Авторка ідеї Наталя Войцещук, поезія Андрія Содомори, художниця Леся Квик (ТзОВ «Галицька видавнича спілка», 2020)
Середньовічний Звенигород відтворили у віртуальній реальності. Про це повідомляє пресслужба Львівської ОДА, передає Укрінформ. «У Середньовіччі Звенигород був одним із найбільших міст Західної України – столицею Звенигородського князівства. Припускають, що він на 200 років старший за Львів. Для нас важливо підтримати такі проєкти (відтворення історичних та культурних об’єктів у віртуальній реальності», – повідомила директорка департаменту архітектури та містобудування Львівської ОДА Олена Василько.
Пригадую текст рецензії Оксани Забужко на книжку Андрія Содомори «Під чужою тінню»: «…бо вже з билинних тридцять літ і три годи не чула некалічного слова, – зненацька натрапляєш на цю напівекзотичну постать немолодого “античника”, самотню, як скрипаль на даху: наставивши вухо, він слухає… і, о Господи, таки чує. І те, що кажуть люди, – кожне живе слово чує, відчуває, намацально, на смак і на запах… і ти смієшся і плачеш уголос, зголодніло глитаючи сторінку за сторінкою: ефект дійсно-таки хоральний, концертний, – книжка вдалася неймовірно поліфонічна… В такий-от спосіб і “виткано” цілу книжку – на втіху знесиленому духовним авітамінозом читачеві (цитувати ласі кавалки можна до нескінченності, чи не з кожної сторінки)… Коли врешті завершено буде “ревізію” нашої культурної історії в минаючому столітті, побачимо, що честь української літератури в добу підрадянську традиційно рятували не стільки письменники, скільки перекладачі» («Скрипаль на даху», «Книжник-review». – 2001. – Ч. 1).
Нині ж помандруймо сторінками книжки для дітей «некалічного» поетичного слова Андрія Содомори – про древній Звенигород. А ця місцина справді райська, якою була й колись:
Дальній обрій… Гологори…
Понад ними – небо-море,
Білі човники-хмарки.
Сонце в сонячну годину
День у день на ту місцину
Споглядає з-під руки.
Бачимо світ в усіх трьох його поставах: небо, море, суходіл. І це бачення – творче: на небі «човники-хмарки», сонце дивиться на цю чарівну місцину «з-під руки»… Все тут живе (персоніфіковане), все тут дихає, втішає світлом, повниться красою… До речі, я мав можливість зо два десятки років тому споглядати цю долину із пагорбів дороги Старого Села (мій старий сад майже межував з дорогою). Тепер маю приємність споглядати її зі сторінок цієї книжки, яку так талановито й розкішно проілюструвала Леся Квик, – малюнками, що на диво тонко й чуттєво гармоніюють із поетичним словом. А воно, це слово, – теж своєрідний малюнок: сказав же Горацій, що «поезія наче картина». Отож, читаючи, – чую і бачу:
Тиша тут, тепло родинне:
Від мурашки й до пташини
Все зріднилося, зжилось.
Автор поетичного тексту, йдучи за ідеєю Наталі Войцещук, описує будівництво княжого міста, за яким спостерігають звірята: «Позбігались, причаїлись… / Стали ближче, попри ляк»…
Хідники, мощені дубом,
А обабіч, глянуть любо, –
Дім у дім, мов з-під різця…
Слів бракує, що й казати,
Якби взявсь те описати –
Не було б тому кінця.
………………………………………….
Той різьбить щось, той шліфує,
Цей – видзенькує-кує,
Інший забавки майструє,
Хтось – на гуслях виграє.
У декількох рядках – цілий світ менталітету, архетипів давньої української громади – прагнення краси у розмаїтті щоденної праці життя, бо там де гуслі то й буде пісня: «Пісня і праця – великі дві силі! / Їм я до скону бажаю служить…» (Іван Франко, «Пісня і праця»).
Хто може заперечити працьовитість, гостинність, любов до навколишнього світу звірят українців, які дари природи перетворюють в смаколики? І жодна гостина не обходиться без музики і пісні. Гостина – це спілкування, радість зустрічі…
За хвилинку – вже гостина:
Хлібчик, кріпчик, капустина
У світлиці, у саду…
Залюбки вгощались квасом,
Вовчик ласував і м’ясом,
Йванко взяв до рук дуду.
Не міг поет оминути роздумів про споконвічну мрію народу України – побудувати свою хату, в якій «своя й правда», але щоб ця мрія здійснилася, потрібна праця, велика творча праця свідомої громади, народу. А народові – мудрий проводир, чиї діяння оспівуватимуть сучасники і прийдешні покоління:
«Кожна тут дитина знає –
Це ж Володар, Володар!..»
У руці в нього – держава,
За діяння мудрі – слава
Не на дні, не на роки –
На прийдешнії віки.
Своєрідним звуковим акордом цих «Пригод…» – гра дзвонів у княжому Звенигороді («Та й заграли зрання дзвони, / Мов пустились в перегони…»), зворушлива музика, яка, через віки долинає й до наших часів. Адже дзвони – це теж архетип нашої історії («Задзвонили в усі дзвони / По всій Україні»).
Єдність, тяглість поколінь, збереження пам’яті про минуле й праця задля майбутнього – чи є щось важливіше?..
Щось казали зайчик, мишка,
Вовчик, жабка і лисичка,
Врешті – сам домовичок:
«А цікаво, милі друзі,
Чи колись у тій окрузі
Нас спімнуть бодай разок?..
А спімнуть-таки, гадаю,
Бо що в серце западає –
З серця випірне колись.
Лиш би дивні ті істоти,
Добрі, сквапні до роботи
Тута не перевелись…»
Тож вірмо й у наші нелегкі часи «добрі, сквапні до роботи» люди в Ураїні не переведуться ніколи…
Ця книжка, важливо додати, – незвичайна. У ній поєднано, здавалося б ще до недавного, – непоєднувальне. Традиційна книжка йде тут упарі з можливостями, що їх дають сучасні електронні засоби: зображення оживають, слова озвучуються, коли застосовуємо усім відомі нині смартфони.
Тож, насамкінець, запрошуємо відвідати княжий Звенигород, що двадцять кілометрів від Львова, щоб і ще раз зіставити реальне з описаним у книжці, поєднати в своїй уяві сьогоднішнє з давно минулим…
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент
