«Де свище овлур» – проростає жаль…

Так несподівано відійшов за межу часу мій щирий друг, дуже талановитий український письменник Петро Сорока.

«Ми закинуті в ріку часу. З одного боку, це сумно і навіть страшно, бо кожна мить наближає нас до смерті, але з іншого – це велика благодать, можливість залишити в минулому всі свої прогріхи, промахи, провини і неправду. Такої можливості в нас, очевидно, не буде у вічності», – писав до мене у листі 2015 року.
Він завжди «був сповненим віри у вічне», із запоєм читав, захоплювався живописом, мандрував, обожнював природу, оспівував ліс і творив, творив… Жага творчості не давала спокою ні вдень ні вночі. Усе це дарувало справжнє щастя і наповнювало Петрове життя високим змістом. Ніколи не знав, що таке заздрість, його письмо завжди випромінювало магічне світло, вперто протистояв моральному роздвоєнню, всіма силами боровся з бездуховною літературою, наповнюючи високим духом кожне написане слово.
Петро захоплювався витонченим стилем багатьох письменників, але серце часто відмовлялося підтримувати ті ідеї, які вони проповідували. Він належав до людей, духовна аура яких була світлою й позитивною, кожна телефонна розмова з ним залишала в моїй душі потужне враження. Хвилювало те, що часто безпричинна туга, спустошуюча й виснажлива, стискала його серце. Але це минало, і Петро з новими силами брався до праці. Усе життя він шукав Бога, вірив у Його милосердя, надіявся на Нього, намагаючись осягнути розумом Вічність і безсмертя. У глибинні пласти його душі проникали твори глибоко духовних письменників.
«Як воно буде там, на зоряних дорогах, ми не відаємо, але віра у безсмертя душі має наповнити нас відчуттям, що все заради неї і все в ім’я її спасіння», – писав у тому ж листі.
Він був обраний Богом служити правді, літературі, Україні, досліджувати світ, примножувати любов і творити до останнього подиху, не шкодуючи підірваного ще замолоду здоров’я, адже служив на атомному полігоні.
Його письмо – це духовна музика лісу, широка гама почуттів людини, що відкриває у природі таємниці Вічності.
Дерева, птахи, трави і листя залишалися в душі й серці письменника, народжуючи чисте й високе, сповідальне й сильне слово. Петро Сорока був дивовижно спостережливим, дуже чуттєвим, безсумнівним у своїй щирості, філософськи мудрим. Мова творів – свіжа, пружна, колоритна, соковита, емоційна й барвиста, вона має безліч відтінків і тональностей.
«Здавалося б, я більше мав би любити схід сонця, ніж захід , адже це початок нового дня, нових надій і сподівань, обіцянка щастя і … життя. Але ні – захід сонця мене хвилює дужче. І найглибші переживання у мене пов’язані саме з надвечір’ям. Може, тому, що суму в моєму серці більше, і він відкриває мені щось особливе у космосі й душі. Я переживав неперебутні душевні стани, спостерігаючи за тим, як сідало сонце у Семипалатинських степах, баварських горах і запорізьких рівнинах.
Сонце сідає. Це вже неабияка подія в житті. Попереду ніч і невідомість. Як смерть, якої не уникнути, але і вічність…»
Ми заприятелювали у 2005 році. Тривале спілкування поступово переросло в щиру, теплу, вірну, саможертовну й чесну дружбу.
«Над усе я ціную людську дружбу і вище неї не знаю нічого, бо все земне минуще і тлінне, а наша зустріч з тобою – не випадкова.
Кожен з нас отримав такий талант, який потрібен для порятунку душі і який він може винести. Тому між нами не повинно бути суперництва і змагальності, а спільна ненастанна праця над примноженням добра і любові на землі».
Він усе своє життя працював, не марнуючи ні хвилини, про що засвідчують десятки написаних ним чудових книг. У його ошатній оселі, яка нагадує музей, тижнями жили друзі, знайомі, вирувало літературне життя. Там тисячі книг, багато унікальних картин, ікон, скульптур.
«Мій дім – моя велика втіха і моральна підтримка. Це важливо у віці, коли «літа на осінь повернули». Я люблю його, ніби якусь живу істоту, і хочу вірити, що він має душу. Все в ньому обставлено і обладнано так, як нам хочеться, все наповнене милими дрібничками, од яких засвічується душа».
Його магічне письмо я завжди читаю на одному диханні, воно потрясає душу, бо це одкровення, світло, глибока філософія і дивовижна краса природи, це оголена до жорстокості правда життя. Такі речі творяться справжніми митцями.
Петро перебував у постійному пошуку істини, справедливості та краси. Потужний талант проявлявся в різних жанрах, адже митець був ще й високохудожнім ліриком і глибоко мислячим літературознавцем.
«Для мене існує тільки творчість, і це вище мене, бо закладено в душі на рівні життєвої програми, ігнорування якої робить мене нещасним».
Він дуже страждав, спостерігаючи, як легко й безжально руйнувалися ідеали, був неймовірно чутливим. Я належу до тих людей, яким відкривається глибина його сповідальної прози, яку писав дуже сильно і щиро. Проза Петра Сороки – це роздуми, що мимохіть удосконалюють читача, адже найвищим благом для людини є віра в Божу опіку і справедливість.
«Творчість визначається свободою вибору, але ще більше – нашою волею, силою волі, волею до життя, які йдуть від Божої волі», – роздумував у одній із своїх книг письменник Богдан Чепурко.
Петро обожнював творчість Пришвіна, мабуть тому, що неймовірно любив природу, ліс, небо і життя. «Коли мене не стане, то помруть зі мною мої знання, мій інтелект, захоплення, любов…». Посмію заперечити, бо відійшовши від нас, Петро Сорока залишив безсмертне світло свого слова.
Щедра доля подарувала йому віддану й вірну дружину Галю, яка жила його життям, його творчістю і яка продовжує пропагувати чоловікові твори, намагаючись бути з ним і після його смерті.
«Якщо можеш жити в щасливому зачудуванні життям – живи. У Галі це визначальне, і тому захоплює мене. Скільки всього пережито¸ скільки ударів долі перенесено, а радість душі збережено. Бо це закладено в ній вищою силою, це її основа, як і глибока, нутряна релігійність, до чого я намагаюся дотягнутися… Крізь слово «люблю», як крізь збільшувальну лінзу, дивлюся на зорі, хмари, землю, ліси, Галю (невідцвітну красу мою) – усе, що викликає в мене хвилюючий захват і трепет».
Писав, що любов до книжки найсильніша з усіх пристрастей, які закладені в ньому від природи. Жадібно вбирав у себе красу, багатство барв і відтінків, для нього існувала тільки творчість, але найбільше зворушення і радість відчував під час Богослужіння. Найбільше, мабуть, працював у жанрі щоденникової прози, виповідав душу саме в такій формі. Він читав і писав навіть тоді, коли життя вже ледь-ледь жевріло у його тілі.
«Радію за тебе. Ти велика трудівниця, і слово твоє світле, натхненне Божим Духом. Не забувай дякувати Доброму Батькові Небесному», – написав до мене Петро 19 лютого 2016 року.
«Тільки творчість мене тримає на світі. А здоров’я кепське. Не хочу про це говорити, але шлунок майже не працює, і я не можу зрозуміти чому. Чому, Господи???
Мучуся, мучу Галю, але що я вдіяти можу. Така моя карма», – писав 5 червня 2016 року.
«Твої листи і листи Валерія Герасимчука повертають мене до притомності, до життя. Дякую! (5 липня 2017 року).
«Книга про Гнатюка чудесна! Я в захопленні. Вона потрясла мене.
Читаю і начитатися не можу. Уже записав собі враження від листування Івана Гнатюка і Миколи Кравчука, яке проковтнув одним проковтом. Дивовижної глибини листи.
Ти видала не книгу спогадів, а книгу-собор, книгу-пантеон, гідну великого Поета. Яка складна архітектоніка, яке розмаїття матеріалів. Таке бачив хіба що про Лесю Українку.
Гадаю, що Гнатюк торжествує на небесах. Дочекався гідного пошанування на землі. Миколі найщиріші вітання.
З поклоном перед твоїм високим сподвижництвом! Петро».
(27 березня 2018 р.)
Мене завжди захоплювали неймовірна проникливість і глибина в кожному його написаному слові. У спілкуванні був дуже привітним, світлим, балакучим, щирим і крайнє відвертим. Таким і залишився у моїй пам’яті. Важко писати про нього в минулому часі.
«Не без усмішки згадую: коли мені було двадцять, я мав переконання, що найважче помирати молодим. Але в тридцять з’ясувалося, що значно важче помирати саме у віці Христа. У сорок я відчув, що смерть просто жахлива. У п’ятдесят жахаюся самої згадки про неї. Тепер маю певність, що в шістдесят зумів би зустріти її мужньо…», – написав у книзі «Застиглий вогонь».
Його віра в Бога була несхитною, не пропускав жодної Літургії у церкві своєї парафії.

Літургію я знаю напам’ять і маю справжню втіху, співаючи собі тихенько у найвіддаленішому куточку церкви. Це не тільки дарує особливі відчуття, але передусім дозволяє зосередитися і не відволікатися на різні дрібниці.
Кожен раз на недільному Богослужінні біля мене стоять усі ті, кого я люблю, за кого молюся і хто згадує мене у своїх молитвах. Це невимовна духовна єдність, що тримає мене у житті й не дає надломитися. Я також відчуваю присутність тих письменників християнського світовідчуття, чиї книги живуть у мені, стали невід’ємною часткою мого світу, моєї душі…»
«Помираючи замолоду, людина звідує неземний жаль, що так рано іде з життя. Я не знаю, чи є у Бога міра того жалю. Доживаючи до глибокої старости, людина приречена відчути свою зайвість, непотрібність у цьому світі. І хто може сказати, що жахливіше, якщо врахувати, що до старости додаються недуги».
Дуже часто думав і писав про Великий Перехід, бо свято вірив, що смерті немає.
« Щось мусить бути вище за це земне існування, щось доцільніше й змістовніше, старіше і надійніше».
Петро був великим природолюбом. Неймовірна насолода читати його поезію. Це хвилі неземного світла, що проливалися з надчуттєвого серця. Завдяки потужності таланту, Петро «земну мінливу красу» переливав у «нетлінну форму вічного псалма». Після прочитання таких шедеврів у моїй душі, як і в поетовій, – «гармонія і подив».
Безмірно вдячна йому за поетичні присвяти. Як талановито й гармонійно він творив, скільки світла, Господньої ласки й емоційної напруги у його віршах. П’ятого червня буде рік як ми втратили геніального поета, що утверджував християнську мораль і етику. З відходом Петра Сороки мій світ збіднів, збляк, осиротів.
Царство Небесне його світлій душі!

Ольга Яворська, член НСП України