Вони знали одне одного давно, дуже давно – виросли на одній вулиці. Але велике кохання народилося з листів. Так буває переважно у фільмах – але реалії час від часу підкидають романтичних сюжетів і у звичайне життя: звісно ж, тим, кого обере для цього сама доля.
Олег Обухівський і його Галинка всі своє дитинство провели у спільній вуличній компанії. Були однолітками, з тією лиш різницею, що він народився у грудні, а вона – у березні 1980-го. Саме тому й навчалися у різновікових класах.
З раннього дитинства і все його недовге життя Олег захоплювався футболом і, може, мали б ми сьогодні ще одного Шевченка – цього разу із Старокостянтинова на Хмельниччині – але мама зуміла переконати хлопця, що робити це захоплення своєю професією – справа несерйозна. Тому по закінченню восьми класів Олег всупає до київського військового ліцею ім. І.Богуна – у просторіччі його й дотепер називають суворовським училищем.
Уже звідти він і написав своїй Галинці того першого листа. Спочатку листувалися як друзі. У кожному наступному листі з’являлося все більше тепла, вони випромінювали ніжність. Дівчина нетямилася від здивування: як, і це той Олег, з яким проведено дитинство?.. Отак, отримуючи листи, з яких струменіло стільки душевного тепла й любові, поступово почала відповідати хлопцю взаємністю і вона. Її, виявляється, вже давно обрало серце Олега. Вона тепер зберігає у скарбничці найкращих спогадів той приїзд Олега у першу свою курсантську відпустку, коли він освідчився їй, зізнався, що любить давно. «Ми ще зараз такі молоді, але ти все одно будеш моєю», – сказав він їй тоді.
Дівчина закінчила одинадцять класів і також поїхала до Києва – ближче до коханого, котрий на той час уже став студентом Військового інституту телекомунікацій та інформатизації НТУУ «КПІ». Галя, у свою чергу, вступила до педагогічного університету ім. Драгоманова. Одночасно і працювала. Сталося саме так, як і сказав її Олег: як тільки він закінчив навчання, вони одружилися. Було це у такому ще недалекому в памяті 2002-у…
Молодий лейтенант отримав по розподілу направлення до Новограда-Волинського, у 30 ОМБр. Їм надали кімнату в гуртожитку. Важче на новому місці було Галині: чоловік щодня ходив на службу, а освоюватися у побуті чужого міста випало вже їй. Наступного ж року лелека приніс їм синочка.
– Ця дитина була дуже жданою, – розповідає Галина. – Адже ми обоє мріяли про поповнення в родині. Як зараз пам’ятаю: я виглядаю з другого поверху старокостянтинівського пологового будинку, а під вікном стоїть із оберемком троянд Олег і гукає: «Покажи мені сина! А у нього родимка така, як у мене, є?». Ім’я вибрали без суперечок: обоє хотіли Іванка. Олег у всьому допомагав мені з дитиною, прибігав на обід, щоб трохи погледіти малого… Ви знаєте, були у нас труднощі – але від того, що переживали їх разом, було неважко.
Щасливі моменти, котрі залишаються у пам’яті – як потрібні вони кожній сімї, кожній людині для того, щоб відшукувати у собі сили для життя у найчорніший його час…
Як і кожній родині військового, їм довелося походити по найманих квартирах (лише за перший рік після народження сина довелося змінити їх аж п’ять).
У житті військових у мирний час, як правило, усе сплановано, все тече розмірено і без зайвого поспіху. Так жила і маленька родина Олега Обухівського, поєднуючи буденність роботи із чарівним спокоєм вихідних, коли всі разом виходили на пікнік, або чекали з «тихого полювання» главу сім’ї. Вирісши на Хмельниччині, він не міг нарадуватися розмаїттям поліського грибного царства і за найменшої нагоди йшов до лісу. Останнім часом його приваблювала риболовля… Просування по службі проходило без зривів: вчасно отримував підвищення у чинах, дослужився до капітана, вже готові були всі документи на отримання погонів майора. Командував ротою, готувався прийняти батальйон. З усіма своїми товаришами по службі – як старшими, так і з підлеглими – був рівним, опікувався ними. Але коли потрібно було – міг дати й прочухана. Був би, як каже вдова загиблого, поганим для них – не журилися б так за ним вони після його смерті…
Ми всі дуже щасливі вже просто тому, що живемо у мирі. Але, на жаль, нерідко розуміємо це, втративши цю благословенну Богом мить. Так сталося у всіх нас того неспокійного листопадового 2013-ого. Щоправда, не всі це розуміли тоді, все сподівалися, що це десь там, далеко, не поряд, не з нами… Військові заклади недаремно носять славу високопрофесійних: їхні випускники навчені «прораховувати» ситуацію і робити прогнози. Так було і у тому випадку: коли почався Майдан, Олег із тривогою відстежував події по телевізору. «Ми розуміли, що прийшла біда», – каже Галина. – «Олег якось сказав, що просто Майданом це не скінчиться, буде війна».
