Місевич В. Шипинські овиди: лірика ХХІ століття. – Чернівці: Букрек, 2019. – 136 с.
Здебільшого знайомство з черговою поетичною збіркою починаємо зі спроби розкодування назви. І цього разу заглибимся у рядки: «шипинські овиди, як ліра, дзвенять-видзвонюють ще зранку». Коли до цього додати, що автор народився в селі Шипинці на Буковині і нині мешкає там, то все стає зрозумілим. До речі, поет і раніше вже ходив таким шляхом. Згадаймо його ж «Шипинський вертеп».
Повторення пройденого? Очевидно, можна так міркувати. Якщо, звісно, мати на увазі конкретний приклад. Та є дещо глибинніше в історії вітчизняної літератури. Вже стало традицією (вартою уваги!) винесення на обкладинку рідного населеного пункту: «Місячна ніч в Григорівці» Михайла Каменюка, «Гуляйполе» Григорія Лютого, «Квиток до Бережан» Геннадія Мороза, «Дубляни» Любові Проць… Слід, напевно, також згадати про поетичні та прозові книги: «Дрогобицький звіздар» Ніни Бічуї, «Космацький узір» Василя Герасим’юка, «Ужгородські кав’ярні» Петра Мідянки, «Сторостерзаний Київ» Григорія Штоня… (Правда, цей хід письменників не назвав би українським «велосипедом», бо прикладів вистачає у світовій літературі).
Кожен, очевидно, спроможний сам зробити висновок. А ми тимчасом підемо далі. І зачепимо ще одну непросту тему. Поет виніс у підзаголовок «Лірика ХХІ століття». Непроста? Так! Адже й справді написане у нинішньому віці належить до неї. Та є ще один бік справи. Перед нами постали зразки традиційної поетики. А час вимагає модерновішого слововияву. Бо так воно є і нічого тут не зміниш. Але будьмо свідомі й того, що класична силабо-тоніка ще довго переслідуватиме й мабутніх поетів. Аж до того часу, поки не буде винайдено щось серединне між ними з врахуванням ментальних особливостей.
А поки цей процес ще триває, традиційність ще залишається з нами, вказуючи на двоєдиність. По-перше, продовжуємо захоплюватися небесністю силабо-тоніки, думаючи про вірші Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Павла Гірника, Миколи Тимчака. По-друге, усвідомлюємо і те, що поезія високого лету є саме такою на тлі філологічно вправного римотворення без вогню високості, яке означене іменами Анатолія Ненцінського, Миколи Петренка, Геннадія Щипківського. До останнього переліку віднесли би й Василя Місевича.
Та пересічного поціновувала віршованого слова цікавлять не ці літературознавчі дефініції. Бо більше переймає якість поетичного слова. Точніше, на передній план виходить літературна справжність, бо саме вона є найважливішою.
Отже, виражальність? Саме так. Адже чимало промовляють до нас прості порівняння з сполучниками «І дощ, як хлопчик, за вікном вже плакав», «Над нею зорі, як горішки», «Світанок цей, мов писане яєчко», «До ранку тьму, густу, неначе з лою». Рецензенти не докладали особливих зусиль для пошуку, бо взірці існують чи не на кожній сторінці. Тому, либонь, й варто говорити про магію тропу з використанням сполучників типу «як», «наче», «мов», «ніби», «неначе», «немов».
Зрештою, цікавинки ще раз привертають увагу до себе і тоді, коли надибуємо прості порівняння без сполучників. «Дівчина, брунька весняна», «Все довкілля – зелена цеберка», «Місяць – зір невтомний поводир», «І глей промерзлий – танкова броня» (вчитуємося у ці та інші зразки тропу і уява вимальовує картини. Часом, може, й алогічні, але так і має бути, бо… таїна поетичної справжності).
Щось подібне спадає на думку: тоді, коли з’являються і розгорнуті порівняння. А точніше, то приклади тропу з елементами обох підвидів «ти – моє макове зерня, квітка з шипинських озер», «дивлюсь – село червоний обрій оперезав, як баюрак», «Згори поглянеш – наче мухомор, окрай доріг колиба лісника», «Дивлюсь – молодик. Наче нитка, ріжечком вхопився за крону»… Погодьтеся, що ці порівняння натякають на необхідність неординарності поезомислення на тлі звичного сприймання буденності.
Цю ж функцію взяли на себе метафоричні зблиски. «Малюю твій голос на білім листочку», «В озерах очі миють журавлі», «Прийшов з городу молоденький сонях», «Загубило літо вчора капці». Та й епітети: «Зелені очі саду», «Пальчики весни», «Зіниці дня», «Платівка озер», «Снігів холодна вата», «Полотно дерев».
