Подаю статтю, яка увійде до запланованої книги «Гріх і честь» Віктора Погрібного — спомин про Майстра. В уривку хочу розповісти про поезію та публіцистику видатного автора.
У вересені 2017 року в педагогічному університеті імені Володимира Винниченка відбулася презентація роману-трилогії Віктора Погрібного «Гріх і честь». У тому ж таки вересні Віктор Олексійович підписав мені роман: «Дорогий Станіславе! Хай творча доля всміхається тобі щиро і обіцяючи! Віктор Погрібний». Підписував книгу у кімнаті обласного літературного об’єднання «Степ», який багато років очолював. У тій кімнаті ми часто зустрічались на засіданнях та зборах, презентаціях, читаннях та обговореннях різних літературних новин і подій. Саме Віктор Олексійович був моїм першим вчителем та духовним наставником, від нього я багато чого дізнався і зрозумів… Пам’ять про цю непересічну особистість залишиться у моїй душі назавжди, не дивлячись на роки і відстань, яку можна зміряти кілометрами людської пам’яті. Так склалося, що саме той вересень, про який я згадую вище, став останнім у житті вчителя, його роман — остання радість творчості. Це та річ, над якою він працював останні п’ять років свого життя; річ, яка, безперечно, зостанеться в історії степового краю, як одна з перлин тогочасної літератури.
Саме у кінці вересня у Кропивницькому на Хуторі Надія та в Арсенівці розпочалися «Вересневі самоцвіти». І коли я згадую про це свято, мені мимоволі пригадується один епізод: той останній ранок Віктора Олексійовича, коли ми зустрілись на площі Героїв Майдану біля фонтану, чекаючи на автобус, стояли у промінні осіннього сонця, розмовляючи про людей. Згадуючи якісь епізоди, він вражав своєю стриманістю, умінням сказати щось дуже важливе чи навіть гостре. І робив це коректно, не образивши людину, розумів навіть тих, які ображали його, які заважали йому працювати. Але він був майстерним у спілкуванні, здавалось, що порозуміється з будь-ким.
Першого жовтня ми з ним були у Матусівці, а потім в Арсенівці. Я уважно слухав, як він розповідав про ці місця, про створення природничого заповідника імені Івана Карпенка-Карого. Розповідав про заснування цього заповідника, скільки сил було витрачено, щоб зберегти в Арсенівці пам’ять про визначного земляка.
Був концерт у Веселівці, частування і застілля, коли я вперше почув, як Віктор Олексійович співає. То був спів справжнього степовика, голос який пробуджував душу з середини.
Потім Віктор Олексійович поїхав разом з Олександром Жовною у Матусівку, а ми залишилися, чекаючи на автобус до обласного центру. І тут я помітив, що він забув свій пакет з книжками! Вже у автобусі вмовив водія зупинитися біля хати Віктора Олексійовича. Коли я зайшов до світлиці, господар вигукнув: «Дякую, Стасику! В середу на «Степу» зустрінемось!». Так і вийшло, зустрілись в середу, тільки не в «Степу»…
Прощаючись з ним у селі Матусівка, на кладовищі біля домовини я прочитав його вірш: «Нічого не кладіть у останню мою хатину, лиш біле небо Вкраїни. І мамину білу хустину без плям».
Цей короткий спогад колись мені послугує поштовхом для написання більш розгорнутого спогаду, а нині я не здатен написати більшого. Саме через те, що й досі відчуття втрати не полишає мою душу.
***
«Напис на шибці» — це перша поетична збірка Віктора Погрібного, перше його поетичне зізнання. Цією збіркою він увійшов у нашу вільну літературу. Хоч як про поета Погрібного сказано дуже мало, не виникало ґрунтовних літературознавчих аналізів, рецензій, відгуків, але ж поет Погрібний не менш цікавий як Погрібний-новеліст чи публіцист і романіст… На те все потрібен час, доки наше літературне життя від рутини повернеться до своєї історії. Нікуди не дінеться поезія Віктора Погрібного з його надзвичайно багатою степовою поетикою. Так вважають нині сущі, ще живі критики, літературознавці, поціновувачі літератури. Однак світ настільки безтурботний, особливо літературний, що є примха нагадування, особливо коли це стосується молодшого покоління, яке надзвичайно швидко змінює свої погляди. Після смерті письменника настає забуття. Для когось воно довше, а для когось коротке… Тоді зникає сам факт нагадування, колись жива особистість перетворюється на спогадову пам’ять…
Я часто переконую себе у потрібності літератури, навіть якщо вона слугує внутрішнім самовдоволенням автора, все ж має шанс на життя, має свій голос і випромінювання. Колись таким внутрішнім письменником був мій земляк Василь Мошуренко — поет і прозаїк, автор непересічної та претензійної збірки новел «Шедеври», яку Віктор Олексійович дуже шанував. Він був також тим променем степового світу, який не отримав належного визнання від соціуму, навіть літературного. Себто він залишився у своєму внутрішньому світі, і тому моя пам’ять вирізняє ці постаті серед імен і текстів, які минають і губляться у хаотичному сучасному світі. Приємно, що в збірці «Напис на шибці» передмова нашого знаного степовика Володимира Базилевського. Володимир Олександрович був для Віктора Олексійовича не просто другом, а мені часом здавалось, що він був його вчителем у поезії.
***
Не понесу на батькову могилу
ні зір на постаменті, ні хреста.
Вона дорожним припадає пилом,
ковші на ній вколіно вироста…
Бо як же ті — Петро і тітка Векла?
Чи пам’яті про них вже зупинився лет,
чи пам’ять та уже й зовсім посмеркла?
Хто їм до зір поставить монумент?
Я в цьому добре поварився пеклі —
тож можу щось, бо заплатили гріш…
А як же ті — Петро і тітка Векла?
Чим їх стежина батькової гірш?
Поезія Віктора Погрібного — це поглиблення у пам’ять свого роду, своєї колиски та місць, які з дитинства і до сивини живуть у душі кожної людини. То є незрима мудрість, коли людина навіть внутрішньо повертається до своїх першоджерел, своїх витоків. Таким витоком є село Матусівка Маловисківського району на Кіровоградщині. Там на центральній вулиці стоїть більш ніж столітня родинна хата Погрібних, навколо якої прекрасний сад з дубками, ясенами, яблунями та грушами. Там світ Віктора Олексійовича, його внутрішній світ, там його література бере початки. Недарма так багато спогадів з дитинства, з рідного села і про рідне село. В прозі Погрібний також вдається до спогадів, наприклад у новелі «Знам’янський варіант» він проводить свого героя крізь власні спостереження, часом здається, що автор мовби увібрав у себе всі переживання та емоції, які відбилися у долі головного героя. І це доволі природно, бо саме автор розкриває найглибші сторінки свого життя, навіть якщо це стосується головного героя твору. Але найбільше вражають такі рядки:
* * *
Ходіть, ходіть на кладовище,
де вдень — німота, ніччю — сич,
де між гробків лиш вітер свище,
шукає привидів-облич,
щоб їх лизнуть, бо він товариш
їх тут єдиний. Стереже
супокій душ і трун отари,
і кістяків земний ковчег…
Оце і все, що тут зосталось
від загребущості й надій
на гаман повний з п’єдесталом.
Так смакувалося тоді…
Цей вірш підтверджує мої попередні міркування і осмислення літературного світу Віктора Погрібного.
Колись Віктор Олексійович розповідав мені, що читав вірші Миколі Вінграновському, і читаючи, Микола Степанович зупинив його на якомусь рядку і сказав: «Геніально!» він ділився такими спогадами дуже тепло і щиро. Попри те, що дуже багато заздрісників навколо, намагався бути щирим і справедливим до кожного.
Він дуже любив поета Олександра Косенка — це дійсно унікальна постать в сучасному літературному процесі, яка, безумовно, заслуговує на щире захоплення. Саме Віктор Олексійович наполіг на виданні першої книги поета «На сьомий день», і ця книга стала феноменом. Вона відзначена премією імені Євгена Маланюка у номінації «Поезія». А друга книга Олександра Косенка «Гартування води» була присвячена Віктору Погрібному.
Можна стверджувати, що Віктор Погрібний створив цілу літературну школу, завдяки якій ми маємо багато імен і книг, що становлять неабияку цінність для сучасного літературного життя степового краю Кіровоградщини.
Ось як сам Віктор Олексійович говорив про свою поетичну збірку «Напис на шибці»: «Найкраща моя книжка — книжка віршів «Напис на шибці». Вона — перша. Як перша любов, якщо вона була. Я суворий у відборі. Та й допоміг мені в цьому мій товариш по молодості, по чарці й пісні («За Сибіром сонце сходить…») Володимир Базилевський. Він був безжальним до моїх поетичних вправ, хоч до його віршів я демонстрував конкретний пієтет (усе, що вилітало з-під його пера в ті молоді роки, приземлялося на шпальтах молодіжки, яку я тоді редагував). Ми й зараз не проти погомоніти за склянкою “сухарика”. Радий, що він, талановитий, відомий, божевільно працездатний, досі не скурвився. Дай, Боже, віку й здоров’я! Цю книжку я майже всю продекламував у нашому театрі на своє 80-річчя. Слухали, аплодували. Бо щиро і з вогнем.»
