«Обнялися. Зітхнули, притиснулись одна до одної й… не зійшлися. