Про кого йдеться? Про Тараса Григоровича, для когось – Кобзаря, для когось – академіка. Шевченка.
«Феномен Шевченка багатобарвно вписаний у портретну галерею велетнів світової культури. Треба самому бути Шевченком, щоб відкривати в ньому щось невідкрите, непомічене, недочуте, – а він же – сплав цілого народу, його історії, його страждань, віри, любові й ненависті, боротьби за самого себе – нескінченний (Чингіз Айтматов, із виступу в Каневі).
Роздумуючи про Шевченковий феномен, Айтматов зазначив: «З ким же мені порівнювати український Шевченковий феномен? Пушкін, Лермонтов… Так, так, але про них насамперед хочеться сказати як про надвисоке естетичне явище, як про «камертони» для світового настроювання лір. А звисочіле над планетою Кобзареве слово до «камертонів» додало плоть і кров народу. Мабуть, не перебільшу, коли скажу: світова історія не знала такого органічного злиття поета і його народу. Не уявиш собі Шевченка без України й України без Шевченка…». А ще – Чингіз Айтматов писав: «Шевченко – це той корінь у надрах народу, від якого нині зеленіють потужні паростки сучасної української культури».
«Він вивів українське слово на верховини світової культури», – так сказав про Тараса Шевченка Максим Рильський.
«Він був найбільш природним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій культурі» (М. Якубець, Польща). «Він поет усього людства» (Бентлі, Англія). «Він з тих митців, які творчістю своєю заповнюють цілу епоху» (Стоянов, Болгарія).
Ми знаємо Тараса Шевченка як академіка-художника, але в ці березневі дні зазвичай згадуємо й говоримо про нього як поета. Цьогоріч відзначаємо не тільки 196 річницю від дня його народження, а й 170-ту виходу першого Шевченкового «Кобзаря» та 150-ту повного друкованого видання «Кобзаря».
Перший Шевченковий «Кобзар» 1840 року – це книжечка з вісьмома творами, видана в Санкт-Петербурзі за сприяння Євгена Гребінки. До неї увійшли «Перебендя», «Думка», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови», «Іван Підкова», «До Основ’яненка”, «Тарасова ніч» і поезія «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», що стала епіграфом не тільки до цього видання, а й до всієї творчості Т. Шевченка. Після виходу цієї книги поета почали називати Кобзарем. Сам же Тарас Шевченко деякі свої повісті підписав «Кобзар Дармограй».
Зі всіх прижиттєвих видань «Кобзаря» перший мав найпривабливіший вигляд. Характерна його особливість – офорт на початку книги виконаний за малюнком Василя Штернберга: народний співець – кобзар із хлопчиком-поводирем. Шевченковий «Кобзар», навіть пошматований царською цензурою, – подія величезного літературного й національного значення. За життя автора вийшли ще дві книги з такою ж назвою в 1844 та 1860 роках. В 1844-му «Кобзар» було перевидано з доповненням поеми «Гайдамаки». «Кобзар» 1860-го надруковано за кошти Платона Симиренка, з яким Тарас Шевченко познайомився на Черкащині під час своєї останньої подорожі Україною в 1859 році. Це видання – значно об’ємніше за попередні: сюди увійшли 17 творів і портрет Т. Шевченка (того ж року вийшов «Кобзар» у перекладі російських поетів, переклад російською – за редакцією Н. Гербеля). 150-річчя виходу повного друкованого видання «Кобзаря» 1860 року Тараса Шевченка внесено в додаток до Постанови Верховної Ради України про пам’ятні дати та ювілеї 2010 року, що відзначаються на державному рівні.
Хтось нині сприймає як казку-міф оповіді про те, як неграмотні кріпаки вчили напам’ять Шевченкові вірші, як плакали над долями героїв, упізнаючи себе… «Кобзар» Тараса Шевченка був для українців святая святих. Цитуємо поезію Івана Гнатюка – лауреата Шевченківської премії:
А коло хліба на столі,
На самотканій скатертині,
Лежала книга, як святиня –
Людські надії і жалі.
То був «Кобзар». Його не міг
Ніхто, не вмивши рук, узяти,
Бо він – святий, казала мати,
Він смерть народу переміг!
