“Книга-роман „Вифлеєм” Володимира Лиса достойна аналітичної філологічної монографії обсягом не менш ніж вона сама…”

            

  1. Початок прийдешнього

У Володимира Лиса побачив світ новий роман „Вифлеєм”, Харків, „Фоліо”, 2022 р., 653 с. Усе полотно книги структуроване розділами: 1. „Дитя”, 2. „Вогонь”, 3. „Дім”. Та цифровими підрозділами. Твір не даремно такий ваговитий на тексти; короновані, власне, на часи: від біблійних – аж до сучасності нашої, на жаль, як бачимо, позначеної війнами масштабними та іншими катастрофами…

„Цар Ірод цієї ночі не спав, а, втім, безсоння мучило царя давно, відколи за його наказом було вбито кохану дружину Ірода Маріамну. Тими ночами Ірод (взагалі-то ім’я його староюдейською мовою Герод, але ми називатимемо його за європейською традицією Іродом) тисячі разів думав про те, куди ж витікав час… Час, якого не здатен загнати у свій сон. Сон – це було єдине, що йому не підкорялося в його царстві. Його, як і час, не можна було бичувати і стратити. Навіть налякати”.

Як бачите, письменник не має наміру всеціло белетризувати біографію тирана чи заснувати якісь побіжні пригодницькі мотиви, як це сьогодні дуже поширено в американській та європейській літературах. Його більше цікавить художній психотип та естетика життя, хоч і негативна, Ірода. Історичні асоціації. Навіть, на перший погляд, – дрібні побутові відхилення.

„Ірод змахнув рукою, і раба поклали на кам’яну лавку, зв’язали руки і ноги.

Він дивився, як опускається канчук на молоде дуже тіло, як воно репається, чув, як раб, приречений померти у страшенних муках, стогне. І не мав задоволення. Не від-чу-вав”. Цар культивував у собі й фізичні збочення, не помічаючи цього. Поширював свої патології на всю імперію та далі…

…А що ж дитя? Святе Дитя з’явилося! І злагіднило своїм світлом усю Юдею, весь Світ і кожного, включаючи персонажів роману „Вифлеєм”: і Скитія, раба-нишпорку, і Квірінія, римського намісника, і навіть Ірода, царя Юдеї…

…Стосунки між Землею та Небом. Видається, саме такий тут художній задум В. Лиса. І це йому під силу.  Без нахваляння.

  1. Береги вогню

„Близько опівдня 16 вересня 1939 року спеціальний танковий корпус генерала Гайнца Гудеріана виступив на лівий берег річки Бог. Саме так – Бог, а не Буг називали цю річку місцеві мешканці, що споконвіку жили по обидва її береги. Ті, що на Правобережжі – волиняни або ж волиняки, ті, що на Лівобережжі – холмщаки. Дві гілки українства”.

Ніхто тоді ще не знав, що потужні вогняні вихори захоплять пів світу. І нищитимуть як окрему людину звичайну, так і величезні військові армади.

І тут письменник не збочив наманівці,  передбачуючи величезні текстові масиви та складні сюжетні перипетії. Він брав тільки те, що висвітлював його письменницький ліхтар, що хвилювало та боліло, що захоплював його літературний темперамент. У такий спосіб виводячи свою епічну оповідь на стезю, згодом – на гостинець, а там – і на широку дорогу. Отже, не промину увагою. Сюжети книги-трилогії В. Лиса – не вузлуваті, не нарочито ускладнені, не тяжіють до якихось, нібито глибокодумних відступів, що можуть заштрихувати все попереднє. Вони ніби збурені самою літературною природою, самоформуються, розвиваються, дозволяють читачеві легко долати пороги розділів-текстів. Ось, скажу, німецький офіцер Генріх фон Заукель – вже не вперше, на той час, в Україні. Він ретельно виконує накази командирів, проте намагається (навіть у лихоліттях війни) залишитися людиною. А ще Ярина, українка, Збишек, поляк, вигнані вогнем війни з раю днів кохання. Усе просто: хронологічно послідовно, з виокремленням акцентів. – Але таких, що не збивають сприйняття із загального ритму, не залишають напризволяще посеред великого романного поля.

…І ось що, основа розповідальності у Лиса така відкрита й щира, що читальнику видається оповідь усною задушевною розмовою. Сприймається, як одна з ознак стилю письменника. Його очевидним новоенергетичним наповненням.

  1. Хата

„Десь на пагорбі зводили його дім. Інший, дерев’яний. Мовби спогад про те колишнє, коли в селі будували отакі дерев’яні, тепліші… хати. Таки тепліші. …Згадав мамину розповідь про чоловіка, який приніс цеглу й склав у купку – маленьку церковку перед зачиненою церквою”. Мабуть, таки „закритою” москалями.

