Коли у місцевій газеті опублікували фото загиблих у зоні АТО земляків, я кілька разів пробігла очима сторінку з важко-дивним відчуттям, що хтось із них мені знайомий. Кілька разів зупинялася на прізвищі Степанюк, аж доки не згадалося…
Літо 1990 року. Дітей із Житомирщини відправляють на Луганщину на оздоровлення як дітей із області, що постраждала від аварії а ЧАЕС. З нашого району їдуть школярі Борисівської, Суслівської, Немильнянської і Токарівської шкіл. Всі вони потрапляють у піонертабір, побудований для своїх дітей місцевим комбінатом. Місце розміщення табору – село Макарово Станично-Луганського району. Неймовірно гарні умови, надзвичайно турботливе ставлення, чудові вожаті з Луганського педінституту і вкрай насичена програма кожного дня місяця перебування у таборі не залишили жодного без участі у заходах табору і загону «Барвінок», де опинилися разом діти нашого району. У спортивних змаганнях честь загону відстоював і Вова Степанюк – десятикласник Токарівської школи. Серед інших він вирізнявся гарною атлетичною статурою, дисциплінованістю і серйозністю. Тим і запам’ятався багатьом із нас і дотепер. А за перемоги у змаганнях хлопця нагородили подяками і грамотами.
… Двадцять шість років потому я приходжу в родину Степанюків у Токареві. Мама загиблого в АТО гранатометника 30-ї ОМБр сержанта Володимира Степанюка серед документів, що залишилися від сина, знаходить грамоти зі знайомим почерком. Вдивляюся уважно: такі ж грамоти маю за участь у художній самодіяльності табору за підписом начальника Надії Брюховецької. Тепер усі сумніви відпадають: це САМЕ ТОЙ Володя Степанюк.
Бесідуємо з батьками у вітальні, де на столі на чільному місці – портрет сина, нагородні документи, а на стіні – у рамці посвідчення того, що його імя вибито у граніті на стелі пам’ятного знака, що на в’їзді у місто. Світлиця, як заведено у сільських хатах, – із меблевою «стінкою», заставленою сервізами й скляним посудом. Звертаю на це увагу після слів матері Володимира, Надії Василівни: – Оце усім цим Володя займався: помиє все скло, повитирає пил, порозставляє на всій смак… Він у нас був краще дівчини у господарстві: і сервант перетре, і доріжки витріпає, і в хаті порядок наведе, і ще й зі мною на ферму йде, та ще й домашніх корів подоїть!
– Вовка у нас найстарший із чотирьох дітей, – додає батько, у рисах обличчя якого вгадуються риси Володимира. – Діти у нас усі добрі, а він був дуже роботящим, все-все нам допомагав. У школі ні з ким не побився, не вкрав ні в кого…
Він вивчився в Києві на електрика, але чомусь професія не припала йому до душі: пішов на будівництво, де набув 4-го розряду слюсаря-сантехніка будівельного. Опісля працював у охоронному агентстві в Ужгороді, деякий час їздив на заробітки на Москву, затим – охоронцем при столичному магазині неофіційно. Щоправда, пізніше з’ясується, що фактор людяності від офіційного працевлаштування не залежить: саме звідти нададуть потім значну матеріальну допомогу батькам, дізнавшись про загибель Володі…
– Він же міг би не піти тоді, коли прийшла повістка, – згадує жінка. – Адже саме був на лікарняному, і можна було його й продовжити, бо ж мали робити йому операцію. Але ж ні. Сказав: «Раз треба – я піду». І вже з 19 березня 2014 року він опинився в армії. Був прямим, скрізь добивався справедливості. Коли їхня частина стояла на Херсонщині, було сутужно з харчами. От вони й готували собі вечорами вскладчину що-небудь поїсти. А Вова мені все розповідав, тож і про той випадок я знаю. Отож якось зварили вони у цинку з-під патронів макарони і, повечерявши, залишили трохи на ранок. Тут саме нагодився молодий командир їхній (мати назвала прізвище, але ми не робимо цього з етичних міркувань – Авт.) і підфутболив ногою цинк. Затим наказав визбирати перевернуте. Володя на те відреагував відповідно: змусив зробити це…самого ж командира. Надалі з харчуванням у їхньому відділенні було значно краще.
– Це так, він у нас отой – колишній, справедливий! – гордо стверджує на те батько, Микола Дмитрович. Принциповістю сина гордиться, як і його тягою – ще з дитинства – до спорту: – Качав він мускули ще хлопчаком, був міцним на руку. Але й без того був не з лякливих: якось пішов із хлопцями на танці в чуже село, там хотіли їх набити, але Вовка не тікав – от його саме за те й не набили.
