Колись вчена братія довго й занудно шукала так звану Устненську книгу українського народу (була ще й „Голубина” з алюзіями голуба-Духа та Велесова, яку я назвав Книгою Божої волі). Не помічали, що „устненська” – це ж „усна”, „з уст”, тобто не записана, а мовлена, прожита й пережита, своєрідні передання від покоління до покоління.
Свою книгу життя я назвав „Полігон Господа Бога”, ще одну – „Книга перетлумачень”, і це справді так: нема ж нічого не передбаченого т а м, оповідальна одіссея набула концептуального забарвлення та спрямування, позначаючи мандри й мантри душі на білому світі, в ясі самоозначень. У другій половині 1960-х став студентом. Вже й не пам’ятаю, в 1968 році чи шістдесять дев’ятому, на канікулах, як завжди, літував у рідному селі… Якось мама бере мішок: „Йду на Драбівку. По глину…” Мій тато народився на Куті, але його сестра Марка була одружена і проживала на іншій вулиці Білявинець, біля церкви. За тою гористою Драбівкою розкинулось глиниско, і я знав, що це пограниччя між селом мого тата і Старими Петликівцями вже забрало на той світ не одну жертву. В Осівцях по сусідству з нами жили бабця Кривенька і бабця Сліпенька. Сліпенька ніколи не скаржилась, але померла набагато раніше від жалісливої та болящої сусідки. У Сліпенької була донька Ганунє, бездітна вдовиця, а в Кривенької – дві доньки: Ганя і Парашка. Добродушна, але язиката Парашка так і не вийшла заміж, а тиха Ганна щасливо одружилась із високим та ставним парубком із Завокопу. Багацький син дуже любив свою дружину, хоча батьки були й проти його вибору. В мене збереглась фотографія їхнього шлюбу – молода у вінцеві з воістину королівськими „купками” й різноцвітними застіжками, гаптованими геометричним орнаментом, які в нас називали коди. Те весілля у 1965 році було останнє з вінцем. Тоді ж заарештували останній схрон, щоправда, казали, підставний. З наступного року молоду вже вбирали у вельон.. У молодого подружжя було двійко дітей: хлопчик і дівчинка… „Я піду з вами!” – кажу мамі. „Прийди через годину до Мариськи…” Мариська, дочка тети Марки, була мені двоюрідною сестрою по татові. Одружилась із лемком Михайлом Целепом – переселенцем з „польської” України… Чи думав я тоді про минулорічну трагедію чи ні, але знав ту історію достеменно. Молоде подружжя всюди ходило разом. Свекруха покрикувала на невістку з бідної родини, але та лиш ніяково усміхалась… Добра й лагідна Ганна любила свого чоловіка та й до інших людей була доброзичлива – ніхто не чув від неї лихого слова. Пішли вони на те нещасливе глиниско, як звикле, разом. Ганю засипало з рискалем. Хрестом упав чоловік на горбик рудої землі, який накрив дружину, гріб руками, пальці кривавились, поки не відпорпав, але та вже була нежива. З розпуки й горя запив молодий батько, ніде не знаходив собі місця… Здається, цей обвал у його житті був фатальним: десь він пропав, та й син повіявся світами… За годину рушаю до Білявинец. Йду понад Стрипою, що спокійно несе свої води до старого Дністра. „Ріко, моя ріко, роковая, куди ти так смутно пливеш? Я пливу до моря, щоби своє горе – втопити й забути повік.” Люди розказували, що наш бік річки ніколи не був у неволі, а врятувала всіх дівчина Стрипа, яка стала річкою й перегородила шлях ворогам. Потім не одна красуня, аби не датись наїздникам, кидалась у хвилі легендарної Стрипи – може, тому й збереглось багато легенд про нескорених й вірних народній традиції вкраїнських дівчат з неподільним серцем подолянки.
Чи були якісь системні рукописи народного передання – невідомо, хоча спорадичні записи могли існувати. Дотепер оповідають про богинь-берегинь, певно то були амазонки, які окремо, хоч, може, тільки в уяві, але на рівних із козаками боронили наш край… Від баби Катерини з Гори записав легенду про Восовецких русалок, вона казала „богинь”, які підмінювали дітей на „плаксивих”, аби „розквашити” й ослабити твердих країнців. Ці „богині” були такі могутні, що закидали цєцьки за плечі…
Прибув я вчасно. Мариська взяла мішок і лопату, другого рискаля не знайшла чи забула, й ми пішли. Яма була порівняно неглибока, але людину покривала з головою. „Давай, я полізу…” „Що ти розумієшся в тій глині?.. Знаєш хіба Давайте глини, бо коза гине. Тримай мішок!” Марисє спритно зіскочила під жовте склепіння. Ми з мамою держали міха. Діти бавились у хованки… Раз-другий-третій штик, робота поралась. Раптом грудочка зрадливо збігла склепінням, я не встиг скрикнути: пізно… „Ойой!..” – мою сестру разом із лопатою накрило живцем, перерізало голос, мертва тиша заволокла довкілля. Діти потому казали: ”Мамо, ми думали, що ви заховались…” Спокій був моторошно тягучий, могильний, але сонце й далі яскраво світило, наче нічого не сталось… Мама скрикнула й кинулась розгрібати гробівець. Я взявся допомагати, але за якусь секунду кинув це пусте заняття і побіг до першої хати. На моріжку сиділо дівча років десяти й перебирала сушину. „Дай лопату!” „Там, у хліві…” – незворушно показала рукою. Я кинувся з рискалем до глиниська. Мешт злетів, не вертаюсь: одна нога тут, друга там, одна взута, друга боса. Здавалось, що не зрушив ні на грам то страшне гробовище. Тяжкий вакуум чуттів – був наче по той бік реальності. Насправді ж вергав лопату за лопатою, як екскаватор; швидше, ще швидше, аж поки не зачепив плече… „Тут-ту…” – наче з тамтого світу обізвався здушений писк. Як виявилось згодом, більша глиба впала сестрі на крижі, і вона встигла закритись руками, хоч душилась від нестачі повітря, але з Божою поміччю не задихнулась… Я вже не думав, що людина слабша за грудку глини… Ще трохи, ще… Ось-во голова, руками відгортаю землю, вибираю з носа, вух, очниць. Біжу по воду, промиваю лице, очі; даю напитись. До смерті не забуду перші слова сестри після повернення з того світу: „Боже, як то тєжко вмирати!” Знову берусь за лопату, тягну сестру попід пахви, витягаю всю, саджу на траву врятовану душу. І вже не хочеться тої глини, але сестра вмовляє, завдають з мамою мішок, несу на дорогу. Піт, навіть не градом, а потоками, заливає очі, шию… Я здивований. Той мішок мені за іграшку, але здогадуюсь, що то від пережитого: напруженє-розпруженє. Щось там бурчу сам собі, аж чую наче з того світу, слова Мариськи: „Коли мене засипало, а ви кинулись розгрібати, я подумала, що то ви мене затоптуєте…” Не дали ми з мамою підстав для такого думання, але що ж, ніхто не знає, що людина переживає в гірку хвилину наглої смерті.. Через 33 роки, в неділю, запитав у сестри про ту давню подію. „Не хочу й згадувати, братчику: страшно!” Марисє вмерла від раку в глибокій старості.
Богдан Чепурко, письменник.