Чи не через авторські акценти на цих тропах «примагнічує» «населення» поетичної книги, до якого належать небесні світила і зірки, звірі і птахи, дерева і рослини,: «цікаві очі місяця вгорі», «З ріжечка хмари зірка одірветься», «Білка враз промайне, наче куля», «Ціляють небо журавлі», «Малює ніч вчорашній плач калини», «В повітрі присмак лободи»…Важливою складовою цих знахідок є органічність.
Ще одна складова виражальності. Цікавимось, як поет виражає свої богошукальницькі мотиви. На наш погляд, рядки з цією мелодією показують вміле використання вищезгаданих тропів «А зорі, наче яблука, росли на Божому обійсті», «Окину зором – скрізь плоди Господні», «Ми живемо під Богом, не чекаємо див», «Вже нічого не прошу у Бога»… Звичність думки упереміш з поетичністю мислення. Здається, що тут є щось від цього.
Не покидає ця думка й тоді, коли натикаємося на культурологічні барви. До речі, вони у Василя Місевича позначені своєрідною колористикою, якщо можна так означити ці акценти. Більшість поетів використовують епіграфи з творів відомих митців та мислителів або обігрують їхні образи у своїх рядках. У книзі, про яку іде мова, цього немає, що вирізняє її на тлі інших. Проте це не означає, що подібних текстів вжинкові буковинця немає. Заперечить це вірш «Читаючи «Катерину» з однієї з попередніх книг «Ковток роси живої» – розмисле нашого сучасника над геніальним твором національного Пророка.
Сьогочасна примха автора? Можливо. Але це те, що створює шарм. Роздумуємо про це, коли вчитуємося у такі непроминальні рядки, як «Був Телесик тоді і мольфари були». Казкові персонажі і сувора реальність. «Магнітом» стає поєднання непоєднуваного. Такі ж думки про чарівність викликає і наявність епіграфу з народної пісні в одному з віршів.
Роздуми про ці культурологічні акценти підштовхує ще до такого висновку. У «Шипинських овидах» маємо чимало віршів, адресатами яких можна вважати односельців поета. Приземлення лірики? Негатив? Ніскілечки. Адже суть полягає не в цьому, а в неповторності висловлених думок. Чимало з них вирізняються образністю мислення. «У берізки здригнулося віття», «На камінні журиться ріка», «І худеньке життя, мов скелет», «Підіймав синій ранок завісу». Питання про сільського адресата лірики є вельми цікавим. Шкода лишень, що воно залишається на околиці уваги. На противагу трактатам про урбаністичну поезію Станіслава Бондаренка і Олександра Гордона. А вже давно назріла потреба доскіпливо поговорити про «сільську» поезію Михайла Дяченка, Петра Остап’юка, Петра Поліщука, додавши сюди Василя Місевича – віршотворця із буковинської глибинки.
«Шипинські овиди» багаті і на крилатослів’я. «Хочеться просто дивитись на все й мить цю спинити», «Тільки б ти, Україно, не зреклася мене», «Скільки їх тримало булаву. Але й досі гетьмана немає», «Хочеться жити, як птиця, високо». Дехто скаже, що тут відбилися літній вік автора і сільська приземленість. Головне полягає в тому, що цікавинки з’являються. Чи не виростають ці крилатості з природної експлуатації стійких словосполук, серед яких «находили жінки ще дітей у капусті», «забере до себе її Бог», «ніжки спритні, як у лані», «селом невиспана брехня». Можливо, автор цих рядків не має рації, але хіба не можна так думати?
Звернемося і до опоетизування кольористики: «Сонце жовте було, наче диня», «Небо, квітом синьо не цвіте», «А поруч клен в зеленій камізельці», «Цвітуть сиві буки очима», «У білих шубках верби й туї»… Перелік кольорових екстраполяцій є ще більшим. Але й вищезгаданих цитувань вистачає, щоб наголосити на важливості поетичних тропів. Підтверджує це часте використання образу місяця – одного з найстаріших архетипів української поезії: «Звисає сонно місяця вуздечка», «Під ранок місяць заблукав», «А місяць ген крізь млу густу доріжку стелить золоту», «Місяць на хмарі – немов на перині»…
А від слів про виражальність словосполук перейдемо до думок про букво сплетення. Помітно, що поет віддає перевагу слівцям з познаками нелогічності та рідковживаності: «довкружжя», «озоння», «розгуба», «самородяться». По-своєму чарівно виглядають діалектизми: «чічки», «любко». Якщо вони мають гірську барву, то маємо і говірковості з більшим ареалом поширення»: «ябко», «без»… Нерідко автор вміло передає за рахунок слів (й іншомовного походження), які диктує сьогодення: «сепар», «пермессо»… Насправді таке лексичне багатство є промовистим.
… Як бачимо, слововиражальність притягує до себе. Але вона, напевно, не була б такою привабливою без наголосів на різноформ’ї. «Шипинські овиди» саме цим і вирізняються на тлі подібних поетичних видань. Скажімо, вірші «Орден», «Руки», «Безхатько» радше віднесемо до балад за манерою викладу теми, ніж до якихось інших підвидів лірики. Іноді на сторінках книги можна угледіти ронделі, катрени, рубаї. Довелося навіть зустріти п’яти- і двовірші. Коли врахувати, що у попередніх збірках надибували сонети, тривірші та твори для дітей. Між іншим, про наявність останніх подумалося, коли читали текст «По гриби». Хоча таке декому може здатися дивовижею, але, як кажуть, з пісні слів не викинеш: так званий «дорослий» вірш-натяк на протилежність.
Це, звісно, говорить чимало про творчу манеру поета через вплив виражальності. Та все не дало б належного ефекту, якби не темарійні наголоси. Справді є вони тоді, коли заходить мова про тематичні пласти. Себто про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність. Приміром, вірші «Наснилось дитинство», «Ровесникам, друзям», «У провідну неділю» пронизані пам’яттю про гірке повоєння. Ті ж часи з проекцією у сьогодення характерні для твору «Бабця Фрося», присвяченого жінкам-зв’язковим УПА. А тексти «Бій скінчився», «День сміявся», «Хлібина», «На зламі», «Якби ноги» – поетичне відголосся воєнних подій на східних рубежах нашої держави. Філософічність-характерність версифікацій: «Тільки б ти, Україно», «В густій траві», «Світанок цей». Пейзажністю «дихають» «Легенький подих кленів і беріз», «Спинився сад», «Перший сніг», «Пташина любов», Вона і він», «Глибока ніч» – щемливі доторки до інтимності, що є таким характерним для поетичної манери буковинця.
Але тематичні наголоси в даному випадкові не відповідають дійсності. Хоча б тому, що більшість творів книги – строкате переплетення мотивів. Скажімо, вірш «Розійшлись наші, Галю, дороги» – мандрівка у юність, яка, на жаль, уже ніколи не повернеться. Погляд на громадянськість через окуляри особистісності. Плюс дихання теперішності. «Чоловік оженився в Росії, а синок не вернувся з АТО». А хіба не можна також мовити про інтимність та пейзажність, коли читаєш: «Може, вітер тебе відшукає, мою вістку колись донесе», «тонко віття притишено зойка»?… (Детально згадано про один вірш. Але сув’язь тем є очевидною й для інших).
… Є ще один момент, який потребує хоча б побіжної згадки. Як не прикро, є у друці те, що відштовхує. І почнемо з такого. В рубаї «Біль пече» існує фраза: «можна друга зрадити, дружину та святе – ніколи: Батьківщину». Цю думку не назву оригінальною. Тим паче, коли згадати: «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» Василя Симоненка. Повтори тієї чи іншої думки побутують нерідко. Скажімо, у вірші «чекання» читаємо: «сіра сутінь, густа, наче мливо». Образне порівняння зі сполучником. Але тон звучання чарівності помітно понижує фраза з твору «Струнка, як берізка»: «Волосся густе, наче мливо». А як вам подобається таке? У тексті «Пройти свій шлях» вражає метафора: «кличе сонях жовтим капелюхом». Але щось схоже є і у поезії «Світанок цей»: «найменший сонях жовтим капелюхом». Чи у вірші «Даль мете» є фраза: «в білу простинь вповилися гори». Але в сучасній літературній мові росіянізму «простинь» протистоїть «Простирадло».
Дрібнички, скажете? Мовляв, з ким не буває. Але… Погодилися б з такою думкою, якби подібні речі були поодиноким явищем. Та, на жаль, все виглядає навпаки. І це «кидає тінь» на літературного редактора.
… Все це, разом узяте, ставить перед поціновувачами поетичного слова чимало питань. Але також в свідчить про те, що «Шипинські овиди» таки потрібні сучасному українському літ процесові. Хоча б тому, що передають подих думання конкретної людини з маленького гірського села на порозі глобалізацій них процесів. Вслухаймося у вдиховидихи особистості.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
Ігор Фарина, член НСПУ,
лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Куліша
м. Кременець – м. Шумськ на Тернопіллі