Вікторія Амеліна (01.01.1986 – 01.07.2023) – українська письменниця, лауреат премії Конрада, засновниця Нью-Йоркського Літературного Фестивалю на Донеччині. Більшість її творів вийшли друком у Видавництві Старого Лева: роман “Дім для Дома” (2017), історії для дітей “Хтось, Або Водяне Серце” (2016), “Е-е-есторії екскаватора Еки” (2021). Авторка увійшла в літературу як поетеса (лауреат “Коронації Слова-2014” за лірику), та ширше знаною в літературних колах стала з виходом дебютного роману “Синдром листопаду, або Homo Compatiens” (“Discursus”, 2014; передрук – “Вітат”, 2015).
З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну долучилася до громадської організації «Truth Hounds», яка документує воєнні злочини. 27 червня 2023 року Вікторія перебувала у Краматорську разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Коли вони вечеряли в ресторані у центрі міста, російські окупанти завдали ракетного удару по цій будівлі, внаслідок чого Вікторія отримала тяжкі поранення. Померла письменниця 1 липня 2023 року – у День народження закатованого росіянами Володимира Вакуленка, чий щоденник часів окупації Вікторія віднайшла у вересні 2022 року.
В часі повномасштабного вторгнення Вікторія Амеліна писала вірші і виставляла їх на своїй сторінці FaceBook. Деякі з них і розгляну детальніше. Розпочну з тексту, що має виразні ознаки лічилки:
в цьому дивному місті свідчать лише жінки
одна говорить мені про зниклу дитину
дві говорять про закатованих у підвалі
три кажуть, що не чули про зґвалтування й відводять очі
чотири говорять про крики з комендатури
У зачині рядків, починаючи від другого, стоять числівники: “одна, дві, три, чотири”. Це не просто перелік жінок, але жінок, які свідчать (“свідчать лише жінки”). В поезії наявний і образ авторки в ролі інтерв’юера, що фіксує свідчення, максимально близький до авторки біографічної. Найвагоміший елемент у структурі віршованих свідчень – дієслова на позначення мовлення: говорити і казати. За всієї семантичної нейтральності, вони в поезії Вікторії Амеліної розводять свідків правдивих і лукавих – говорять правду (“про зниклу дитину; закатованих у підвалі; крики з комендатури”); кажуть неправду (кажуть, що не чули про зґвалтування). Ті, що подають неправдиві свідчення, роблять це свідомо, бо персонаж (за яким бачимо авторку) фіксує і їхню міміку (“й відводять очі”).
У вірші В. Амеліної відсутній поділ на строфи, та окреслити межу можна. Досі поетеса послуговувалася кількісними числівниками. Починаючи з шостого рядка у творі йдеться про збірні кількісні числівники, що означують сукупність як єдине ціле. В такий спосіб не тільки масштабується зображене, а і типізується:
п’ятеро про застрелених на подвір’ях
шестеро говорять, але нічого не розібрати
семеро досі вголос перераховують запас їжі
восьмеро кажуть, що я брешу і справедливості не існує
дев’ятеро говорять поміж собою йдучи на цвинтар
Межі другої умовної строфи – збірні числівники (п’ятеро і дев’ятеро). Далі послідовний перелік переривається займенником я і кут зору зміщується на образ авторки. В умовній п’ятирядковій строфі, як і в першій, у четвертому рядку є дієслово кажуть. Як і в попередньому фрагменті, сказане є брехнею, адже насправді я (alter-ego авторки) не бреше, не маніпулює свідченнями, вірить, що справедливість існує. Та є в цьому фрагменті й низка відмінностей. По-перше, у третьому рядку використано дієслово перераховують (і це лиш виразніше акцентує на ознаках лічилки); по-друге, дієслово говорять уже вказує не на зміст мовленого, а на його формальні особливості: “говорять, але нічого не розібрати”, “говорять поміж собою”. Якщо нерозбірливе мовлення може бути ознакою надмірного хвилювання і наслідком пережитої травми, то розмова між собою вказує на вилучення сторонніх, адже ті не можуть уповні зрозуміти жертв окупації, бо самі її не переживали. По-третє, в цих рядках промовисте і вилучення дієслова (“п’ятеро про застрелених на подвір’ях”). Тут сам факт убивства свідчить, але мову в свідків відбирає…
Крім того, фінальний рядок другої умовної строфи (“говорять…йдучи на цвинтар”) віддалено нагадує лічилку з детективного роману Агати Крісті “Десять негренят”, написаного 1939 року, де десятеро персонажів гинуть. Тема справедливості і неправдивих звинувачень об’єднує обидва тексти. Образ авторки ніби і вилучено з перелічених свідків (адже вони вже говорять між собою, не з нею), та це вилучення часткове, як видно з наступного фрагмента вірша:
я теж іду, бо вже знаю всіх в цьому місті
і всі його мертві — це мої мертві
і всі вцілілі — це мої сестри
Те “я теж іду” – ототожнення з вцілілими (свідками, що розмовляють йдучи на цвинтар) і з мертвими. Адже, насправді, живий – той, хто прямує до смерті, на цвинтар. От лише в умовах війни цей шлях може скоротитися до частки секунди значно частіше, ніж у мирні дні. Але в фіналі поезії є ще і десятеро жінок:
десятеро говорять про вцілілого чоловіка
його також забирали
він може свідчити про катів
я стукаю в його двері, але виходить сусідка
говорить за нього:
лише здається, що він вцілілий—
іди, говори з жінками
Тут поетеса послуговується дієсловом говорять, яке маркує правдиве свідчення. Читач сподівається почути сказане чоловіком, який пережив російський полон і вижив. Однак за нього говорить сусідка: “лише здається, що він вцілілий”. Вижити – не значить уціліти, бо травмовано і тіло, і душу. В місті без назви (можна підставити будь-яке українське місто, що пережило окупацію) жінок в рази більше, ніж чоловіків. І лише вони здатні свідчити.
На жінок лягає нелегка ноша – лічити втрати. Такий облік провадить і персонаж “Віршика про жінку з корабликами”. Зачин твору має як семантику мирного часу, коли відпустити чоловіка означало тільки розірвати стосунки, так і воєнного – коли йдеться про те, аби відпустити чоловіка на захист Вітчизни. Ситуація, здавна знана з українських історичних пісень, у Вікторії Амеліної – лише імпульс до нарощення градації втрат, адже жінка:
тільки ж вчилася відпускати чоловіків
а тепер відпускає цілі міста
вулиці, площі, мости і стіни
як кораблики, відпускає в пітьму
— Пливіть, — каже їм
рахує їх у пітьмі до ста
і чує над містом новий літак —
не встигає дорахувати до середини
Міста-кораблики, що мали би рятувати їхніх жителів, пливуть за водою часу, що нагадує води річки Стікс, якою Харон на човні переправляв душі померлих. Персонаж-жінка стоїть над темними водами у пітьмі воєнних літ і рахує кораблики до ста (число символізує абсолютну повноту), та не встигає долічити і до п’ятдесяти: з пітьми на березі переміщується у пітьму на воді, будучи частиною міста, що гине. Для читача – це будь-яке українське місто під російськими обстрілами. Для авторки – Краматорськ, його “вулиці, площі, мости і стіни”.
Перелікє засобом зберегти втрачене від небуття. Авторці йдеться про числа там, де суб’єкт не має імені. До прикладу, ненароджені, вбиті, зниклі безвісті, як у вірші “Рахувала камені”: “рахувала камені / називала дитячими іменами / ховала їх до кишень / йшла до Дніпра проситись / забери мене / забери / бери”. Зауважу: діти – камені, тож мама їхня кам’яна. Спершу, йдеться тільки про внутрішню закам’янілість жінки від болю втрат, а наприкінці жінка зазнала метаморфози, “обернулася бабою кам’яною / над степовим курганом / і над Дніпром”. У такий спосіб індивідуальна історія жінки вписана в простір історії національної (алюзія на кам’яні статуї ІХ століття – половецькі баби), а також у міф (де каміння було первісним календарем, позначало прожиті дні). Ці дні жінка прагне зберегти (“ховала їх до кишень”), адже діти її тоді були з нею. Розуміючи, що дітей втрачено, хотіла б померти разом з ними (“забери мене, забери”), але зрештою – відпускає (“бери”):
але лише випускала камені
у блакитну воду:
один-два-три-чотири
як рибу із золотою лускою
один у мене зостався
без імені
безвісти
нічиє дитя
Відпускання не позначено семантикою загибелі. В мент розлуки камені стають “як риба з золотою лускою” – не тонуть, а пливуть. Для авторки важить ідея тривання, що уособлюються лускою золотої рибки. Їй самій і персонажам її поезії притаманне бажання обернути смерть у життя, воскресити в собі, в пам’яті, назвати – ніби наново створити український світ, український рай. І тут облік і рахунок постає як перелік імен, здебільшого – жіночих.
