…Якось вона сказала мені: „Ти не вибираєш свої пригоди. Вони обирають тебе”. Тоді подумалось, що, можливо, воно й так, але ж це – мій шлях, потрібний саме для мене, і його долатиму. Бо ж, подеколи, для того, аби побачити світло, слід пройти крізь пітьму. Насправді, позаду уже були походи в крутогори та прямовисні скелі, поїздки у далекі екзотичні країни, експедиція на північний полюс. …Написані книжки, певні наукові сягнення… А все ж не минало невдоволення собою: відчуття – чогось важливого, незвершеного, занедбаного…
З Емою, так називав її, повне ім’я Емілія, ми познайомились не так давно, в робітні одного знаного у Львові художника. Так, звичайно, була кава, Артур робив її особливою, додаючи в напій деяких карпатських трав. Назви їх він тримав у таємниці, зважаючи на свою першість і смак напою, що п’янив одразу по кількох ковтках. Колись, я пропонував йому обмін на свою таємну інформацію щодо семантики кількох давньоукраїнських культових предметів. Але він на цей обмін, чомусь, не пристав. Мабуть, не час ще…
З Емою ми зблизились одразу. Жінка відверто середнього віку, давно розлучена, у чомусь емансипатка; мене це влаштовувало. А ще, вона займалася магічними практиками; діагностувала хвороби. Тобто, постійно контактувала з людьми; досліджувала карму, програмувала свідомість. З її боку викликали інтерес мої знання з етнопсихології, що їх набув у свій час, вивчаючи історію та побут кількох груп населення українського карпатського етносу.
Я почав бувати у неї вдома. Власне, це її житло на другому поверсі особняка можна було б назвати й антресольним. Пахло олійними фарбами, пробувала себе в малярстві, пучки висушених трав – повсюдно, де лише можна було їх прилаштувати, робили це, явно студійне, житло неповторним.
…Подейкували про надзвичайні можливості цієї жінки. Однак, я не надто зосереджував на цьому свою увагу.
Я таки часто гостював у Емілії. Просто під її вікнами розташовувались тенісні корти. Двічі на тиждень, ще до знайомства з нею, приходив сюди, аби підтримувати фізичну форму. Зараз, майже кожного разу, вступав до Еміліного помешкання-студії. Тим паче, що їй конче потрібні були мої консультації з етнопсихології. Вона щось писала. Припускаю, що це була книга, що стосувалась її особливих практик. Отож, мені справляло приємність допомогти. Натомість знайомила зі стародруками та рукописами, наявними у неї, копіями зрозуміло, що були в окресі моїх містичнознавчих зацікавлень. Я навіть час до часу начитував їй свої письменницькі інтерпретації посягнутих з, безумовно, унікальних текстів. Не квапився, бо можна було повертати їй коли завгодно, стикаючись з дуже цікавими та несподіваними висновками їх авторів. Одне слово, я вдячний Емі за по-справжньому золоті сторінки мого нового пізнання.
…Одного разу, я навідався у студію без попередження. Ключі химерного вигляду, ручної ковальської роботи, на той час, у мене вже були. Як завше, тихенько зайшов до кімнати. Еми ніде не було, хоч я добре знав, що вона завжди є вдома. Заглянув навіть у лазничку. Поряд – помітив відчинені двері на просторий балкон. І насправді жінка була там. З вдяганки на ній – тільки капелюх із шляхетної, саме так, золотавої італійської соломки. Ема помітила мене та приязно махнула рукою. Спочатку я подумав, що вона на розкладачці або на чомусь подібному, одначе виявилось, що просто зависла в повітрі. – „Левітація?!. Можливо! Але ж як?..” Лихоманкою снувалися думки. – „Отак запросто, наче забавляючись. Отакої!” Я навіть зопалу не привітався. Провів рукою вздовж хребта Еми. Так, вона висіла-лежала в повітрі. Не торкаючись жодних предметів.
– Це – не левітація. Просто частки сонячного світла пронизують мене і роблять невагомою. Для їхньої проникності вживаю деякі рослинні екстракти за оригінальною рецептурою. Учора ввечері приготувала. А сьогодні ось… переміщаюсь заувиграшки.
- А як же уночі, коли сонця немає?
– Для того, щоб побачити світло, слід пройти крізь пітьму. Це ж твоє… Сонце, воно нікуди не пропадає й ніколи не зникає. Ми лише його не бачимо. Тобто ти можеш це робити й вночі.
– Авжеж… Зовсім вільно… Досхочу!
У цей день я залишився у неї надовше. Ми ласували її улюбленою хурмою Пили каву з принесеним мною пісочним печивом. У ліжку вона також літала. Було бездоганно добре.
У цю ніч Ема ще кілька разів, аби переконати мене в безпечності просторових катавасій, сновигала за вікном, що у її помешканні.
„Знову пригода, – думалось мені. – І знову так наче вона обрала мене. І вона – одверто позитивна. Добра. Насправді”.
За якийсь час я подався з лекціями у Західну Європу. Моє турне було заздалегідь сплановане та проплачене мені організаторами з „Ліги етнографічних доказів”. Отож, відмовитись чи відкласти цю подорож я не міг. Близько трьох місяців я мандрував континентом. Лекції збирали чималі аудиторії; приносили мені задоволення своєю реалізованою вгаданою доцільністю. Втім, згодом я відчув справжню ностальгію за Львовом, рідною землею, Емою. Отож, повертався також із задоволенням. Проте, тут мене заскочила трагічна несподіванка: загинула Емілія. Це стало для мене важким ударом долі. Адже так чекав на зустріч з нею.
…Її знайшли на тенісних кортах. І травми виявились такі, ніби її викинули з літака… Про це розповів мені поліційний інспектор. І додав: „Слідство за цією справою, ось уже два місяці, у глухому куті. Не знаходимо найменших зачіпок. Крім, можливо, цього листа”. І вручив мені записку, вкладену в конверт, що приємно пахтів чебрецем. Текст виявився коротким і твердим, що було характерно для Еми: „На жаль, наші стосунки перериваються з моєї провини. Свою хворобу здолати не можу. Вирішила піти саме у такий спосіб. Прощавай. Емілія – Олександрові”. Так, ви здогадалися, з інспектором у нас була розмова. Власне, провадив він, я відмовчувався або відповідав однозначно. Дошкуляло те, що я не міг нічого розповісти. Чи мав повідомити йому, що ця неспокійна жінка вміла літати?!. Отож бо й воно! Це, безперечно, – самогубство, і поліційні знають про суїцид із нотатки для мене…
…Ця осінь-зима ще довго сприймалася мною лише в густо заштрихованих графічних чорно-білих картинках, що вгризалися в пам’ять і в душу. Хотілося кудись бігти… Але ж, коли тікаєш, завжди опиняєшся там, звідки все почалося.
Віктор Палинський