У ряду геніальних українських письменників кінця XVIII — першої половини XIX сторіччя (Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Олекса Стороженко) Микола Гоголь — типовий український романтик.
Один із творців великого українського міфу, автор значних художніх структур, орієнтованих на наш фольклор, на нашу казку. В найголовніших аспектах його українська творчість не є винятковою для нашої літератури (у багатьох відношеннях вона для нас традиційна, міцно пов’язана з традицією). Гоголівська творчість — виняткова для російської літератури й літератури світової.
Для численних дослідників Микола Васильович Гоголь — родоначальник українського напряму, української школи в російській прозі, з нього і Федір Достоєвський, а згодом — Антон Чехов, Михайло Зощенко, Юрій Олеша, Михайло Булгаков…
У російській культурі їх чимало, в різний спосіб пов’язаних з Україною; насправді українська частина російської культури сформувалася ще спадком Русі-України (спадок давнього Києва), українським Середньовіччям у цілому, згадаймо хоча б наших Івана Вишенського, Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича, Івана Величковського, козацькі літописи Самовидця, Самійла Ве-личка, Григорія Граб’янки, „Четьї-Мінеї” Дмитра Туптала, „Києво-печерський патерик” тощо.
Повторимося: Гоголь продовжувач української цивілізаційної традиції, а не її започатковувач. Один із пропагаторів української філософії серця, всепланетарною верховиною якої стали життя і творчість Григорія Сковороди.
Микола Гоголь — це світобачення, стиль і структура українського бароко. Як і Григорій Сковорода — він не тільки з нашої літератури, а і з образотворчого мистецтва (від славетного графіка Іллі й Андрія Рубльова, також пропагатора українського золотоблакиття) та української музики з Максимом Березовським і Артемом Веделем.
* * *
Чим же він вразив російського, а згодом і українського читача?
Насамперед своєю магічною — гоголівською — мовою. Мовою в найширшому значенні цього слова: мовою серця. На папері з’являлися російськоподібні слова, але до світу промовляло велике українське серце, розпромінене, як сонце, любов’ю до України. До української землі й неба, до Дніпра, до української пісні та звичаєвості, української історії, до справжньої української вроди і вдачі. Вразили світ дивовижні гоголівські інтонації, тембри, багатюща палітра його поетики, її музичність, палахкотіння Гоголівської душі, Гоголева людяність.
Гоголь — це найпрекрасніші у світі українські краєвиди (в його зображенні Україна — середохрестя Всесвіту, справжній рай, глибини прекрасного, яке годі й уявити) і щедра, щира, щаслива людина в природному середовищі, в раю Господньому. І жодній зловорожій потузі не знищити того раю.
Багатобарвність і багатозвучність, небачена, нечувана доти в російськомовній літературі поліфонія інтонацій і ритмів, мовностильова розкіш, іскрометність і світозарність. Золотоблакиття.
Чарівність живого життя. Він, як і його творчість — уособлює Україну!
Мільйони людей на планеті Земля і досі дивляться на Україну саме гоголівськими очима — вони бачать її саме такою — го-голівською, уявляють її такою, як у „Вечорах…”, сприймаючи її в озорінні Гоголевої душі, в спалахах Гоголевого серця.
А він стає все загадковішим, таємничішим, незбагненним.
* * *
Його закатовує північний холод, безгрошів’я, кам’яна нещадність імперського молоха, панування механтропів, нелюдів-монстрів.
Замість людяності й духовності — держиморди і мертві душі. Йому здається, що вони вже знищили й Україну, його серце, його душу, ніжність і радість, його щастя.
За ним женуться потвори, його цькують і вбивають жахіття, йому не вдалося перебудувати світ, повернути „прорєхє на человєчєстве” душу!
Він тікає від монстрів, але втекти від них неможливо.
Йому залишаються тільки пекло та Бог. Більше нічого.
Мріяв повернутись в казку дитинства, в Україну — не встиг.
Карма сяйнула лезом крицевої коси, гартованої вогнем.
Для російських верхів „Ревізор” і „Мертві душі” великого українця Миколи Гоголя, якщо вдатися до сучасних аналогій, стали вибухом термоядерної бомби. І не для одного імперського ідеолога він і досі — моторошне прокляття імперії Зла. Миколу Гоголя вони ненавидять усіма своїми фібрами, як і Тараса Шевченка. Ці двоє найгеніальніших українців, безсмертних світочів людства, навхрест перекреслили диявольську ідею „Третього Риму”. Без Миколи Гоголя не було б Тараса Шевченка, Батька української нації і дер-жавності, Бога України. Великий Кобзар почав там, де зупинився його великий предтеча: із універсального, державотворчого україноцентризму.
Гоголь — втілення величі України й української людини, Шевченко — творець Новітньої України.