Притягальна ідея будувати: житло, церкви, інші споруди ніколи не полишала народ наш. Здавен і до найновітнішої новітності. Пам’ятаєте оте „будуватися”. – Тобто, не лише хату споруджувати, але й себе небавом, як особистість мислячу та практикуючу, постійно довершувати. Вичавити з себе зачаєні страхи неподоланості задуманого. Я зустрічав подібних людей по життю: виявлялися впертими аж до самодостатності, проте й вирозумілими щодо інших. Усе життя щось будували для себе й для когось. Були щедрі на ідеї та беручкі в труді.

У Лиса зводять дім (Юхим і Люба); втім, споруда й духовна, бо вселилась у їхні душі та голови і одверто провадить їх по життю.

„Чи подобається тобі моя хата, брате? – питав Юхим”.

– Подобається, – відказав Левко, і цей незвично-дерев’яний будинок йому справді подобався.

Таких тепер навіть у їхніх, розташованих посеред лісу, Лісівцях, не зводять. Цегляні й навіть кам’яні, з’явився перший такий у їхньому селі. А що далі? Чи й життя кам’яніє? Юхим казав, що йому в дерев’яній хаті буде тепліше. Дідівська забаганка чи щось інше?..”

…Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що сьогодні, під час жорстокої січі з РФ-ією, логотип українське житло-хата, набрав по-справжньому нових вселенських масштабів. Захищаємо своє українське обійстя, облагословлене дідами-прадідами. І буде наш маєток стояти та розбудовуватись. Ми люд робітний, а якщо треба, то й войовничий. Тож здолаємо все. Бо нечисть завше почувала себе кепсько у наших землях.

„Навесні нова Юхимова хата вже була готова до заселення. Здалеку, з правого берега Тетерки, вона здавалася Юхимові особливою. Не лише здавалася, а й була такою. Одна дерев’яна серед цегляних хат, що їх позводили на лівому березі”.

  1. Трійця

Число „три” – сакральне, зафіксоване у романі В. Лиса. Воно – в міфологізованій народній свідомості, відіграє дуже активну роль. „Трійця” – символ неба та душі. Так, „Вифлеєм” книга-трилогія, зміщених у різні часові простори творів, зі своїми подіями та героями, здавалося б, не пов’язаними між собою. Одначе, – це лише лінійно. Діалектично усі персонажі та події згуртовані Вселенською Любов’ю, з’явилась у нашому світі, у Вифлеємі, місті, що в ньому народився Ісус, понад дві тисячі років тому, „Бог необ’ятний”. Число „три” розставляє змістові акценти у творі. Дає виняткову можливість авторові плавно переходити від сакрального до естетичного наповнення традиційних метафор-символів. Я вбачаю у цьому особливість художнього письма Лиса, оригінальність манери і, разом із тим, очевидний зв’язок із традиціями української та європейської літератур.

  1. Дещо з життєписного

Біографія завжди додає до написаного письменником. Подеколи, – відповідає навіть на незручні питання. Тому й роблю цю „врізку” для особливо допитливих з їхніми зацікавленнями та інтересом.

26 жовтня 1950 року Володимир Савович Лис народився. І сталося це на хуторі поблизу села Згорани на Волині.

У 1977 році подужав науки у Львівському державному університеті імені Івана Франка (факультет журналістики).

Упродовж часу працював у газетах Волині, Рівненщини, Хмельниччини, Херсонщини.

У літературі дебютував як драматург: п’ять його п’єс було поставлено на сценах у різних театрах України.

Сьогодні мешкає у Луцьку. Є одним із найбільш помітних та успішних романістів України. Тут не перелічуватиму видані В. Лисом книги, їх – понад два з половиною десятки, більшість із них – романи; в тому числі й знакові. Але по-справжньому культовим став роман „Століття Якова” – конкурсний: „Найкращий роман десятиліття”. Розмови про книгу на рівні літературознавців, колег, щонайширшого кола читальників не вщухають і зараз. За цим твором знято історичний серіал.

Володимир Лис лауреат багатьох премій, відзнак, нагород. Серед них – державний орден України „За заслуги” (ІІІ ступеня).

Роман-триптих „Вифлеєм” добре лягає у скарбницю творчих здобутків письменника. І сприймається, як характерна для автора можливість укотре відгукнутися на себе. Справжнього.

P.S.

Книга-роман „Вифлеєм” Володимира Лиса, переконаний, достойна аналітичної філологічної монографії обсягом не менш ніж вона сама. Я таких завдань собі не ставив. Поки що.

Віктор Палинський