Усе якось перемішалось… Де істина? Де правда? І навіщо було йому це? Чи він не бачив тих натовпів у Стрийському парку, або десь на відкритому майданчику з грузинською кухнею? Вони усі тут, їх багато – сотні і сотні, а він вирушає наче у протилежному напрямку. Себто, вони утікають звідтіля, де стріляють і убивають, а він що? За власною смертенькою вирушає? Чи не чув їхніх розмов? Оті парубки і дорослі чоловіки, оті жінки та їхні малолітні діти… Про що їхні розмови, і якої тональності, і якими словами? І знову винуваті ми, галичани! Власне, частіше нас «величають» бандерівцями. Так, бо коли б не ми, западенці, зі своїм Бандерою – Росія б на нас не напала. І жили б вони по своїх краматорськах та ізюмах весело і заможно. Як і було до того… А так – розізлили росію… І маємо… І отримуйте…
Стрийський парк – він такий… Він усе стерпить і усе «проковтне», бо чи йому то вперше? А він…
-От, нерозумний! – сказала Віка.
-Нащо то йому треба? – промимрив Іван.
-Слави захотілось?! – підсумовував Максим.
Їхня фірма заможна і процвітаюча. Навіть в умовах війни. І усе завдяки йому – Олександру Григоровичу. Він умів і уміє отримувати вигідні бізнесові замовлення за будь-яких обставин. Хай там війна, а ще краще було до війни. У них усе стабільно…
- І нащо було йти…
А він не йшов, а котився. Ото коли наважитись на щось – то вже ти наче велика куля котишся собі і рух твого падіння, а чи – піднесення, ще ніким і ніколи не був виміряний. Це як політ снаряда. Ти чуєш його політ, ти можеш навіть спостерігати за чорною цяткою, яка наближається. А куди він вцілить?
Цей упав йому прямісінько під ноги. Буквально і без дофантазовування. А він якраз лагодив дрона. Власне, таке його бойове завдання на цій війні. Він же програміст і дуже високої кваліфікації. А на цій війні дрони зрівнялись зі солдатами. І не знати, хто з них важливіший. Бо солдат що зі своїм калашником? Так, пилюку у степу поворохобити. А дрон… Він і по кримському мосту вдарити може… І у відкритий люк танка гранату закине… І солдатню їхню тримає у напрузі, бо не знати, коли і звідки прилетить…
Отакий він, дронщик…
А у подяку йому – снаряд… Чи то рашисти вичислили його, а чи прикра випадковість? Тільки гепнулось усе прямісінько йому під ноги. Під ноги вдарило, а відірвало руки. І обличчя обпалило, і очі йому спопелило, і у вуха глухоти нагнало…
Руки – по самісінькі лікті. А він болю не відчув. Пекло йому там, де були очі. Тепер ті його очі перетворилися у суху субстанцію і десь вляглися-розвіялися посеред степу між Мелітополем та Бердянськом. Там ще , розповідали, лежить знаменита Кам’яна Могила на березі легендарної річки Молочної.
Тепер він уже ніколи усього того не побачить. І Катрусі своєї не побачить. Ото кульпаками рук доторкається до неї. А вона завжди поруч.
- Катрусю, ти?
Вона, вона… Навіщо питати? Хіба не відчуває? Вона… Наступної днини як з ним те трапилось уже стояла біля високої металевої брами у військовому госпіталі на Дніпрі. Сам головний лікар не полінувався, не зважив на зайнятість, не взяв до уваги високого свого становища, бо, дивись, полковник, а подейкують, що завтра-післязавтра генерал-майора отримає. А він так запросто. Набрав номер з папірця, який занесла йому до кабінету медсестра Марина.
- Алло…
- З вами розмовляє головний лікар… Олексій Зайвий ким вам буде? Наречений?.. Чоловік?..
І летіла зажуреною чайкою Катерина Коротич на львівський залізничний… Шостий трамвай повз як старий паралітик усе вгору Городоцькою. Шкода, що вона насправді таки не чайка. Полетіла би над львівськими вулицями з вічними багатокілометровими автозаторами. Не полетить… Бо людина… Отже, тіло її недосконале. Он черв’як, перерубай його навпіл – тут же повністю відродиться. У жаб відростають відняті кінцівки. У акули в пащі відростають усе нові і нові зуби на місці поламаних. Мураха волоче на собі тягарі вп’ятеро важчі за її власне тіло… А людина… Тисне на неї дві тони атмосфери… Тіло її вразливе навіть до голки. Вколи – і пішли зараження аж до гангрени. Неміч в усьому, навіть у протистоянні дрібним мікроскопічним вірусам. Отих, що ледь під мікроскопом помітиш, а, дивись, ота дрібнота ладна викосити ледь не усе людство. То, питається… Чи ця планета є домом для людства? Може, люди прибульці з інших світів? Може, це планета мурах? Бо он як вони себе комфортно почувають! Мурах, жаб і вірусів! Ну, ще акул! І зовсім не динозаврів. Динозаври що? Їх знищено для того, аби сюди доставити людину! Певно, десь ми, у якихось світах дуже тяжко наслідили…
Таки дісталась залізничного вокзалу. У напівпорожньому вагоні трамваю – перевірка проїзних документів. А вона без квитка! Зайчик… Що ж, двісті гривень штрафу… Тільки контролер, зиркнувши на заплакану Катерину, враз перемінила свій намір…
-Убитий? – запитала.