Коли сталися кримські події, жінка була шокована – адже там, у Євпаторії, залишилися її сестри, батько, рідні…
– Наша сім’я має патріотичне налаштування, і це без усілякого там пафосу, – говорить вона. – Олег так само був патріотом і України, і нашого міста. Адже був за кордоном – підвищував у 2006 році кваліфікацію в Техасі – і залишився задоволений умовами життя, і розповідав, що там добре, але от жити… Він сказав тоді ще: «Знаєш, я б там не жив. Там і добре, але я люблю свою країну». Також були, і не раз, можливості перевестися по службі – запрошували навіть до Києва – але чоловік не погодився, подобалося йому саме тут. Скажу без перебільшення: він справді був розумним, розсудливим, тямущим.
Як і більшість досвідчених офіцерів нашої «тридцятки», капітан Обухівський потрапив у зону АТО буквально з її перших днів. Спочатку місяць пебував на навчаннях на полігоні під Рівним, далі – під Кримом, на Запоріжжі. Телефонував дружині постійно, виходили на відеозв’язок по скайпу. При тому Олег не забував ніколи заспокоїти дружину: – Ти не хвилюйся, у нас тут спокійно, не стріляють…
Вони в’їхали у Степанівку у перших числах серпня, і вже з того часу зв’язку не було. Той ранок 13 серпня Галині не забути, як би не змінилося коли-небудь її життя. Галині зателефонувала одна із таких же дружин, котрі випроводили своїх коханих, не знаючи, що то – дорога в пекло…
Як грім серед ясного неба прозвучав Галині той дзвінок: «Галю, ти чула про те, що сталося?! Кажуть, що у Степанівці всю нашу бригаду розстріляли, є вбиті, поранені, зниклі безвісти!» Галина не дивилася телевізор після кримських подій, та й Олег якось сказав їй : «Не дивися – нічого вже там дивитися». Страшна правда дійшла до свідомості не одразу: не для неї, не про її чоловіка все те, не на Донеччині ж він!!!
– Олег… Він же у Запоріжжі… – почала дещо невпевнено.
– Він ТАМ!!! – відкрила їй очі подруга по біді.
Олег, її коханий Олег, котрий жодного разу за всі роки подружнього життя не обманув її – виявляється, він говорив неправду! Навіть уже коли знала вона про те, все одно мовчав – беріг дружину і батьків від лихих новин, казав, не дзвонить, бо там поганий зв’язок. А вона й не приховує: «Знала б, що їде на Донеччину – не пустила б!»
Що там тепер думати – запитаймо усіх матерів чи дружин, чи дітей тих, хто залишилися вічними охоронцями рідної землі, тільки охороняють уже її не тут, а з високих небес – запитаймо, чи доброю волею вони пускали своїх найдорожчих у дорогу Вічності…
Із «Книги пам’яті загиблих в АТО»: «Олег Васильович Обухівський,14.03.1980 р. н. Звання: капітан. Посада: помічник начальника зв’язку. Підрозділ: 30 ОМБр. Обставини загибелі: загинув 13 серпня 2014р.під час наступу частин супротивника вздовж російсько-українського кордону та артилерійського обстрілу, що супроводжував його. Разом з Олегом загинули майор М. Лісовський, майор О.Гордієнко, старший сержант О. Гордійчук, солдат Я. Даманський та один військовослужбовець, особу якого поки що остаточно не встановлено. Тіло Обухівського знайдено на полі між селами Маринівка та Степанівка місією «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 3 вересня 2014 р».
Скупі рядки, а за ними – величезний безмір болю, котрий стиснутою пружиною сконцентрувався усередині тих, хто знав, кохав, народжував і був народжений цією людиною, хто дарував йому свою любов, дружбу, відданість усі тридцять чотири роки його життя від колиски і до останнього його дня…
Галина не вірила, не приймала почутого, відштовхувала від себе усі лихі думки – і набирала номер на своєму мобільному, набирала, набирала… Телефон Олегового друга Михайла Близнюка мовчав теж. Обдзвонила всіх, кого могла, навіть у штаб бригади – нізвідки ніякої інформації або довгі гудки без відповіді. Душу охопило страшне передчуття: прийшла біда!
На зв’язок тоді вийшли із цілої бригади лише одиниці, але навіть не у той день. Щоправда, увечері озвався-таки Михайло: Галина чула у його голосі щось невідоме, незнайоме, невластиве йому…
– Галю, я нічого не знаю… Ми лежимо у полі…
Далі у слухавці почувся інший голос: – Нас розстріляно. Тут багато нас – по всьому степанівському полі. Мішу поранено, а скрізь сепаратисти… Піднімайте місто, робіть щось!!!
