Історія. Для українців завжди були важливими свобода та порядок.
Ми бились за неї сотні років. Частіше гніт приходив від сусідів, але ж то
така доля – бути покірними та мирно ждати свого часу,
свого гнівного часу…
Геніальна книга, яку з легкістю можна назвати художнім нарисом частинки історії українського народу, коштувала Ліні Костенко не один рік праці та великої сили духу. Унікальність творіння полягає не просто в доступності та гостроті викладу, наявності дрібки гумору та особливості бачення, вона показує читачу правду, про яку уже століттями ніхто не чув і давно не бачив…
Головний герой книги – людина, яка потрясла мою душу. Він точно напрямлений на правду, яку бачать в цьому світі лише найрозумніші та найпрозорливіші люди.
Він – звичайний чоловік, який любить свою законну дружину, а не дешевий оргазм з телевізора. Обожнює свою неідеальну вреднючу дитину та по-справжньому красиву сім’ю. Як і у всіх, його життя не ідеальне, а повне падінь та світлих моментів.
Чоловік гостро відчуває свій час та історію, що твориться на його очах. Як і мільйони його сучасників, герой не розуміє – що ж відбувається із цим світом. Молоде покоління вже не те, світ сам себе руйнує, і залишити нащадкам таку зубожілу планету – це соромно. Але він, який бачить вибухи, страшне обличчя Януса смерті, тероризм, бандитизм та тисячі жахів, попри всю свою силу розуму, не може змінити цього світу.
Герой тихо божеволіє, як і мільйони розумних українців. Одні з нас розмовляють чистою українською, інші – російським суржиком, блатною фенею, або лиш різкою російською. На диво, він добре розуміє, що тих, хто розмовляє чужою мовою, не можна ненавидіти, вони часто не винні в тому, що нерозумні щодо рідної мови. Так склалось історично. Так, справжній українець розмовляє українською, але він ніколи на винить інших, що вони не знають рідної мови.
Він може лиш спостерігати зі сльозами за їх витівками і дивацтвами та слухати нові видумки щодо ненависних україномовних диваків, до яких відносить і себе. Одначе, коли прийде горе і до “кривомовних”, українець завжди допоможе, бо ми справді добрі душею. Герой розуміє, що зло не від мови, хоча це дуже-дуже-дуже важливо. Ні, всі біди нашого народу від бандитської влади, від нашого мовчання, від божевільного ритму цього безкарного часу, в якому один чоловік може врізати іншому ножем по щоці перед тисячами інших і його за це не покарають…
“Записки українського самашедшого” не може вразити красивими краєвидами, бо тут краса не в кольорах природи, а в знівеченому виді чорнобильської території колись квітучих садів, у кривавій боротьбі за справедливість, у голоді розумної молоді та надії суспільства. Як же чудесно горять очі юнаків, які, здавалось, давно цікавиться лише віртуальністю та дурницями.
Якщо читача цікавлять дешеві надумані почуття, то слід вибрати “жовті” бульварні романи, а не цю книгу, адже в ній все по-справжньому живе, песимістичне, реалістичне, підбурююче… Читаючи почуття героя, кожен божеволіє разом з ним, переживає його біль та тривогу, думає про наступне покоління, про життя свого народу та планети загалом. Слова Костенко штовхають, підбурюють, змушують плакати та сміятись, або ж просто насолоджуватись українськими словами, які ллються солов’їною мовою чудесного народу, який давно забув про власну історію, та пам’ятає терпкий смак волі…
Ліна Костенко справді одна з найвеличніших постатей нашого часу. Вона, як і тисячі справжніх українців відчуває наш народ та його біди. Одначе, геніальність одного, тисячі чи навіть мільйонів людей не врятує нас від темноти, що чигає над нашим нещасним народом.
Ми повинні об’єднатись та допомогти одне одному вдома, за кордоном, на вулиці, скрізь, де товариші по крові потребують допомоги.
Костенко допомагає читачу зрозуміти, що наша сила в єдності і закликає лише до одного – коли об’єднаєтесь – не будьте дурнями, не дайте себе обманути, адже ми такі хороші, як і головний герой її геніальної книги…
З повагою до кожного,
хто зверене свій погляд
на цей друкований
рукопис,
Іра Муза