(Пилип Юрик. Городні дебати. Байки— Запоріжжя. Дніпровський металург, 2020 — 84 с.).
Для Пилипа Юрика жанр віршової байки є найбільш органічним, хоча в доробку автора є пейзажна та громадянська лірика, є вірші про кохання, є пісні та проза, у тім числі — прозові гуморески та байки. Оглядаючи його поетичну творчість, аби написати про неї для хрестоматії “Література Запорізького краю”, утвердилася в думці: у жанрі віршованої байки талант Пилипа Юрика виявляється найповніше.
І ось — “Городні дебати. Байки”.
Попри те, що байка має в українській літературі давню традицію, уперше як самостійний жанр її трактують із байок Григорія Сковороди починаючи. Доти байка прочитувалася як частина іншого жанру (скажімо, казання), як ілюстрація певної тези проповіді засобом інакомовлення. Так жанр подавався в підручниках, так побутував і в творчості М. Довгалевського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського, І. Величковського. У ХІХ ст. байка була доволі популярним жанром. Досить пригадати творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, Л. Глібова, С. Руданського…
Тепер у частини читачів спостерігається тяжіння до творів малого обсягу, та це не дає підстав констатувати потужний розвиток байкарської традиції серед українських письменників-сучасників і великий попит на жанр байки в українських читачів. Чому? На це відповідає Пилип Юрик у моралі байки про “Про хрін та редьку”:
Дуже легко уподобать
Солодко-тривке.
Та лікує нам хвороби
Найчастіш гірке!
І людей “солодких — тищі,
Менше є “гірких”
Відчайдух альтруїстичних.
Бережімо їх! (С. 48)
Щойно цитована байка — то також різновид “городніх дебатів” із динями, суницями і кавунами: “Ми — не дині, не суниці / І не кавуни, / Тільки маємо дещицю / Кращу, ніж вони. / Ну скажімо, фітонциди / Є у нас такі, / Від яких бацил всі види / Мруть, чорти бридкі!” (С. 47).
Проти усіх моральних бацил і виступає з байками і їх мораллю-силою Пилип Юрик. І тут мовиться не тільки про парламентарів, які уподібнюються городнім опудалам, що насміхаються і чубляться одне з одним (байка “Городні дебати”, що дала назву збірці). Сучасний байкар душу людини бачить отаким городом і дбає, щоб у ньому викорінити лихе і дати шанс зрости доброму — попередити друга про небезпеку, наражаючись на неї самому (“Не змовчав!”); викрити бездушних недбальців, що гірші за вовків (“Добрий вовк. Не за Глібовим”) і тих, хто паразитує на своїх благодійниках, як повитиця на гречці (“Повитиця”). Адже і справді:
Буває часом — між людьми
Стрічаєш отаку потвору,
Яка завжди того ганьбить,
За чий рахунок лізе вгору (С. 44 )
Часом таке буває і серед письменницької братії. Коли один автор як член журі береться оцінювати твори іншого, не маючи достатньо компетенції, щоб давати об’єктивну характеристику твору, а не лише суб’єктивну оцінку. Про цю дилему байка “Осел і поет”:
Кричав Осел:
— Поет — п’яниця!
Та він мені в підківки не годиться!
Хоча і видатний, лауреат,
І хвалиться, що чорт йому не брат —
Частенько горе топить у вині.
Додому ж, звісно, їде на мені!
Бо я завжди тверезий і надійний,
Такий же, як і предок мій покійний.
Скажіть, кому тепер потрібні вірші?
Якби Ослів та Ішаків побільше —
Не існувало б транспортних проблем!
Я все життя про це кричу. Але…
—
Ще не минув той час, коли
Митців оцінюють… осли (С. 16-17)
Не минув. Той, хто оцінює — не цінує. Хто чується сильнішим — має право сили і може залякувати слабшого. А слабшому теж не завжди не бракує відваги виступити відкрито проти того, хто потоптує силу права. Таку ситуацію Пилип Юрик показує в байці “Сміливець”.
За столом в кав’ярні Заєць
Затремтів, як жовтий лист,
Бо до нього підсідає
Пити каву хижий Лис.
Погляда на Зайця скоса
Та як гаркне:
— Ну, то як?! —
І вухатому під носа
Підсува тяжкий кулак.
Заєць із кав’ярні спритно
Геть п’ятами накивав,
У норі сховався миттю
Серед лісових гущав.
Підтягнувши шаровари,
Вгамувавши переляк,
Кулаком об стіл ударив
І верескнув:
— А ніяк!
—
Є сміливців достобіса
З заячими рисами,
Що відверто можуть писнуть
Тільки за кулісами. (С. 41-42)
Чи не тому жанр байки не надто популярний нині, що глянути на себе в дзеркало (нехай і малої байки!) потребує відваги? Тим більшої, чим довше звикла душа жити в королівстві кривих дзеркал.
Пилип Юрик унікальний саме тим, що своєю творчістю вчергове відроджує давній, але витіснений нині на узбіччя української літератури жанр байки. Дає нагоду придивитися до себе і до світу, тому хто матиме сміливість…
Надія Гаврилюк