одежі. Зате ж їдуть вони! До батька  добираються…

Станція Смородіно. На них натрапила провідниця. Накинулася, ніби Петрик і Йвась були не безбілетні пасажири, що терпіли голод і яких доля гнала світ за очі, а злісні бандити. Вхопила за барки Петрика і кричить-галасує не своїм голосом: «Міліція! Міліція!» На якусь мить Петрик розгубився, думка панічна змигнула: «Невже попалися… невже не втечемо …» Але ж ні!  До батька за будь-яку ціну мають добратися. Петрик з усієї сили відштовхнувся рукою від провідниці – таки вирвався з її клещатих рук. Прожогом під вагон, за ним – Івась дзигою. І ось хлопці вже на протилежному боці поїзда; пробіглися метрів сто вперед, на східці першого-ліпшого вагона згинці прилаштувалися. Але щойно поїзд рушив, провідник, угледівши безбілетних хлопців, гатив їх ногою  по руках на поручнях, і вони  зістрибнули на землю. Однак і тут повезло: потяг набирав швидкості волячими темпами, і тоді Петрик на ходу  підсадив низькорослого Івася на cхідець наступного вагона, вхопившись обома руками за поручень. Намагався закріпитися на східцеві, але зрадливо зіслизнувся – і вже волокло Петрика уздовж потяга, ноги боляче об асфальт билися. Потім так оглушливо садонуло його за праву ногу, ніби по ній електричну  напругу пропустили. Все ж з допомогою Івася Петрик виважився  на cхідець. Cтрашенний біль ще дужче вжалив, і він угледів закривавлену власну ногу з розчепіреним черевиком. Ступня  нагадувала баклажанячий балабух. Дякуючи везінню, Петрик зняв розпанаханий черевик, жбурнув його щосили, немов сподівався позбутися не тільки черевика, а й болю. Однак біль не втихав, а балабух більшав. 

Через чотири години  добралися в  Харків. Тільки тепер хлопці зауважили для себе, що й картузи  погубили в дорозі, але за картузами ніскілечки не шкодували. А Харків є Харків. Звідусюди людей стільки понабилося-поназ´їжджалося, що в мурашнику мурах менше, ніж люду отут. І кожне  їсти хоче, кожного нагодуй. Найперше, що зробили Петрик і Йвась, – це виміняли мамин рушник вишиваний на шматок хліба вагою грамів двісті. Тим хлібом і котятиною поснідали (котятина, на жаль, припахувати стала, то підсолили її і зверху і всередині, щоб довше зберігалася). Узагалі ж хліб у Харкові для містян по карточках видавали і – що інтересно й у новину: були в Харкові такі магазини, де хліб продавався. До тих магазинів  довжелезні черги з приїжджих селян, що з сіл повтікали. Саме коло цієї черги й снували мов привиди Петрик та Івась. Просили вони жалісливо: «Дайте кусочок хлібця, люди добрі, Христа ради, хлібця дайте…» Але прохання на людей не діяли, бо ж більше години ходили вже так, а й кусочка не дали. Та ось Івась заревів несподівано – мама йому весь час перед очима  ніби манячіла; примовляв, ковтаючи, мов заїка, слова: «Мама н-н-ааа-ші вмерли, а ми г-голодаємо… д-до тата на Московщину добираємося в тюрму. Дайте кус-сс-ооо-чок хліба. Д-дайте, люди добр-рр-рі…» Ходили отак хлопці уздовж черги аж до вечора і напросили сім шматків хлібчика. «Це, коли помірно їсти, днів на три вистачить…» − підрахував ощасливлено Петрик.

Ночували на станції Основа, а вже ранкової пори  сподівалися сісти в поїзд і – на Москву. Лише на якусь годину комарика придавили, і їх міліція вигнала з приміщення вокзалу як безпритульних.  Виручило те, що надворі потепліло і, відійшовши в темну гущавину дерев, настеливши під себе торішнього листя підсохлого, під деревами полягали та й проспали до світання. Сонце несподівано сховалося за розколошкане летюче  хмаровиння, й хлопці забігли у вокзальне приміщення, де їх уже ніхто не чіпав. Раптом грякіт такий громовий почався, що аж у нутрощах, здавалося, відлунював; злива періщила годин зо дві, немов крани небесні Бог повідкривав усі, аби землю грішну від бруду відмити дочиста. Стояли Петрик і Йвась коло вікна  і крізь шибки, загиджені зеленими мухами й павуччям, дивилися, як із гуркотом паротяги ошаліло пролітали. Згодом поїзд черговий зупинився, і з нього кілька пасажирів-торбешників вийшло. Мабуть, місцеві мотаються туди-сюди. Але не до них прикипів погляд хлопців – привернув напис на вагонній табличці ХАРКІВ – МОСКВА. Боже, та це ж якраз те, чого вони чекають. Ніби по команді, Петрик і Йвась вискочили надвір і, як метеори, кинулися до состава. Але ж двері в усі вагони зачинені, а поїзд грізно заторготів, рушаючи далі. Петрик раптом угледів надірваний амортизаційний гофр між вагонами. Накульгуючи, зістрибнув на  гофр, неймовірним зусиллям розірвав товсту непоступливу гуму дужче, і спочатку Йвась крізь гофрову щілину проскочив мерщій у вагон, за ним – Петрик.

Непомітно шаснули повз провідницьке купе, і з протилежного боку вагона – напроти 36 місця – Петрик зняв із плечей Івася торбину, поклав на третю полицю; наказав лізти до торби, аби ніхто його не помітив. Не гаячись і Петрик на третю полицю вип´явся, улігшись у протилежний бік від Івася.

Так добралися аж до Москви непоміченими. З Москви – рукою подати до Іванькова – сюди також «зайцями» потрапили нічної глухої пори.

…Усе небо нічне іваньківське багаттями яскріло, ніби хтось здичавілий степ підпалив, і вогонь тепер вітер шматував хвилями кривавими. Спочатку Петрикові і Йвасеві подумалося, що то виселок горить, а нікому чомусь до тієї пожежі діла немає. Коли ж очі трохи звикли до палахкої веремії, помітили величезну улоговину. Улоговина нагадувала звичайнісіньку розлогу балку, схожу на буйномирську, що на рідній Сумщині. Береги  улоговини покаті, могутні, немов плечі богатирські, і там копошилася незліченна сила людей як мурахви. Чорні тіні-цятки  виразнішали, більшали, і вже долинали охрипло-лайливі чоловічі голоси. Різко повіяло болотяним запахом і сирістю, а йти  небезпечно, бо слизота страшна після безперевних кількадобових дощів. Брати трималися один за одного, ступаючи напомацки.  Кілька разів  гепалися на землю, та все одно рухалися далі, кренделі ногами плетучи. Івасеві, тому все обійшлося добре: після чергового падіння на ноги він зводився, наче й не падав. Хіба що грязюкою  по вуха забрьохався та нижню губу прикусив до крові. У Петрика  права нога хоч і стухла трохи, боліла сильно й не слухалася. Вогнища, здавалося окові, були десь на відстані кілометра, але то тільки здавалося; насправді хлопці йшли  майже годину, а до тюремної зони  досі далеченько. Через оті вогнища її ще не видно. Урешті решт крізь густу сірятину досвітку зона виткнулася ледь помітним дротяним плетивом огорожі на тлі  запаморочливого провалля неба. Що ближче підходили, то дужче зона відлякувала небаченою  холодністю, колючим дріботливим мигтінням ліхтарів на вишках. – А кого це тут чорти носять? − почувся раптом  чоловічий окрик. Петрик і Йвась від несподіванки здригнулися, оглянулися – нікого поблизу.

– Хтось гукав наче? – мовив притишено Івась. Його очі блишали червоно-вогняним острахом.

– То тобі вчувається… – заспокоював брата Петрик, хоча й у нього в грудях колотилося  від передчуття чогось лихого.

– Агов, браточки! Сюди йдіть – поможіть підводу виштовхати з багнюки…

Пильно придивившись, метрах у двадцяти з боку улоговини, в глибокій ямі-баюрі хлоп’яки побачили спочатку чорний силует конячої вухатої голови, а біля коня – ледве з ями виднілася лиса, як голе коліно – голова погонича. Підійшовши ближче, вони з жахом розгледіли на возові напівроздягнений труп людський. Труп чорний як смола, увесь у грязюці болотяній.

– Що ви тут забули, парубки, що нишпорите оце серед ночі? − закричав дядько, і хлопці побачили, що в дядька чисті очі й на диво рівні зуби. Років так тридцять п´ять йому – не більше. Як і їхньому батькові.

• Ми батька  шукаємо…
• Батька?!
• Батька – Завірюху Микиту Пантеймоновича. Бува, не знаєте?

– Знав…

– Знали! – аж скрикнули Петрик і Йвась. – А де ж він зараз – тато?

Дядько довго нічого не казав у відповідь, а тільки сумно, співчутливо мовчав. Нерешті розірвав тишу своїм густим хрипким голосом:

– Кажете, батька вашого Микитою Пантелеймоновичем звати було?

– Так, Микитою Пантелеймоновичем.

– А я Пантелій Микитович. З роду Кривошапок я, Зіньківського району Полтавської області, де, кажуть, зорі найясніші в Україні, а води тихі-тихі, трясця його матері… А вас як звати, козаки?

Петрик і Йвась тремтячими  представилися. Пантелій Микитович зробив неймовірно тягучу паузу, несподівано попросив: «То ви, хлопці, поможіть з ями воза виштовхати, та трупа куди слід повезем…»

Хлопці догідливо виштовхали воза, мов заворожені, йшли за Пантелієм Микитовичем, притримуючись по обидва боки за ріжки підводи, і через якусь хвилину  раптом опинилися перед великою глибокою ямою. Пантелій Микитович під´їхав до смердючої – хоч ніс затикай –  ями; так близько під´їхав, що ледве в неї сам не шелеснувся. Діловито виважив труп з одного боку за ноги, потім з другого боку – за голову; вкинув у яму.

