Шановне Товариство!

Дорогі Земляки!

Я щиро вдячний шановній пані Зінаїді Пахолок за запрошення на цю Презентацію, щиро вдячний видавництву «Терен», Андрієві Криштальському за видання двотомника «Із Калейдоскопа десятиліть. Рефлексії запізнілого вісімдесятника»… і дуже щасливий сьогодні, що Ігор Ольшевський продовжує бути…

Познайомився я з ним на засіданні студії «Лесин Кадуб» у 1987 році, куди перед тим приїжджала Людмила Петрук, яка стала пізніше моєю дружиною і яка дуже подобалася Ігореві Ольшевському…

Але неймовірна шляхетність Ігоря зробила із нас не вороженьків, які в одне дівча закохані, а добрих і довірливих друзів-побратимів.

Ігор Едилович Ольшевський відгукувався чи не на всі мої свіжі різножанрові книги…

Я спілкувався із ним постійно, коли приїжджав до Луцька…

Усе те планую описати у своїх мемуарах…

* * *

Поважно знаю і люблю мого тезку, земляка, знаного гуманітарія – Ігоря Ольшевського

Ігор Едилович Ольшевський − мій давній щирий побратим, душевний друг письменник та науковець, справжній інтелігент – це інтелектуал і людина з високими і глибокими моральними принципами. Я знав маму Ігоря – добру і чарівну Галину Павлівну, − яка дуже тепло ставилася до мене, а сам Ігор Ольшевським, не маючи ніяких формальних наукових титулів, зумів написати фундаментальні, академічні наукові дослідження, серед яких окремі книги: «Леся Українка: містика імені й долі», «Павло Тичина: таїна життя і творчості», «Григорій Сковорода: Місія Посланця», «Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета» (2012), «Агатангел Кримський: поклик Сходу», «Тарас Шевченко: від імені – до Місії»…

За поетом, як і за Христом, неможливо йти без хреста.

Ігор Ольшевський на наших очах перемагав страх добровільної, місійної навіть ідентифікації його самого з його Героями, парадоксально, через білий біль, перетворюючи комплекси в ритуали в собі, а значить і в Ноосфері, адже, як казав Будда, «Всесвіт знає, як буде краще. Рано чи пізно він зведе нас із потрібними людьми…»

Я вдячний Всесвітові, який звів мене з Ігорем Ольшевським, а самого Ігоря – з Павлом Тичиною.

Отож кілька слів про Ігоря Ольшевського і Павла Тичину.

Адже Ігор для мене такий же симфонічно-музикальний − як автор Сонячних кларнетів.

У повісті-монолозі Ігоря Ольшевського «В ніч таку, морозяну і строгу…» маємо тенденційовану, персоніфіковану історію української та й зарубіжної літератури ХХ століття (хоча діє відбувається у грудні 1940 року) із психоаналізами, екзистенціалізмами, компаративізмами та іншими ізмами разом узятими – аж до інтимних закапелків письменницького життя-буття (згадаймо доречно тут книги «Таємне життя великих письменників» Роберта Шнакенберга, «Інтим письменницької праці» Михайла Наєнка), яке автор вичитав у щоденниках, витягнув зі снів, інтуїтивно вгадавши усі перспективні та ретроспективні парадигми та дискурси, тексти у контекстах, контексти – у текстах та життєтекстах.

Уже з перших абзаців тексту про Павла Тичину Ігор Ольшевський заявляє правдорубську гру у кількох системах координат: біографія внутрішня, біографія зовнішня і власне сон, не минає «ані титли, ніже тії коми», все розбирає по-чесному, шляхетно.

Майстерно і переконливо перевтілившись на якийсь час у Павла Тичину на вербальному полі, Ігор Ольшевський, я певен, міг би зіграти його і на сцені, і в кіно (успадкований талант актора!: «кров – велика справа» – як казав відомий персонаж класика), і навіть (нехай епізодично) у житті, переживаючи, як кожен справжній митець і людина, і страх (смерті, зрадництва, творчої імпотенції, нелюбові, самотності…), захищаючись від себе і світу гумором, іронією, титулами, власне творчістю, коханням, любов’ю, коханням-любов’ю і любов’ю-коханням.

У цьому творі багато сповідей, розмов із Всевишнім та із собою, самогубств, каяття, лукавства, гідності й негідності, інтуїції, психології, ідеології, філософії, літератури та життя, життя в літературі… доносів, пасквілів. Тичинівська цитата: «Іноді мені здається, що справа не в Cталінові чи Хрущові, не в Балицькому, Ягоді, Єжові, Берії чи ще комусь, а в тих, хто дає їм «поживу» у вигляді доносів, часто неправдивих. Це, насамперед,  з а з д р і с н и к и – у нашому літсередовищі їх ой як багато! От здасться комусь, що ти пишеш краще за нього, от уже й шукає він у твоїх творах націоналістичних чи ще якихось «бліх», і, знайшовши (або й просто придумавши) громить тебе на сторінках друкованих органів, одночасно направивши копії “рецензій” в органи каральні».

Все в історичному контексті, і все – як про сучасся, про вічне.

Цікаво і закономірно.

Особливо важливе, на мій погляд, трагікомедійне, драматичне, екзистенційне протистояння віри в Бога та ідей комунізму в душі Тичини, тобто виразно зовнішнього та внутрішнього світів, позитивістського, метафізичного, релігійного.

Ця битва вселенського, фаустівського, дантівського діапазону очевидно найбільше підточувала духовні, душевні та й фізичні сили поета, і ми так і не знаємо: виграв чи програв він її у сфері, де перемогу від поразки людина відрізнити не може, лише впадає у спокусу судити ближнього, особливо, якщо ближній Інший… поет,

Тобто кожному з нас самому вирішувати, мудруючи серцем, як ставитися до того чи іншого поета, у нашому випадку – камертонного Павла Тичини, який їхав віщим сонним санним слідом із Великої напередодні війни, та його захопленого інтерпретатора, нашого сучасника – Ігоря Ольшевського.

Аз грішний у захоплені від цієї емоційної інтерпретації, бо й література – це історія емоцій.

* * *

Ігор Ольшевський написав і проспівав кілька пісень на мої слова…

Одна із них називається «Доброта»…

Ігор був доброю Людиною…

Перед нами двотомник: «Із Калейдоскопа десятиліть. Рефлексії запізнілого вісімдесятника»

Ігор Ольшевський не вісімдесятник.

Він не запізнився, бо Він належить століттям, адже виразно вписаний в історію української національної культури.

Царство Небесне і світла пам’ять Ігореві Ольшевському!

Слава Україні, якій він сердечно служив!

Будьмо і тримаймося!

Щиронаш Ігор Павлюк.