Недавно перегортав старі блокноти і так сталося, що тоді з одного з них випав аркушик із сонетом «Гремислава».
Епох минулих морок чорний
В душі її не поборов
Бажання, гордість і любов,
Бо залишились неповторні.
Чужинність люта не огорне
Ці помисли в безвихідь знов.
Розкаже молоденька кров
Про почування непоборні,
Бентежні помисли умів.
Цей час назавжди переплів
Всі мріяння та сподівання.
Вже підліта до них мій птах,
Почувши тихі на устах
Слова жадання і кохання. Як не прикро, але не можу точно сказати, коли написані ці рядки. Лише достовірно можу ствердити, що вони, очевидно, з’явилися після того, як понад 15 років тому уперше почув про князівну Гремиславу від письменника та краєзнавця Сергія Синюка і прочитав про неї перші відомості у книзі «Женщины древней Руси», виданій ще у тоталітарні часи. Про доньку луцького князя Інгвара Ярославовича у цьому виданні йшлося поряд з внучкою Володимира Мономаха Марфою Борецькою та іншими не менш достойними особистостями.
Хто ж така Гремислава? Перш, ніж відповісти на це запитання, варто, очевидно, зробити екскурс у її родовід. Можна мовити, що батько князівни Інгвар Ярославович був людиною розсудливою, справедливою і далекоглядною. Згадаємо й про те, що він чотири роки перебував на Київському престолі і в цей час так багато зробив для державотворення. Відомо ще про один цікавий факт з його біографії. Коли галицькі бояри прогнали вдову Романа Анну та її малолітніх синів Данила і Василька, то Інгвар був тим, хто заступився за них. Або таке. Досить часто згадують про удільне князівство у Шумську… Та воно, напевне, не відігравало б помітної ролі у тогочасному суспільному житті, якби не Інгвар Ярославович, син Святослав якого князював тут у 1223 році і загинув на Калці разом з братом Ізяславом.
Тепер про Гремиславу. Донька свого батька у 1211 році вийшла заміж за Лешека Бялого, який володів Краківським престолом. П’ятнадцять років у них не було сина. Коли Болеславові минув лише рік, то батько загинув. Гремислава тоді ж була проголошена регентшею і наказала викарбувати на цю честь печатку, яка збереглась до наших днів.
Ситуація, на жаль, склалась не на її користь, бо Владислав Ласконогий і Генріх Бородатий у той час все наполегливіше за-являли про свої права на престол. І їй довелося відступити, бо на допомогу руських князів не доводилось сподіватися. Нові опікуни Болеслава, недовго думаючи, забрали у неї всі землі – спочатку краківські, а потім і сандомирські. Через кілька років вона знову спробувала заявити про свої і синові права. Та князівський з’їзд 1232 року завершився печально для неї. Вона навіть не встигла увійти до зали, де мало відбутися поважне зібрання, як її підступно схопили і взяли під варту. Та, підкупивши сторожу, їй темної ночі вдалося вибратися на волю. Шукаючи допомоги, подалася до Риму, де вдалося отримати папську буллу, у якій той вимагав від владоможців повернути їй і синові все забране у неї. Так вона знову повернулася на Краківський престол, де померла у 1258-ому.
Постать Гремислави не залишилася забутою. Повість «По-горинська наречена», яка розповідає про неї, написала шумчанка Олена Ходюк. Відрадно, що ця книга декілька років тому побачила світ окремим виданням.
Та не тільки про Болеслава (він увійшов в історію як Болеслав Сором’язливий) слід говорити, коли заходить мова про дітей Гремислави і Лешека Бялого. Бо було у них ще й дві доньки. Молодша з них, Олена, згодом стала другою дружиною князя Василька Романовича, брата Данила Галицького і сина незабут-нього Романа Мстиславовича.
Помітний слід у свідомості людей залишила і її старша сестра Саломея. Коли була малолітньою, то її пошлюбили з сином угор-ського короля Кальманом, який був не набагато старшим від неї. Та не лише цим шлюбом він залишив слід у польській історії. Деякий відрізок часу (хай і короткий) він був тамтешнім королем з найменням Коломан. Через деякий час жінка стала черницею і до останніх своїх днів жила у монастирі святої Катріни у Завихвос-тові, який свого часу возвели її матір і брат. Вона померла через десять років після того, як зупинилось серце матінки. І вже після смерті з її тілом почали творитися справжні дива. Приміром, благочестива Марта через кілька днів після того, як Саломея стала на Божу дорогу, зафіксувала таке… «п’ять днів лежала на хорах у сестер непогреблена, але вона не відчувала ніякого поганого запаху від її тіла. 13 жовтня її тіло похоронили в церкві. Згодом перевезли до Кракова. Поганого запаху не було і цього разу, хоча гробниця була відчинена. З тіла Саломеї витікало масло яскраве і запашне. Хворі, що брали пальцями його краплі, намазувались ним і відразу ж одужували. Зрозуміло, що, враховуючи це, Саломея була канонізована римо-католицькою церквою.
…Короткий вірш із старого блокнота. Як бачимо, він може сказати так багато!
Ігор Фарина, м Шумськ.