Звісно, поезія Віктора Погрібного не рівна, часом натрапляєш на якісь грішності, але ж у ній справжнє відчуття того часу, яке поет зумів показати у цій книзі.
Книга віршів «ПРОСТИ МІЙ ГНІВ» — це збірка поезій, яка була видана пізніше, вже після деяких прозових і публіцистичних книг. «Прости мій гнів» видана у видавництві Володимира Лисенка. Там зібрано вірші зі «старих записників», як сам автор написав на обкладинці книги. У ній можна знайти надзвичайно багато цікавих рядків та образів. Мені здається, що збірка «Прости мій гнів» — це своєрідне повернення до молодості, багато там поезій написано у 60-тих роках, у період, коли справжнє слово відроджувалось з попелу «соціалістичного реалізму».
Але той час минув і автор зміг реалізувати давно написані тексти, ту рефлексійність спостерігаємо майже на кожній сторінці збірки, але то зовсім невипадкове відчуття. Воно присутнє у кожній клітині тексту, якщо Погрібний прозаїк доволі послідовний у своїх писаннях, то Погрібний поет зовсім інший. Ця поезія збудована на власному емоційному пориві, який неможливо відокремити від рідного світу. Тому часом виникає відчуття, що Погрібний вдається до примітизації, але це лише здається. Насправді таке полегшення стилю подібне стилістиці Погрібного, як і надмірна публіцистичність. Саме на «публіцистичність» багато людей дорікали автору, але мені вбачається в цьому якась особлива хитрість. У відповідь на ці закиди хочу сказати, що сам Віктор Погрібний вмів навіть у публіцистиці бути художником. Не кожен може свідомо чи несвідомо увиразнювати художність у публіцистиці. Саме тому ця «публіцистичність» і може здаватися зайвою, але ніяк не є зайвою, навпаки, у ній вбачається своя сила художнього слова.
Себто я вже перейшов у дослідження Погрібного публіциста і прозаїка, але про це говорити ще зарано. Декілька слів хочу сказати про поетичні рефлексії Віктора Погрібного. Чи ви замислювалися, що керує автором під час написання тексту? Так, це звучить як запитання для якогось посереднього інтерв’ю, але ж чи задавались? Мене зацікавила ця тема доволі давно, тоді, коли вперше прочитав молоді зізнання Рембо. От і нині перечитуючи збірки Погрібного, мені захотілось поглибити свої роздуми про це. Тут хочу згадати один особливий для мене вірш:
***
Мамо! Я витру твої сльози твоєю хустиною,
І на хустині не залишиться плям…
Мамо! Якби так чисто я любив Україну…
Я витру їх, чисті сльози, мам…
Ніщо не кладіть в останню мою хатину:
Хай буде тихо і просторо там,
Лиш прихиліть синє небо Вкраїни
І мамину білу хустину без плям…
Мені видається, що саме в цьому вірші відбито таїну авторського голосу, тепер я зрозумів, що керувало Погрібним у творчості. Материзна! Так, саме вона! Любов до найріднішої та найкращої на світі — матері. Як його однокурсник і друг, визначний український поет Борис Олійник, у творчості якого феномен материзни можна споглядати у багатьох іпостасях та формах, так і поет Погрібний вибудовує своє розуміння матері. Але робить це набагато скромніше, не вдаючись до надмірного пафосу та ідеалізації образу, сказати б, майже ікони. Навпаки цього у Погрібного немає, його образний стиль апелює своєю правдою до земного світу і тривожної доби — від катаклізмів до радості та щастя. Оцей вірш «Мамо! Я витру твої сльози твоєю хустиною» я прочитав біля домовини Віктора Олексійовича, коли ми прощалися з ним у Матусівці. Тоді ці рядки здавались для мене інакшими ніж нині.
УКРАЇНЦІ
Орля лежало у кружалі
від пасом сивого дощу…
То як згадаю — знову жалем
Душа наповниться. Пущу,
я тій душі пущу повіддя,
бо зблиск його очей горить
в мені нестратно. Я повідав
лиш матері печальну нить
моїх думок, мого сумління:
— Послухай, мамо, сталось чом
таке страшне переплетіння?
Свободи хочу — б’ю чолом
Професор Василь Марко так відгукнувся на книгу «Прости мій гнів»: «Цю збірку віршів В. Погрібного я читав ще в рукописі. Зараз перечитую — і глибше пізнаю автора, його долю, його психологічний портрет, а через нього, автора, і все його покоління, представлене трохи старшим Гр. Тютюнником, ровесниками В. Симоненком, В. Підпалим, Б. Олійником та багатьма іншими, кому судилося дитинство воєнної пори, повоєнне сирітство; рання дорослість, самостійне входження вжиття, несхитна віра в ідеали народу, готовність служити йому. Згодом життєві жорна будуть перетирати хлопців. Кожен шукатиме свого виходу із суворих випробувань долі, шукатиме своєї дороги, надійної опори для зболеної душі. Зранена душа автора видобуває з підсвідомості такі асоціації, які вражають несподіваністю, парадоксальністю. Але їм віриш, бо слово поета не відвертається від гіркої правди: не понесу на батькову могилу ні зір на постаменті, ні хреста. Я можу лише здогадуватися, з якої муки народились ці слова».