У поезії “У весняне синє поле” центральний персонаж – “жінка в чорній сукні”. Вже з третього рядка читач розуміє, що чорна сукня тут не є знаком елегантності, але тільки трауру. В поезії фігурують сестри (інші жінки) і це відсилає до рядка В. Амеліної з вірша “в цьому дивному місті свідчать лише жінки”, де оповідачка каже: “і всі вцілілі – це мої сестри”. Загиблі насправді теж її сестри, але вони не поряд з нею (як вцілілі), а в ній самій:
У весняне синє поле
Вийде жінка в чорній сукні
Імена сестер кричати
Наче птах в порожнє небо
Викричить усіх із себе
Імена сестер авторка дає описово. Їх шість: “Та, що відлетіла швидко”; “Та, яка про смерть благала”; “Та, що не спинила смерть”; “Та, яка чекає досі”; “Та, яка усе ще вірить”; “Та, що сорок днів мовчить”. І правомірно говорити, що імена героїнь є близькі до того, як іменуються персонажі в драматичних жанрах. Адже Вікторією Амеліною зображено у цьому тексті драму жінок загиблих і жінок, закам’янілих із горя. Світ у цій поезії авторки починається з горя (з пітьми, вечора), та світло і ранок як перспектива поетесою не забута:
Викричить їх всіх у землю
Наче біль засіє в полі
З болю та імен жіночих
Виростуть їй нові сестри
знов співатимуть життя
На думку жінки, що рахує, нові дні виростуть із болю втрати і з жіночих імен. Із минулих поколінь (сестри) виростають, як із насіння, нові покоління (нові сестри). В цей момент і зринає образ птаха, подібний до того, що його бачимо на початку вірша: “Імена сестер кричати / Наче птах в порожнє небо; нові сестри / знов співатимуть життя”. Крик зміниться співом.
Жінка поміж жінок, птах між птахів. У фіналі вірша В. Амеліна називає птахів на ім’я: ворона і ластівки. Жінка, яка рахує, тут є жінкою, що кричить, аби інші жінки (нові сестри) мали змогу літати і співати, звіщаючи прихід весни, настання миру:
Ну а що вона, ворона?
А вона навік в цім полі
Бо лиш крик її й тримає
Всіх цих ластівок в повітрі
Чуєш, як вона гукає
Всі по черзі імена?
Згадка про сестру є у фіналі вірша “Історія, яка не скінчиться”, що утверджує ту ж таки ідею тривання народу й історії особистої та національної. Ось ці рядки:
вони не знають, що мають справу зі мною
з моєю історією про тебе, що не минає
а значить вони мають справу також і з нею
з її кам’яним будинком на вічних скелях
з деревом яке не вмирає — стає Землею
з історією, яка не скінчиться
з усіма нами
з тим, сестро, що ніколи не проминає
Вони – окупанти, що не свідомі сили людської історії як живої пам’яті, історії про тебе, історії про неї і т.д. Оці ти і вона – сестри для поетичного я, що стали частиною її самої. Тієї внутрішньої історії, що зберігає важливі деталі життя інших (“з її кам’яним будинком на вічних скелях / з деревом яке не вмирає”). Оповідь стає формою безсмертя й утверджує міцність і непохитність жінок-сестер (камінь, скеля). У заключні рядки поезії В. Амеліна виносить тезу про непроминальність життя роду і народу: дерево роду стає Землею (планетою), але також і точкою опертя. Інші точки стабільності – пам’ять у форматі безкінечної оповіді-історії та любов, що прихована в алюзії на біблійну цитату (1 Кор. 13:8) в останньому рядку: “те, що ніколи не проминає”. Так історія життя стає епізодом Священної історії:
коли вони цілитимуть у мене завтра
вона вже вкотре ладнатиме стіни дому
писатиме історію про далеку жінку
садитиме нове дерево в центрі саду
як в центрі світу, усіх його слів і воєн
а я з усмішкою вистою в синім полі
Ключовими словами поезії є не тільки сестра, що спершу сприймається як далека жінка, а і цілити й уцілілий. Перше – про ворожий намір зруйнувати світ, а друге – про здатність зберегти його цілість у взаємопідтримці і любові, в усвідомленні, що її дім і мій дім є насправді нашим. І тримає його жінка. Жінка, яка рахує втрати, але зберігає здатність усміхатися.
Надія Гаврилюк (м. Київ)