– Щитай, шістдесят восьма людина тут навік лежатиме… – мовив Пентелій Микитович. Лиса його голова парувала. Відігнавши коня трохи вбік, де не так гостро смерділо, він зупинився й знову довго відсторонено мовчав.

– То де ж наш тато, кажіть – не мовчіть, Пантелію Микитовичу?  − допитувалися Петрик і Йвась.

  – А немає вже вашого батьа, дітки… − важко дихав, кашляючи тягучим кашлем, Пантелій Микитович.

• Як нема? Нема – й усе. В ямі лежить…
• Може, татко живий?..
• Ні – мертвий… раз кажу, то я точно знаю…

Ніч уже не такою темною була, і лівобіч, куди показував рукою Пентелій Микитович, брати побачили розшматовану надвоє височенну греблю.

– …Оце греблю прорвало тиждень тому, коли зливи  не втихали, − пояснював Пантелій Микитович. − І працювало в ту ніч більше двохсот душ, щоб русло закріпити, та як не старалися, що не робили, а греблю  прорвало… Більше ста душ потопилося в багнюці. Отаке…

– А може, татко живий зостався? – не могли змиритися з думкою, що їхній батько мертвий, Петрик і Йвась.

– Кажу – немає на світі білому батька вашого, бо ж я з ним у одній бригаді працював. Тачками ми в ту ніч щебінь возили як прокляті під дощем проливним. Микита часто згадував про дітей своїх – тобто про вас, хлопчики, і про матір свою Пріську Антонівну, і про дружину свою Уляну… А ще з Микитою були його друзі нерозлучні Ілько Тристан і Микола Павлович. Їх теж накрило водою. А я на горі – якраз випало так – щебінь накидав. Наступного дня, коли вода витекла, ми їх  –  Микиту Пантеймоновича, Ілюшу Тристана й Миколу Павловича, й ще сорок душ, − всіх повиловлювали й у яму велику, оту що ви бачили, повкидали… Тоді, в перший день, як греблю прорвало, ще можливо трупа було розпізнати – тепер, конешно, ні…

Коняка раптом нервово забрикалася, рушила з місця. Пантелій Микитович невдоволено лайнувся на неї: «Стій, дурна, коли тебе не поганяють…» Потім подумав, що даремно коняку «дурною» назвав, адже тварина своєю поспішливістю мовби нагадала погоничу: в болотяній твані ще один труп знайдений лежав – треба і його до кінця нічної зміни в яму спільну вкинути й зверху прикопати.

…Уже  й другого трупа віз до ями Пантелій Микитович, сяючи своєю червонуватою напроти вогнів лисиною, а Петрик і Йвась усе стояли  заніміло, дивлячись убік ями, де покоївся батько. Ноги їхні немов до землі прикипіли. Пантелій Микитович минув був мовчки братів-сиріт, але потім зупинив підводу, мовив, ніби в себе запитував:

• Куди ж ви тепер? Де жити збираєтеся?..

Сироти мовби й не чули запитання – мовчали, мовчали… не знали, що відповісти. Не знали, Господи.

Згодом  ще довго-довго сиділи коло ями; сиділи аж до пори, коли заклопотане хитке сонце чорний бездонно глибокий свій пруг над ними описало й стало хилитися до чужого московського небокраю. Петрик звівся з сирої землі, наказав Івасеві, аби він зіп’явся на ноги.

– Ходімо! – сказав, помітно накульгуючи на праву ногу. Непевно вдивлявся він у велике, чисте й незбагненне, мов людська душа, сонце.

– Куди ходімо?

– А туди ходімо… на залізничну станцію, − махнув нерішуче правицею Петрик. У стуманілих його очах раптом думка прояснена й проясненна  вималювалася: «В Україну повертатись будемо…»

– Та в Україні ж голодовка! – здригнувся Івась. − Жити там як?..

– Буде якось воно… − долаючи давкість у горлі, як відрізав із суворою сухістю Петрик. Нестерпно пекуча думка про батька й про матір, і про Прісю Антонівну мимоволі до живця проймала, оглушливо спалахнувши в свідомості, сльози  вискочили з очей. Притлумленими діамантами сльози сяйнули напроти  розпливчатого, як марево, і чомусь почорнілого, мов сажа, сонця. Долаючи біль у правій нозі, Петрик уперто ступав на ліву, на якій був черевик, ногу; посиніла права – боса –  неслухняно волоклася по непевній  слизькій землі, яку прагнув із меншим братом  щонайшвидше залишити, бо ж чужою йому була земля московська, та ще й вона батенька любого в могилу забрала. Що чекатиме на рідній – українській  − землі, сироти не знали і не бажали знати, а точніше – боялися. Цього, здається, не знав і сам Бог ясновидючий. Бог жорстокий і  чомусь злочинно несправедливий до праведних і совісних  людей…

Олесь ВОЛЯ