Саме таким був поет Віктор Погрібний — особистість яка творила добро у творчості, супроводжуючи з собою світло і правду людського серця. Душа цієї людини була сповнена поезією, яка стала кредом його життя так, як і батьківщина.
Книга публіцистики «СЕРЕД УКРАЇНЦІВ» — це праця багаторічного трудівника на ниві газетярства. Відомо, що Віктор Погрібний дуже багато років працював секретарем «Літературної України», головним редактором газети «Молодий комунар», заступником головного редактора газети «Кіровоградська правда». І це все — роки й роки титанічної праці серед людей, які безперечно впливали як на нього, так і на те, що він писав як публіцист. Мені колись розповіли надзвичайно цікавий факт про часи роботи Погрібного відповідальним секретарем «Літературної України», а стосувалась та подія Ліни Костенко. Виявляється, що у газеті мала вийти добірка її поезій, і один із секретарів чи коректорів змінив щось у цій добірці без дозволу Ліни Василівни. І Віктор Олексійович одразу повідомив про це Ліну Костенко, після того був скандал. Але ж факт залишається фактом, Погрібний був принциповим як у літературі, так і в житті. І це тільки один з наведених епізодів його творчої біографії. Віктор Олексійович формувався у цікавий і вагомий період нашого національного самозбереження, у колі визначних постатей того часу. Після закінчення Шевченківського університету перед ним відкривалася широка дорога, але він не хотів боротися за славу та визнання, тому після «Літературної України» Віктор Олексійович повернувся додому. І вже у провінційному Кіровограді очолив газету «Молодий комунар». Ще багато можна розповідати про його статті, розвідки, спостереження, але Погрібний був надзвичайно глибоким та вдумливим публіцистом, часом, читаючи його статті, ловлю себе на думці, що вони виліплені з дуже якісної глини. Принаймні мені так вбачається, бо кожен має право на свої рефлексії. Навіть коли він редагував багатостраждальний, але відновлений журнал «Степ», то давав туди свою публіцистику. Здавалася вона злободенною, сповненою якогось відчаю, але й надії. Статті про долю нашого суспільства, держави, політики викликали зацікавленість у багатьох журналістів та письменників.
Часом Віктор Олексійович читав дещо на засіданнях літературного об’єднання, часом просто висловлював свої думки про ту чи іншу подію. Він належав до людей, які були в гущі літературного та мистецько-суспільного життя рідного краю й України в цілому. Публіцистика Віктора Погрібного сповнена болю за рідну землю, але не позбавлена сподівань на чисте і світле відродження.
Крім журналістики та огрому іншої роботи, він був депутатом міської ради, опікувався і відновлював заповідник Івана Карпенка-Карого. Працював у Обласному краєзнавчому музеї, і це все — Віктор Погрібний, невтомний подвижник. Нині, оглядаючись на минуле, можна дивуватися, але ж тоді ніхто із нас не зважав на його зайнятість, кожен хотів отримати від нього пораду, добре слово, визнання… І він збирав нас, як зерна розкидані по області, під своє крило і давав поради, підтримуючи кожного. Це була доброхіть Віктора Олексійовича. Також він створив благодійний фонд «Відродження» і завдяки цьому фонду книги багатьох його колег побачили світ. Мені здається, що книга публіцистичних статей «Серед українців» — це був своєрідний початок приходу до прози, перший крок на шляху до новелістики а вже далі до роману-трилогії «Гріх і честь». Мені так здалось тільки нині, коли я почав замислюватися над самою стилістикою цієї книги, бо у ній спостерігається надзвичайно глибокий світ прози, навіть коли це постає уривчасто, відірвано від загального полотна тексту.
Колись Віктор Олексійович написав такі рядки:
***
Щоб чаєнятами злетілись до могилок,
щоб простелили вишитий рушник
й за упокій хоч чарку прихилили…
Та до западинки не прийде внук-боржник,
бо — не народжений, як не родивсь і батько
від батька юного, що й дівки не пізнав…
Не стали ще й батьками їх багацько
І юнок не торкавсь ще материнський знак…
У своїй поезії та публіцистиці Віктор Погрібний залишався вірним собі та українському слову, рідній землі та рідному народу. Боротьба, яка супроводжувала його протягом всього життя, лишила відбиток у творчості Майстра.
Станіслав Новицький