Олег Полянський. Україна очима іноземців. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2020, – 224 с.
Олег Полянський відомий як історик-дослідник, краєзнавець, літературознавець, шевченкознавець, громадсько-політичний діяч, а ще – автор ідей та організатор радіо та телепередач, сценарист і ведучий телефільмів, тісно пов’язаних з історією Тернопільщини.
«Як характеризували Україну та українців чужоземці в минулому? Що говорять і пишуть про нас наші друзі й симпатики сьогодні? … Адже перші згадки про наші землі зафіксував ще грецький філософ Геродот (484-425 д.н.е.), а далі численні візантійські, арабські та західноєвропейські автори багато та цікаво писали про наш край».
Отже, «Україна очима іноземців» – це систематизований огляд книг іноземних авторів кінця ХХ – початку ХХІ століття, що перекладені українською мовою, в яких йдеться про Україну та українців. На мою неупереджену читацьку думку, це неотрадиційне, деколи полемічне бачення-осмислення специфічного погляду на нашу країну збоку, а точніше, з усіх боків, географічних, насамперед. Достатньо канонічний погляд науковця проникає в особливості історичних рецепцій зарубіжних письменників, як знаних, так і не вельми відомих широкому читацькому загалові. Незакомплексоване, сміливе, часто парадоксальне авторське мислення, цікаве письмо, використання відомостей, які здебільшого залишаються за межами академічних досліджень і традиційної історіографії, здатність бачити за одиничним фактом – процес, закономірність, роблять книгу цінною для всіх, хто цікавиться історією, різноманітними аспектами національно-визвольного руху й державотворення України в контексті тенденцій світової політики.
За основу взято погляд на цей процес саме закордонних письменників. Чому? В наш час, як ніколи, постала проблема історичної правди, яка була б суголосна потребам сучасної людини. Автор виступає, як представник інтелектуальної хвилі, що декларує засади адаптації національних традицій до соціальних та соціокультурних вимог західноєвропейської цивілізації. Втім, на сьогодні впливовими залишає для себе традиційні підходи та концепції, принаймні, декларує повагу до них. Книга ретельно скомпонована: сорок рецензій на певні видання певних авторів зібрані у тематичні розділи, що репрезентують, насамперед, наукові уподобання дослідника. В історичних та літературних аналогіях і алюзіях Олег Полянський знаходить не лише факти інакодумання, він, як антена, уловлює численні відлуння й паралелі, й створює глибинну, навіть глобальну картину історії України філософського масштабу.
Відправною точкою виняткової різноманітності історико-літературного матеріалу можна вважати дві рецензії на книги вітчизняних авторів, так би мовити, попередників нашого науковця у жанрі історіографії, а саме, перший систематизований огляд іноземних джерел про Україну та українців від найдавніших часів до середини ХІХ століття «Чужинці про Україну» Володимира Січинського (1894-1962) – мистецтвознавця, архітектора, графіка, бібліографа (В. Січинський цитує французького філософа Вольтера (1694-1771): «Україна завжди прагнула свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона змушена була шукати собі протектора в одній з тих держав»; австрійського історика Енгеля (1770-1814): «Україна під оглядом простору рівна королівству, плодовита й щедро вивінувана природою країна, межова стіна між культурною Європою й некультурною Азією») та монографія «Україна очима Заходу» Дмитра Наливайка (1929) – літературознавця, фахівця з компаративного дослідження світової та української літератур, професора, доктора наук (Д. Наливайко зауважує, що «в західних джерелах ХVІ-ХVІІІ ст. Україна виступала під назвою «Русь», а народ називався русами або рутенцями…це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і привела зрештою, до наслідків негативних для України, тобто…»Русь» почали ідентифікувати з «Росією»).
Матеріалом вельми цікавого розділу слугують декілька видань австрійського історика Андреаса Каппелера (1943), серед них – «Мала історія України» («Після здобуття Україною незалежності…рівень знайомства західних європейців з народом, що мешкав на великій території Європи, був страшенно низьким. Це стосувалося як історії, так і сучасності України, й було властиво не лише широким колам, а й політикам, журналістам та науковцям»). Олег Полянський звертає увагу на притаманну стилю викладу А. Каппелера коректність і делікатність, хоча з деякими висновками не погоджується, наприклад: «Аналізуючи соціальні та національно-релігійні причини повстання під проводом Богдана Хмельницького автор неправомірно педалює на т. зв. єврейських погромах того часу… теза про багатовікову тяглість специфічного українського антисемітизму є неприпустимим історичним узагальненням… теза про участь загонів ОУН у вбивствах євреїв у Львові, на Волині…засвідчують, що А. Каппелер подекуди теж не позбувся стереотипів західної історіографії й не зовсім розуміє мету, сутність, методи українського національно-визвольного руху…до честі історика, нинішню російсько-українську війну він вважає безпрецедентною в повоєнній Європі збройною інтервенцією, що зруйнувала всю систему світового ладу…більше того, Захід своєю політикою щодо Росії сам спричинив до виникнення збройного конфлікту».
Наступні розділи презентують погляди на Україну письменників, так би мовити, різних національностей: британського дослідника Ендрю Вілсона (1961), арабського мандрівника ХVІІ століття Павла Халебського, французького військового інженера, картографа, архітектора Гійома де Боплана (1600-1685), письменника Проспера Меріме (1803-1870). Далі до розповіді про Україну долучаються: директорка Центру з вивчення історії України Петербурзького університету Тетяна Таїрова-Яковлева (1967); французький монархіст, мандрівник, маркіз Астольф де Кюстін (1790-1857). Американський історик японського походження Гіроакі Куромія (1953) розмірковує над бурхливою історією Донбасу, називаючи цей степовий край утіленням рис Дикого поля – волелюбності, жорстокості, схильності до терору, войовничості.
Наприкінці листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодомору та політичних репресій. Не обійшов своєю увагою цю болючу тему Олег Полянський, котрий відшукав праці іноземних дослідників, присвячених цій темі. Розділ так і називається: «Пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій» і містить рецензії на праці знаного англо-американського історика, письменника Роберта Конквеста (1917-2015): «…нашу епоху довели до великих катастроф люди, які керувалися ідеологічними шаленствами ХХ віку: комунізм, нацизм і фашизм…по суті, шахрайські ідеї підтоптали людство і ввергли його в стан здичавіння». Не маю змоги згадати всі рецензії, вміщені у книзі. Вірю, що читач віднайде ще багато цікавого й повчального, адже крім ретроспогадів й описів нашого краю, науковець не оминув найновіші праці авторів, котрі досліджують теперішні проблеми України: «Імперія та нації» українсько-американського історика, професора, до речі, родом з Гримайлова, Романа Шпорлюка (1933) та «Війна Путіна проти України» британського і канадського політолога, фахівця з історії та політики незалежної України Тараса Кузя (1958).
Отже, напрошується висновок, що науковий характер мислення Олега Полянського становить дослідницьку стихію – індивідуальну систему. Вона є оптимальним засобом реалізації його філософсько-історичного світорозуміння, де правлять бал нагромаджені людством знання про Україну. Після прочитання цієї книги чіткіше розумієш, що достеменне знання інших точок зору на давно тобі знайоме, невід’ємне від розуміння сучасних проблем, більше того, озброює тебе віданням майбутнього, здатністю передбачати-передчувати загадки буття.
Тетяна Дігай
м. Тернопіль