1. Зумисне напочатку

Це, безперечно, – лірика (первинним є не об’єкт, а суб’єкт вираження та його ставлення до зображуваного): саме так. Але неповторність, не лише образна, а, передусім, вузько стилістична (така вогнетривка, як добряче випалений шамот) робить її саме лірикою Оксани Бігун. І нема на то ради.

Знайшла в шинелі дівчина

свою гірку неволю

і відсиділа там роки,

й писала у халяву.

Тепер читайте паростки

дівочої уяви.

…І читаю, насправді, з якоюсь прикутістю до магії текстотворення з напругою. І з ваговитою невідстороненістю. Усю цю книжку, чи двокнижжя (в одному виданні), „Відстань до кордону” і „Лабіринт”, Львів, „Сполом”; 2018 рік, 447 с. І, що помічаю, ці „тексти” не просяться читати, проте читаються! Це – не зворушливість, це – проникність у душу. …І особлива насолода: як гіркувата справжність шоколаду. Не – для ласунів. Для гурманів.

 

  1. Чи змінився ти?..

Львів’янка, яка марила Львовом, навіть мешкаючи у Львові; зараз десь там – за далекою океанічною далечінню. Напевне, – не легко: не просто; терпко-ностальгійно?.. Поодинокі короткі зворотні подорожі не рятують. Ятрять. Зрештою, чи нездóлане залишиться нездолáнним?!.

Не розпитуй мене, як я тут опинилась

і чи дихає мавка моїми грудьми

і чи сміється Галичина моїми зубами

не розпитуй мене чи чужі вігвами

засмоктали те, що було

і вприснули свій коктейль

не розпитуй мене чи я змінилася

бо волосся у мене ще й досі

кольору жита

і брови морщаться як завжди

та й ти хіба не в пакетиках

чай купуєш

а колись же був у пачках гранульований

то ж не питай мене чи я змінилася

запитай себе

чи змінився ти

Так, це вона – Оксана Бігун. Таки. Поетка. Львів’янка. Українка. Незмінна. Досі.

  1. І про це також (не проґавити)

…Тут стужавіле велике серце (змаліле) дівчини-жінки; воно промовляє. Але – це промова серця. Серця. Великого.

…Дивовижа полягає в тому, що поезія О. Бігун, разом із тим, ніби висічена із граніту; тобто твердо вона вже існувала: лише інтуїтивно прибрано усе зайве і надміцна текстура заговорила. Це все дуже подібне до спонтанного поезотворення; коли лірична тема (таке інше) не  вишукуються якимось чудернацькими способами, вони – стало присутні у свідомо-емоційному та надсвідомому світі автора; і він їх у певному снуванні випускає на волю. Трансформує через поетичний дар у саме цей конкретний твір. Бігун – унікальна у своєму інтуїтивному „просуванні” до завершеного вірша. (І оте постійно нез’ясовне: хто кого провадить?!.)

…У цьому розділі безсенсовним є якесь цитування. Адже – це всеохоплюючий процес написання згаданої книги (двокнижжя). Серце. І поетичний граніт даровитості.

  1. „…душа повертається”

…Непередбачуваність поведінки у складних системах відчуттів „Записок душі про те, що насправді”. – Десяток, цикл, пронумерованих поезій відлунюють від душі та об’єднуються тривалістю певною відчуттів; послідовністю думки.

з нескінченності важко повертатися

важко віддавати ангелам борги

але тільки до миті забуття

бо коли душа повертається у тіло

забуття скошує траву любові

яка росте у вічності

щоб нагодувати нею

самотнє беззахисне ягнятко

твоєї душі

…Така поезія ніби перебуває поза умовностями непевних моральних парадигм; самочинно витворює себе; беззастережна у просторово-часових виявах. Метафора втілюється, як спосіб деконструкції буденного і звичного та витягується золотою ниткою в метафізичну безвість. Відчуваючи, та не рядячись у пророцтва. Посягаючи тільки на своє, серцевинне, самодостатнє.

роздивляєшся хмари

Господи

чи можеш у моєму серці

відпочити?

Я так стомилася тебе просити

прийди і відпочинь…

„Записки душі…” таки долають безвість, провадячи ліричного суб’єкта до себе. До себе.

Утім, у цій подвійній книзі є ще „Лабіринт”, драматична поема – твір ще складніший; поезополіфонічний; із загадками явно метафізичної набутості. Тут, Душа – просто дійова особа зі своєю драматургією образу та лінією лірико-епічного сюжету.

Я відлітаю. Вже ніхто мене

в польоті цьому стримати не зможе.

Які широкі крила! Простір дме

блакиттю духа в пагорби погожі.

 

Оця земля не зникла, подивись,

цвіте так щедро у країні смерті.

Хай моє тіло пригорне. Колись

з’єднаємось, щоб жити, а не вмерти.

Поема, схоже, без творчих аналогів, навіть подібностей, у нашій літературі. Причини – численні, в тому ряду – й нетерпеливість таланту здібних віршників, недостатнє терпіння душі, що дають „матеріал” саме для такої творчості. За кожним рядком поезії Бігун стоїть глибоко вистраждана особистісна, вироблена культура почуттів; окремішня культура цього  конкретного твору. Так і хочеться мені підхопити за кимось; „Залиште людину наодинці з уявою”; бо вона (уява) є, можливо, у цьому детермінованому світі останнім духовним притулком.

…Авторка поеми ставить собі неймовірні завдання: Жива Душа серед сущих земних людей; ці діалоги зовсім не трансцендентальні, а – у звичайних земних інтер’єрах. Тут панують можливості важкого діалогу (як різати по живому), який завше був поза „реальністю”…

…Чи буде бодай путівець навспак?  Одинока золота нить, що єднає Світи та світи.

Тут увійду у власне вбоге тіло

матерія із духом поєднається

і вийде Бог із поля білих лілій,

його лиця я більше не злякаюся.

…Що це воно за дорога така, до лабіринту, що дозволяє заздалегідь набути певності в можливостях здолати усі закапелки, покручі глухокутні пастки? Поки рухаєшся – сподіваєшся. І у цьому – також твоя віра на повернення…

 

  1. Насправді так

…Не визначаю собі метою тут досліджувати герметичність у поезії, тим паче, що вважаю цей термін доволі суперечливим, адже метафоричні утворення та системи настільки індивідуальні, що  завжди є, принаймні частково, не для комунікації навпрошки. Навіть вуличні сленги й ті приховують свої потаємні змісти. А мистецтво! …І поготів. Подивіться, таке, сказати б, зовсім нескладне, – як цирк. Новітні його естетики, трапляється, не второпати пересічному випадковому реципієнтові. Але зараз, все ж – про поезію!.. У О. Бігун герметичність, почасти, проявляється мало не у кожному вірші. Зрештою, трапляється навіть повна і безапеляційна „зашифрованість”, як ось у „Гніві”. Таке враження, що поетці зненацька відкрилась якась нікому невідома мова та мимоволі попливли слова, такі привабливі, одначе для всіх сторонніх табуйовані. Хоч, як на мене, їх навіть проспівати можна. Невипадкові. Втім, я не зумів виповнити їх якоюсь знайомою семантикою. Та не перейнявся, прочитавши авторську зноску: „Дивною мовою, щоб ніхто не здогадався, бо ж гніватись не гоже”.

…Навіть не припускаю, що це якісь штукарські макабричні писання. Радше, спонтанні спроби проникнення в нові поетичні простори. Намагання авторки впізнати себе через ще не освоєну образно-метафорично систему самочинного поезійного письма. Прислýхаймось. Потрафити собі.

 

  1. Закрита відкритість

…Маємо, гадаю, певне естетичне явище, як неспростовний подразник на нестерпність життєвих домагань; неспадаючу суспільну напругу; екзистенційні страхи відчужених невідань. Причому, це притаманно Бігун і на змістово-глибинному рівні, і на стилістично виграненому естетизмі. Мені видається, тут можна цитувати будь-яку її поезію.

Ти сама, я сам, ми всі чужинці;

Нам не плаче рідна сторона,

космосу торкається струна

межи крил мігруючої птиці.

За межею помсти і прощань

просимось у простір, поміж зорі

і гойдаєм здогадки прозорі,

коли форми виливає чан

з образів, уяви й почуттів

у глибини снів скульптури світу.

Боже мій, колись би вже прозріти!

Світ плаский, а ми – і поготів.

Беру на себе сміливість зауважити, що очевидним є і герметичність таких творів, і, водночас, нібито, відверта відкритість поетичних сентенцій. Що дає мені тривку можливість говорити навіть про унікальне змістово-формальне обдарування поетки. Звикнімо до впізнаваного  голосу. Воно того варте!

Вже думка оступається, вже космос

в тунелі часу тягне і кляне.

Затримай душу співом віт зелених

І віддери від вічності мене!

 

  1. 7. Присутність

…У її поезії є певний винайдений нею код, яким послуговуючись незмінно відкриває та відчиняє все нові й нові терени напруженої, аж до виснаження, поетичної думки. Незмінно провадячи своїм шляхом усіх охочих-обраних, творячи реальність міфу та міф реальності; вимагаючи наполегливо від себе, як і від читача, відданості, незворушного характеру віруючого в поетичну ідею; без кволої зворушливості, емоційної узвичаєності, зведеного до побутовості містицизму. І це, мені видається, вигідно вирізняє поетесу в сучасному українському літературному процесі (знову ж таки). Одвертість наполеглива моя – ось у чому: Бігун нічого не пропонує, як здавалося б, зопалу. Сьогодні вона вже просто є. І опановуємо її модерний код. І мені це імпонує.

  1. Упродовж розмислів

Ця поетка – не розповідальниця; вона, радше, проповідниця. Дуже рельєфно проступає це у верлібрах, у вільних віршах. Так, ніби про „нескáзане”, що залишається „несказáнним” (пам’ятаєте, у Ліни Костенко). Бачу, як авторка прагне задекларувати через свою поезію, щось таке „понад…”, недоступне наукам, навіть математиці (Бігун, до слова, математик за освітою та сталими професійними заняттями). …І знаходить самісну поетичну форму, не втікаючи від себе. А, навпаки, віднаходячи себе все більш оновленою й оновленою. Іншою. Так, ліричному суб’єкту – непереливки. Але ж – це неугавний неспокій стихії даровитого вірша… Відстань до лабіринту самого віршника. Самозадана.

  1. P.S

Зізнáюся, я не є прихильником авторського редагування. Тим паче, таких обсяжних видань, як книжка Оксани Бігун. Хоча, разом з тим, і розумію, як нестерпно віддати трепетно-болісну, і назагал, герметичну, лірику у „чужі” руки. Усе облаштувати самостійно – якось спідручніше, спокійніше, ніби надійніше; а головне: особистісна аутентика не постраждає. Принаймні, так видається! Проте, і панорамного обширу зблизька не побачити; а звідси  і несподівані прогалини, і дрібні лакуни, певна поблажливість до себе любого… Отож, інститут високопрофесійного редактора, у будь-якій книжці, я все ж залишив би, без винятків; – тугіше в’яжеться! Направду. І навіть поезія.

Віктор Палинський