Павличко Ярослава. Титла і мідь. –Львів, СПОЛОМ, 2012. – 56 с.

Крізь призму поетичного світовідчуття цієї поетки «переломлюються епохи, події, особистості. Філософську напругу творів підсилює образна стилістика та метафорика, а часи зміщуються в одну морфотворчу вертикаль». Так зазначено в анотації до книги «Титла і мідь».

Все це притаманне творчому почерку Ярослави Павличко:

…Тему витягнеш

із різнотем’я

а вона –

ниточка

викроїна

сріберним подихом

мелодій пташини

Поезія Ярослави Павличко – це поезія «глибинного переосмислення української історії, пере-живання і проживання людини в різних часових відтинках»:

Очеретино, пам’яте наша,

губишся

у степах –

золотій книзі

скитського віку.

Із вертикалі твоєї

життя видмуховує

трепет козацький…

(«Балада про очеретину»).

Апелюють до свідомості риторичні оклики та запитання:

О, пасторальна тиха ніч!

Де ж ті громи, що, як тетонці,

б’ють на пролом…

Або ж, наприклад, такі:

Хто нас чекає там –

Десь поза берегом диким…

Зачаровує образна стилістика збірки: «Сад цвістиме – церковна баня – / Кровообіг неба й дерев», «настояна душа, мов ртуть», «риба / б’ється об шибку повітря», «блискавки-послання / нам / спраглим / часо-історій», «тіні сонцеликі», що перетинають «тоненьку / стежину-плай», «дерева-охоронці / ночі і дня» тощо.

Для Ярослави Павличко слово – як пензлик для художника. Зібрані воєдино, у «Титлі і міді» слова творять картину українського буття:

Впадає слово у слова.

Дзвінкі топоніми, як дині

жовтаво світять у жнива,

і місяць-серп на полонині.

Тут і смакові відчуття, і невід’ємне відчуття рідної землі, годувальниці.

Треба віддати належне поетиці Ярослави Павличко. Вона неординарна, архаїзовано-неологізована, мелодійно-притягальна:

Хочеш вір мені чи не вір

буде тиша лежати як звір

помахаю тобі на прощання

Капелюхом зелених гір

Художній світ збірки «Титла і мідь» настояний на українському рясті, закорінений в надра історії:

Тихо шумить ріка –

Ця планетарна хоругва.

Радосте наша ще кругла –

Котишся до Різдва!

Світиться радість ясно

Під українським рястом.

Не залишають байдужими історіософські нотки:

На заборолі в Путивлі

куриться ковила.

Ігоря – ще не буде…

Ігоря – ще нема.

(«Інтродукція до Ярославни»).

Як пражани витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, так і спостерігаємо це у творчості Ярослави Павличко.

Впадає в око знання історії України, її знакових моментів, подій, відчуття часопростору. Як-от у вірші «Коли ми поклали списи…»:

Де Грушів – розквітли ружі.

Мовчав монастир ще вві сні.

Там слово Боже, як груша,

Світилося оком душі.

Кирилиця заіскрилася.

Не згасала і титла, і мідь…

«Голос-свіча / із / денця  / миколаївської кераміки / знайденої / на розкопках / Стільської столиці / хорватів / білих», пам’ять, яка стелиться «на скрижалях голодомору / на соловецьких / задубілих / просторах», галицька мудрість «на розплетених / косах-вітрах», бузьки, які «виколисують / поруйновану Лемківщину» – усе це та багато іншого знайдемо в «Титлі і міді», яка проведе читача закапелками української історичної пам’яті.

Хочете й Ви пройтися цими закутками, стежинами починань і звершень наших предків? Тоді обов’язково потрібно взяти до рук збірочку «Титла і мідь» Ярослави Павличко. Тут закодовані часоісторії.

Юлія БОНДЮЧНА