Любомир Сеник. Трамонтана (У кн. «Трамонтана». Львів: НВФ «Українські технології», 2003. – 224 с.).
Сказати людині: «Я кохаю тебе» – це те саме,
що сказати: «Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш».
Габрієль Марсель
Перечитав ще раз давно прочитане. Незбагненний пошук ВІЧНОСТІ: «Вона прагнула вічності і слова про вічність». Знать, вірила в силу слова, у вічність. Бог живе і творить у ВІЧНОСТІ, а «… Божественний розум як такий, що схоплює всі можливі сценарії майбутнього в єдиному акті, перебуваючи в стані вічного Тепер. Те, що для нас є розмаїттям можливостей, для Бога є тотальною актуальністю» (Вахтанг Кебуладзе, «Майбутнє, якого ми прагнемо»). Вічність неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити: «О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його!» (Послання ап. Павла до римлян 11:33).
Трамонтана – назва холодного північного та північно-східного вітру в Італії («Рибалки в море не виходять… Купатися не можна»).
Любомир Сеник оповідає про кохання. Це пошук загадкового, вічного й справжнього – трансцедентні сентенції про світ, який ми не в силі розгледіти:
У невідоме птах летить,
За синім обрієм розтане,
За тим, за берегом незнаним,
Душа для вічности постане,
Хоч днесь – лиш незворотна мить.
Любомир Сеник, «Таїна»
Людське життя незбагненне, і пошук істини в людських стосунках, осмислення любові (кохання), докази любові – за твердженням Манфреда Лютца («Блеф! Фальсифікація світу») – такі самі, як і докази існування Бога, бо вони «…є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим».
…Минуло півроку після зустрічі з Марією на науковій конференції в її місті. Впродовж цього часу Олесь чекав листа – пам’ять серця зберігала мить: «Найперше запам’яталися очі. Досить лише раз глянути увічі – і вже ніколи не забудеш дивного погляду, що міниться то блакиттю, то зеленню». До речі, словник рідної мови подає, між іншим, і таке призначення слова «очі»: для створення певного враження, потрібної думки про кого, що-небудь. У римлян синонімом ока є світло (lumen). Тому Пліній висловив загальновизнану думку: «В очах – живе душа». Чи не ця душа оселилася в серці Олеся? Думки здатні матеріалізуватися. Лист Марії покликав Олеся в дорогу…
Так ніжно, делікатно і мудро описати неповторні миті життя може тільки високодуховний митець. Зацитую фрагмент тексту, і хай читач сам порозмислює: «Коли вийшов на берег, його охопило дивне відчуття: навіщо він пригнався сюди?… Довга чи коротка мить – і вже Лесь відчув на своїх грудях тремтливе, задихане тіло. Воно пахло морем і сонцем. Обпікало поцілунками…
Віддаючи пестощі і приймаючи ласку, дівчина мовчала. Але нутро її благало німим криком: “Любий, скажи одне-однісіньке слово: ти любиш мене і ніколи-ніколи не одійдеш від мене?… Не кидай мене в безодню сумніву, мій любий”… Дівчина прагнула слова. Ласки і слова…
Олесь мовчав. Щедрий у пестощах, скупий на слово, він ніби забув людську мову».
Марія відчула серцем, що Олесь не подарує її мить вічності, а вона не могла з НЕЮ розминутися. Серцю не накажеш, але хай наші вчинки керуються думкою серця. Я так мислю! Життя – дарунок Бога живого…
«Що з нею коїться? Звідкіля тривоги? Чому вона ТЕ робить з ним і водночас шукає доказів кохання?». Очевидно, що Марія хотіла почути: Я КОХАЮ ТЕБЕ, ТИ МОЯ ВІЧНІСТЬ. Кохання першим і останнім не буває – воно єдине і вічне: «Якщо б кохання було тільки почуттям, то не було б підстави обіцяти кохати одне одного вічно» (Еріх Фромм, «Мистецтво любові»). Жінка, жона, кохана: «Ю. Липа вбачав саме в ній гарант “державницького дому”, що ґрунтується на пошані жіночої гідності. Любов у Ю. Липи досягає рівня молитовного екстазу, що переростає в божественне, містичне почуття і осяяння» (Микола Ільницький, «У фокусі віддзеркалень»).