Жоден науковець у світі не зміг змоделювати суспільної поведінки цілого народу, націлити його до самопізнання, самоповернення, самоусвідомлення. Тарас Шевченко зумів. Він повернув українцям історичну пам’ять, коріння родоводу, розбудив народ, відкрив йому очі на його роль в історії, і найголовніше – створив націю духовно. Тараса Шевченка ненавидів і російський царизм, і противники царизму, як-от Бєлінський. Ті ж, хто приймав Шевченка, мусили приймати й Україну Шевченка, Україну майбутнього, а не минулого. Згадуючи про знайомство з Тарасом Шевченком, грузинський поет Акакій Церетелі писав: «Відверто кажучи, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити свою батьківщину, свій народ».
Не маючи змоги замовчати чи заборонити Тараса Шевченка, перекручували зміст і ідейну націленість його творчості. І робилося це по-різному: або вискубуючи з тексту й тенденційно тлумачачи цитати, або звужуючи тематичні та ідейні обрії поета.
Шевченкове слово било по російських окупантах, кликало українців до боротьби. І цього прагнув поет:
«Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйну понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь».
«…українська держава, яка встала з небуття 1991 року, – як зазначив Дмитро Павличко, – завдячує своє воскресіння не лише священній крові, котру віддавали за українську ідею воїни, але й слову найвизначнішого нашого державотворця Тараса Шевченка. Його визвольна і державотворча місія, як про це сказав Іван Франко, рівняється дії 10-х армій. Його творчість – перекована в слово зброя його великих попередників… Він зібрав у собі страждання всіх синів України, що народилися до нього. В його слові закладена незнищенна енергія поколінь, ним покликаних до боротьби за свободу. Та енергія передалась нам, вона перебудувала український пошевченківський світ, вона тягнула протягом двадцятого століття поїзд української історії від однієї станції самостійності до наступної, аж до наших великих днів. Шевченко вибивав нас із неволі…».
Як стверджує Іванишин, «Він створив якісно нову філософію виживання нації, яка формувала новий, революційний спосіб національного думання при осмисленні минулого, аналізі й оцінці сучасного та плануванні політичного майбутнього…»
Тарас Шевченко з’явивися на світ у час, коли, за словами Василя Стефаника, «наші вороги були певні, що до труни українського народу мають ще лиш один цвях забити і вже його зараз поховають. Шляхта і попівство відцуралися були тоді свого народу, а лишився тільки сам мужик. Кріпачка зродила Тараса і викормила кріпацьким кормом, а він видвигнув мужицький народ на висоту, по якій тепер ступаємо. І коли великі люди дають зміст народам, то Тарас дав його українському народові. Читайте Шевченка, – зауважував ще далекого 10 травня 1914 року В. Стефаник, – а там отворена вам ціла проява, історія і душа українського народу… Там… велика книга мудрості, книга любові до України. В його словах … далека-далека дорога до нашої майбутності…».
Нині, пошановуючи Тараса Шевченка, варто задуматися над таким. Українська Народна Республіка в перші дні свого існування проголосила 9 березня державним святом, а згодом, уже в радянські часи, в 1920 році було прийнято Постанову, згідно з якою вже, правда, не 9, а 11 березня – оголошено всенародним святом відзначення пам’яті Т. Шевченка. У Постанові було сказано: «У цей день, вільний від праці, повинні бути влаштовані лекції, концерти, мітинги, в яких було б з’ясоване велике значення Шевченка». На жаль, у незалежній Україні геній нашого народу так і не удостоївся державного свята.
Українська громадськість постійно звертається з пропозиціями відновити відзначення пам’яті Шевченка на державному рівні. Нещодавно в газеті «Літературна Україна» було опубліковано відповідну відозву наших сусідів-волинян. Поки що, на жаль, від влади жодного відгуку немає. Однак ми не втрачаємо надії, що Шевченківське свято таки відбудеться на нашій українській вулиці й означиться червоною барвою в календарі. І лише коли буде пошанований український пророк – це означатиме, що відбулася і сама Україна. І тоді «оживе добра слава, / Слава України».
Юлія БОНДЮЧНА
Виступ у драмтеатрі від письменників
9 березня 2010 року