Їх не осудиш – тих хлопців, що просили допомоги звідти ось так: вони просто хотіли вижити, залишитися живими серед того пекельного варива, котре пройшло крізь них вогняним смерчем і якимось дивом ще дозволяло дихати, думати, не збожеволіти…
– Ми зателефонували у бригаду, а через годину вже дізналися, що їх підібрали на «бетеерах» – здається, житомиряни з 92-аеромобільної бригади: Мішу і тих, хто був з ним поряд. Знаю, що серед них був і Вадим Смичко. Пізніше він розповідав, що, коли почався артобстріл, він із товаришами почали переповзати поле – і тоді його важко поранило в ногу. Про Олега ж мені ніхто нічого так і не сказав: ніхто його не бачив, ніхто нічого не знав.
Галина телефонувала, божеволіючи він невідомості, на всі номери телефонів, які могли б дати їй хоч промінчик надії, пролили б світло бодай на якусь інформацію про коханого! Телефон Олега ж був відключений. Коли ж – о, диво! – у 15-16 числах місяця він з’явився у мережі, жінка зателефонувала в надії почути рідний голос, але… Дива не сталося: хтось інший озвався, інший відповів замість її Олега: «Он убит». Не вірила. Просила, щоб описав того убитого. Відмовився той чужий це робити. Лише почула: «Документы при нем разорваны. Он мобилизован?».
Хотіла поїхати: побачити на власні очі, впізнати, забрати тіло – та їй сказано, що її не випустять на те поле свої ж…
Потім телефонували її подруги у спільному горі – сестра Саші Гордійчука, дружина Сергія Гордієнка – ділилися найгіркішими у її молодій долі новинами: у дніпропетровський морг привезли наших – всіх разом знайшли на одному полі, здається, це справді вони. Із Інтернет-статті: «У полі під Степанівкою, неподалік САУ, просто неба шукачі знайшли тіла шести наших військовослужбовців. За їх положенням видно, що хлопці намагалися відбігти якнайдалі від техніки, яка була ціллю російської артилерії. Але солдатів накрили і в полі. Поруч понівечені каски, подерті бронежилети без бронепластин (їх, а також зброю, мобільні телефони та інші цінні речі встигли забрати мародери). На загиблих українські стрічки. В одного заплетена косицею на бронежилеті, в другого пов’язана бантом на плечі, у третього просто прикріплена на касці. Відчувається, що хлопці були налаштовані патріотично та повивали стрічки не як формальний символ. Біля тіл лежали подерті шматочки паспорта та військового квитка, але на них жодного прізвища, лише одна фотографія. Пізніше виявилося, що троє з них були офіцерами, один – старшим сержантом, двоє – солдатами штабу та 3-го батальйону 30-ї механізованої бригади. І загинули вони ще 13 серпня». Шукали тіла і займалися доставкою у морг волонтери, і серед них – Ірина Баданова, Юлія Толмачова – жінки, перед якими потрібно схилитися у поклоні не одному представнику сильної статі за їхню мужність і громадянську позицію.
Галина пройшла все: і поїздку до Дніпропетровська, у котрій благала Бога до останнього, щоб вона виявилася даремною; і процедуру опізнання, і висновок місцевого начмеда, що прозвучав вироком: «Ми Вас співчуваємо, але це Ваш Олег»… Олега Обухівського поховали у його рідному Старокостянтинові 5 вересня 2014 року. Указом Президента від 14 листопада того ж року його нагороджено орденом Богдана Хмельницького третього ступеня посмертно. Звання майора присвоєно також посмертно. Галина переїхала до Старокостянтинова – ближче до могили коханого. Все.
Все? Чому, ну, чому гинуть такі молоді, розумні, сповнені сил і енергії жити, здатні зробити ще стільки добра на землі? Чому не дано було жодного шансу їм у тому полі, у тому пеклі? Хіба не за них – п’ятьох молодих дужих людей – молилися тоді соняхи усім розпашілим від спеки вітрам і високим небесам, щоб вижили, щоб повернулися до молодих своїх дружин, до зовсім юних дітей, до перетлілих серцями батьків? П’ятеро їх полягло того несамовито-жорстокого тринадцятого серпневого дня – а скільки плачуть за ними і досі? А скількох так і не оплакано, бо не знайдено, не упізнано, не поховано… Можливо, це їхня кров проросла сьогодні маками на полях, що так недавно стогнали і від обстрілів, і від непосильного тягаря полеглих… Не плачмо – краще пам’ятаймо: бо пам’ять вічна, як і їхні душі.
Леся ГУДЗЬ.