Трамонтана…
«– Це не страшно. Віддайся хвилі – і ти переможеш!..
Коли нарешті Лесь побачив її на поверхні хвилі, він раптово кинувся до неї…
Навіщо вона ЦЕ зробила? Навіщо?!». Чому Марія ЦЕ зробила?
Незбагненна така незбагнеж:
сонце в зеніті – те ж,
небо над нами – те ж,
а люди під небом інші.*
Письмо Любомира Сеника високого штибу, яке спонукає до глибинних роздумів: думки ж бо – живі і розумні істоти. Бездумна людина перетворюється на раба чужих думок і позбавлена осмислення сутності ВІЧНОСТІ. Правдою має думати, жити людина, правда провадить нас до вічності і допомагає збагнути НЕЗБАГНЕННУ ТАКУ НЕЗБАГНЕЖ…
* * *
Оксана Луцишина. Анатомія огиди (У кн. Незнайома: Антологія української «жіночої» прози та есеїстики другої пол. ХХ–поч. ХХІ ст. – Львів: ЛА «Піраміда», 2005. – 600 с.).
Почнемо з тлумачного словника української мови. Огида – почуття відрази в поєднанні з гидливістю. Гидливість – відчуття, яке окремі люди не здатні перебороти, бо відчуття гидоти теж є огидним, а рівень гидливості у жінок вищий, ніж у чоловіків, що є доконаним фактом.
«Такого самогубства ще світ не бачив… Коли прибіг додому, плакав і повторював – ми ж були такі щасливі, чому вона це зробила. Мала всього двадцять три роки. … чоловік із неї порошинки здуває, і у них є дитина, хлопчик, і таке щастя… Ми з нею були створені одне для одного…»
Дивно, але авторка (так виглядає) ніби щось від нас приховала. Чому герої новели безіменні? Можливо, це зроблено для того, щоб читач міг угледіти себе в оповіді й порозмислювати про особисте сімейне життя… Краса, гармонія людських почуттів врятує світ, бо ж людина – це ТЕ, що вона дає іншим і чого наша героїня не могла дати ні чоловікові, ні дитині: анатомія огиди.
Читаю далі… Про що ж ідеться в новелі? Сім’я як сім’я: батько, мама, дві дочки. Діти зростали в достатку і без переживань, скроплених солоною сльозою. В одну закохався 38-річний шляхетний професор. Він любить її розуміти: «я твій назавжди… від такої відданості ніяка душевна сила не порятує». І їй немовби добре з ним, вони спілкуються годинами (освічений, він завжди знає, що сказати, розповісти): «Він мене поцілував сьогодні, і це було на диво добре… Дивно так було, наче і приємно і ні». Але для неї це не було оте єдине і вічне кохання, дароване Богом. Чому насувається такий висновок? Інколи одне-єдине речення допомагає осмислити таїну кохання: «Чомусь мені приємніше про це тільки думати, а коли все насправді, то відчуття зовсім інші». Оминула її дорога кохання – видно, не тими духовними стежками ходила, не бачила в родині кохання, не чула, щоб тато звернувся до мами «птасю» чи ще якось ніжно – очевидно, що й загубився слід сердечних порухів першого кохання. Не зародилося в її серці оте незбагненне відчуття, коли він віддалявся, адже в порухах його єства вона б могла побачити незбагненне й вічне:
І неможливо зупинить
Щасливу мить, яка безмежна,
Але всього лише на мить.
Леонід Талалай, «Щаслива мить»
Бо ж «…тільки пам’ять серця, тендітна нитка, що в’яже нас із вічністю, намагається повернути безповоротне – перелітну мить з її настроєм, барвами, звуками» (Андрій Содомора, «Сльози речей»). Загубилася нитка, що в’яже серця вічністю любові…
У цьому житті багато залежить від випадку і нагоди. Напучування мами: він дуже розумний, усе знає, у нього ВЛАСНЕ ПОМЕШКАННЯ, ще рік, і тебе, дитино, вважатимуть перестаркуватою, вийди про око людське, а там розлучишся… «Я кажу, добре, але ж мені треба буде їсти з ним за одним столом кожного дня…» Мамо-мамо, а Бог є у вашому серці?