У ньому спокійно поєднувалися і твердість характеру, і м’яка тяга до землі: виноград, котрий садили на обійсті діти Степанюків, прийнявся лише у Володі, а на городі як працював – навіть люди дивувалися: сіянку краще від нього не виполе ніхто.
– Він мовби відчував свою смерть, – замислено говорить чоловік. – Ні дня ж без роботи не посидів, ні хвилинки тобі без заняття якогось не прожив. Навіть у відпустку коли прийшов: я саме різав дрова, кажу йому, Вовка, мовляв, сядь та посидь, а він… Щоправда, вже НЕ ТАКИЙ він прийшов тоді додому: сяде, бувало, на порозі, закурить, замислиться…
Володимир Степанюк прийшов у відпустку один раз – на п’ять днів після дня народження: 23 червня йому виповнилося сорок… Зовсім небагато часу пройде, коли 6 серпня він розмовлятиме з батьками востаннє по телефону:
– Де ти, Вово?
– Не можу сказати. Я на Донеччині. Говорити не можу…
І відключився. Це було о 7.30, а вже о 13.46, коли мати Володимира саме вкладала спати маленьку онуку, ідилію перервав дзвінок з телефону сина. Чужий голос сповістив: «Ваш син загинув. Хай би не лізли до нас». На запитання, хто його вбив, жінка почула: «ДНР»…
Їм наказали захопити висоту, котра виявилася вже зайнятою ДНРівцями. Котра навряд чи й мала якесь стратегічне значення. Фактично їх спрямували на пряму загибель, бо обидві сторони зустрілися лоб в лоб… Після короткого бою Володя був ще живим. О 10.30 він ще зателефонував Олександру Яскулі: «Я поранений. Не знаю, що мені робити.». Потім розповідали: через дорогу лежав Юра Чечет, теж поранений, то Володя ще хотів урятувати його. Так їх там і добили…
Я бачила відеозйомку після того бою: Юрій Чечет, Сергій Півоварчук, Іван Ломачук, Володимир Степанюк. Обличчя хлопців, крім Сергієвого, розбиті до невпізнаності, наче по них били впритул… Однак його впізнали: Петро добре пам’ятав братові «берці», татуювання… Впізнали через чотири місяці після страшної звістки: так довго судилося повертатися тілу Володі додому – і не лише з вини тої сторони, але й з вини наших бюрократів. Батьки на все життя будуть вдячні волонтерам з обох сторін, але, на жаль, не своєму командуванню, котре навіть не сповістило їм про смерть сина. Він загинув 6 серпня, а їм лише 6 жовтня повідомили, що поїхали на ексгумацію захоронення: бойовики, не дочекавшись нікого після сповіщення про смерть, хто б забрав тіла, захоронили їх самі: як потім сказали волонтерам, «за мужність». Вдома, на місці, розповідала мама, коли брат Петро ходив у штаб, йому сказали: «Нету тела – нету дела». Як назвати подібне, слів ще, мабуть, не придумали… Дуже довго добивався він і офіційного документального визнання брата загиблим в АТО, після чого той і нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Батьки Степанюка дуже стараються триматися мужньо, хоча під час розмови й не втрималися, батько із глибин серця видихнув: «Дуже ми горюємо за втратою!». Сьогодні Надія Василівна вдячна усім причетним за те, що «хоч забрали, що хоч удома, що хоч тіло не дали розтягнути собакам». А Микола Дмитрович ніяк не може заспокоїтися. Переплівши до болю натруджені за вік руки, він нетямиться тим, що відбувається там, на сході країни:
– Я служив у Радянській Армії, і всі п’ятнадцять республік уживалися там між собою, всі з одного котелка їли! Яка може бути війна, коли ми всі такі однакові!??
Одразу по смерті йому наснився дивний сон: віршоване послання сина до них, живих. Увесь день він записував його по пам’яті – людина, яка ніколи в житті не писала віршів.
Матері уві сні знявся ураган до неба, котрий накрив її потужною хвилею – і з нього з’явився її Володя. Кажуть старі люди, що вода – то біда: віщий сон був, виходить…
А ще у день від’їзду він вернувся з автобуса, щоб привітатися з жінкою, син котрої теж пройшов Степанівку і котра по-людськи прийшла провести його, мов рідного. Прикмета, що не віщувала добра…
Ми поверталися з колегою від родини Степанюків повз кладовище. Не змовляючись, обоє завернули до могили під синьо-жовтим прапором. З пам’ятника на світ дивиться молоде обличчя. Ось як ми зустрілися, Володю… У нашому піонертаборі тепер – не до радощів, а на землі, що так гостинно зустрічала нас у часи нашої юності, тебе зустріла смерть. Для чого так, доленько?
Тихенько накрапає теплий дощ. За ним і досі плаче небо…
Леся ГУДЗЬ.
Володимир Степанюк