-Ні, поранений… Але дуже…
-Щаслива ти… Львів щодня по п’ять-шість воїнів приймає… Гинуть хлопці…
І пішла собі. А вона до залізничних кас мерщій.
-До Дніпра? Є квитки…
Квитки в наявності, бо кому нині треба у Дніпро? А у Херсон? Миколаїв? Одесу… Матері та дружини… І ось такі як вона – Катя Коротич… Живуть разом… Але де то записано і задокументовано? Бабуся Олексієва пані Ганна такого «шлюбу» не визнає і на Катерину споглядає скоса.
-У наш час такого не було! У наш час…
У часи бабусі Ганни і війни не було. Тим паче з ким? З Росією… Що за жарти? І як воно так трапилось, що жарти стали реальністю?
Дніпро…Дніпропетровськ… Катеринослав… Січеслав… Поїздом півднини після обіду і усеньку нічку. Госпіталь… Військовий, славний, великий… О, вона, здається зекономила двісті гривень. Отих, що мали піти на погашення штрафу за безквитковий проїзд. Дивись, вартість таксі зі залізничного вокзалу до госпіталю – двісті гривень. Катерина також, як і Олексій – програміст, а тому подібні фінансові оборудки її забавляють та тішать. Але зараз не до цього…
В’їзна брама до госпіталю велика та кована. Вхідні двері до загальною покою – високі і важкі. Пофарбовані набіло, але певно з дуба. Отого, козацького, спиленого десь на Кодаку…
-Олексій Зайвий…
-Триста дванадцята палата… Хто ви йому будете?
-Дружина!
-Добре.
До ліфта чимала черга. Вона побіжить східцями угору. Подумаєш – третій поверх. На Говерлу чи Пікуй вони з Олексієм завжди першими. Отой їхній проводир-інструктор Лучик-Павлючик завжди дивувався: «Певно, маєте десь потаємно влаштованого моторчика?» Ага, моторчика… Моторчик – їхня молодість і чи не щоденні ранкові пробіжки Стрийським парком…
-Катрусю, ти?
А вона у сльози.
-Олексійчику!
А у палаті ще двоє. Такі ж безрукі… Але зрячі… І карими очима на неї усе – блим-блим…
-І як тепер перед Богом стояти? Як хреститися? – промовляє один, ліжко його ближче до вікна.
-Ти у Бога віруєш? – єхидно випитує сусід.
-Вірую!
-Я –ні! – продовжує ще один каліка. – Я у пекло вірую, бо побував у ньому.
-Хіба пекло може існувати без божої присутності?
-Може! Кажу- бачив…
-Ех! –крякне той, що ліжком ближче до вікна і вмовкає.
Умовкають, власне – обидва… У палаті – дама…
-Катрусю…
А вона обіймає його туго перев’язані руки. Власне, те що від них залишилось. Очі Олексія також міцно забинтовані. Що? І очі також?
Лікар відводить погляд.
-Скажіть, він бачитиме?
Знову погляд лікаря кудись убік. У вікно, за яким видно синю стрічку Дніпра.
Місто Дніпро на Дніпрі… Якась дуже у когось куца фантазія. Чом не Січеслав? Але що їй до того? Її Олексійчик… І Дніпро, і Дністер, і кручі… Її світ. А світ затулений від нього. Каже лікар – нема очей… По самісінькі глазні яблука випалено… Чи то також було пекло? Як і у того Олексієвого сусіда? Пекло, де відривають руки і випалюють очі!
-Олексійчику, будемо жити! Чуєш мене?
А у нього і зі слухом не все гаразд. Звуки долинають наче звіддалеку.
-Катю, що ти сказала?
-Житимемо, коханий!
Зійшла майже на крик. Аж стрепенулись обидва сусіди. Ну і нехай! Зате Олексій почув.
У Стрийському парку дружня і чимала компанія щось відмічає. А ці двоє знову визирнули на алейці. Тут вони щодня, ближче до заходу сонечка. Сонце цілує забинтоване обличчя Олексія. Олексій посміхається.
-Сонечко…
-Так… Воно готується до сну.
А компанія робиться усе гамірнішою…
-Так выпьем за наш Днепропетровск. Извините, не воспринимаю теперешнее название…
Цокання бокалів не чутно, бо наливають в вихиляють з пластикових келишків, названих у народі «гандончиками».
-Катю?
-Що, коханий!
-Перейдімо на іншу доріжку.
Вона бере його під пахву і завертає кудись вбік. Голоси компанії маліють, сонце ще світить доволі яскраво. У гущі крон дерев про щось перемовляється невгамовне птаство.
-Катю, ти така красива!
-Що?!
-Учора уві сні тебе бачив.
-Як це?
-Наче білка, ота що у парку мешкає, принесла мені мої очі, загублені у степу. Попередила, що на один тільки зирк. Каже мені білка: «На що б ти хотів спрямувати свої очі? Не забувай – один тільки погляд!» І я обрав тебе. Сон, Катю! Але він багато чого вартував… Я побачив поряд з тобою ангела…
Вона припала до його плеча.
Календар відривав 500-й день війни.
Кажуть, наші перейшли у наступ….
Сонце опустилось і зачепилось за лінію обрію. Тінь двох людей видовжилась так далеко, що сягнула степу. Тінь шукала свої очі та загублені руки…
Ігор Гургула