Народився синочок. Їй тяжко від погляду чоловіка й того, що він милується нею – чомусь хочеться плакати: «Я сказала йому увечері, я не хочу… тепер я гнила усередині вся-вся, назавжди прогнила». Я ж думаю, що на гармонію інтимних стосунків впливають ще й фізіологічні відхилення в організмі жінок і чоловіків. Деякі психотерапевти стверджують, що в сім’ї мають домінувати: спільні погляди на життя, однакові гастрономічні уподобання, гармонія інтимних стосунків, бажання погладити один одного, бо «Кохати – це не значить дивитися одне на одного, кохати – це значить разом дивитися в одному напрямку» (Антуан де Сент-Екзюпері), а також спілкуватися, говорити про те, що разом побачили. Пам’ятаймо просту істину: спілкування дає можливість пізнати одне одного. Пильнуймо оберіг свого рідного щастя, шануймо одне одного, бо все руйнується лише і лише зсередини, перевиховати можна (і це нам під силу!) самого себе (пізнати можна – того, кого полюбив).
«Я дійшла до ручки, зовсім дійшла до ручки, а ЦЯ ДИТИНА цілий час плаче». Прошу звернути увагу: не МОЯ ДИТИНА, а… Очевидно, треба конче навчитися терпіти те, чого не уникнути, і глибше розуміти речі, які ми певною мірою легковажимо. Еріх Фромм дійшов висновку, що мати любить своїх дітей незалежно від їхньої поведінки, а батько – за послух і за те, що бачить у них власні риси характеру й поведінки. Крім того, мусимо пам’ятати, що здатність любити дається не кожному, вона – рідкісний дар, високе мистецтво. Розуміючи це, можемо позбутися багатьох проблем у сімейних стосунках. ВОНА не володіла мистецтвом любити!
А що ж мама? «…Він тебе не б’є, не п’є, не гуляє». До чого це вона взагалі… Мама завжди знає більше, ніж хоче сказати».
Коли чоловіка не було вдома, вона випивала, й одного страшного дня вирішила: «… трішечки надріжу собі руку, а цікаво, чи потече звідтам отой спирт, який я п’ю… Різонула спочатку ніжно, а тоді… садонула уже по-справжньому… Раз! Ще раз! І ще! Так тобі й треба, паскудо… Я тільки подумала: усіх зустрічають рідні, а мої рідні іще всі живі».
НЕЗБАГНЕННА ТАКА НЕЗБАГНЕЖ…
Що ще? Наче струмом «прошило»… Дивує тут перефразована думка Екзюпері з «Маленького принца» російською: «…я в отвєтє за тєх, каво пріручіла». Годі вловити мету, яку переслідувала авторка. Українцям Бог дарував мову, яку ми вважаємо мовою любові, інтелектуалів, а «українську філософію часто називають кордоцентричною, тому філософія серця є візитівкою вітчизняного способу мислення» (І. С. Захара, «Україїнська філософія»). А дехто вважає, що саме кордоцентризм – наша, українців, трагедія… Серце українця «…не тільки анатомічно об’єднує велике й мале коло кровообігу, але й людей з центром сили у серцях, що сповідують філософію кордоцентризму, а значить умінням поєднати в миг ока пряму перспективу (майбутнє) з оберненою (саморуйнування або самозцілення на всіх рівнях життєвих сфер – від любові до ближного до любові до Бога). Так завдяки мові українці мають всі історичні передумови наукового трактування магії краси, магнітного поля і електромагнітної індукції в гуманітарному вимірі» (Уляна Свередюк, «Українська екзотика звичайного кола». – «Буковинський журнал». – 2018. – Ч. 1). Тож українців можна назвати такими, що в них «Кожний ніжний рух сердечний» (Олександр Олесь).
Недоречним видається закінчення новели цитуванням із Книги Ісаї 65:17–23. Протестанти стверджують, що це пророцтво про Новий Світ після Армагедону: «Ось нове все творю» (Об’явлення Івана Богослова 21:5).
* * *
Володимир Кузик. Черемха поміж смерек. Двоє (У кн. «Двоє»: новели. – Львів:Каменяр, 2019. – 135 с.
«Черемха поміж смерек» – кохання, як ті «Гори, повногруді, утаємничені загадковістю…». «Повногруді» – двоє їх, але ж «Бог непарному радий рахунку» (Вергілій, «Буколіки», VIII,75). Живемо в епоху комп’ютеризації усього нашого буття. Програмування – це оптична ілюзія руху (1 – є сигнал, 0 – відсутній), але тут мусить бути присутня форма, в якій цей рух здійснюється – комп’ютер підключений до живлення, щоб реалізувати рух 1 і 0. В офтальмології – бачу, не бачу, але мусить бути форма цього руху – людина, створена Творцем…
Пригадалася думка: «По світло йду до темного покою» (Андрій Содомора, «Фортеп’ян»), бо в ньому фортеп’ян – Форма, яка об’єднує світло і темряву, сльозу і усміх, журбу і радість… Форма – об’єднує, творить цілісність і допомагає людині позбутися стереотипів (стереотип – метафора, щодо мислення, що прийшло з друкарської справи. Усталене ставлення до події).
Любов (кохання) приходить несподівано і неможливо пізнати його потаємну сутність: «Кохання – це все! І це все, що ми знаємо про нього» (Емілі Дікінсон). У світі так мало тепла, любові, кохання. Жоден мислитель, жодна наука не в змозі осмислити вічні істини кохання (любові). Щаслива людина, коли зустрічає оте єдине дароване Богом кохання, бо любов (кохання) першою і останньою не буває – вона єдина і вічна. Зацитую фрагмент тексту, щоб спонукати читача обійняти думками незвідану глибину порухів душі і серця: «Чого не сподівалася, того не сподівалася… ми ж ходили одними коридорами… наш факультет поверхом вище…
– Може я вас поцілую?..
Мудра і цільна у своєму виношеному пориві, була свідома усієї повноти ілюзорності того, що чинить, на що готова пуститися. Нічого або все, – свідома була свого кроку, та ще більше – стримана, самовладна…
Годі сказати, що витворяло в ті хвилини серце… Тіло пройняла кволість опісля блискавки – її пекучого поцілунку та мовленого нею.
– Мушу йти, мушу…
– Люблю… – і зникла у тиші, у пітьмі ночі так нежданно, як і зявилася…
Першого вересня між учителів Лариси Іванівни не було».
Любов – це є справжнє, але форма (Бог), яка б мусіла їх об’єднати, не була на їхній стороні. Серцю не накажеш, але нехай наші вчинки керуються думкою серця. Оберігаймо своє серце («серце» – в біблійній мові часто «розум») від лихих і немічних тілесних думок, «Бо де скарб твій, – там буде і серце твоє!» (Євангеліє від Матвія 6:21). Така правда життя…
«Двоє» – війна: «За себе мало що говорив, хіба знали, що жінка в нього найкраща від усіх. Ірина». Я «Отої лихої години зауважив її стриману, мужню красу. Не лементувала, ні. У очах біль кипів і світилося щось, щось таке, ні, не озлобленість звичайна їдка жіноча і не жорстокість». Дружина замінила чоловіка… вони двоє поєднані Формою, невидимою енергією Творця, яка не щезає, не розчиняється у Всесвіті… Незбагненна така незбагнеж…
* * *
Працюймо, щоб життя кожної людини збагачувалося моментами, які в нашому житті засіяв би Маленький принц: отже, через моменти особистісного – до повноти буття читачів, щоб наші кохані були подібними до Маленького принца: щира, тепла усмішка й золоте, м’якеньке, тоненьке волосся, що розвівалося кольором достиглої пшениці; ступали легенькою струдженою ходою, як стебелинки в платтячку із вранішньої роси…
Іван Пулюй стверджував, що «Бог стоїть за тим, …за ким культура і цивілізація!», які формуються шляхетністю стосунків у родині, бо ж саме і лише краса людських почуттів врятує світ…
___________________________________
- S. Любомир Сеник, доктор наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка.
Володимир Кузик, лауреат міжнародної літературної премії імені Ірини Вільде 2019 року за книжку новел «Двоє».
Оксана Луцишина, лауреатка «Премія Львова – Міста літератури ЮНЕСКО» 2020 року за роман «Іван і Феба».
*Володимир Каліка, «Перепливу Дунай»
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент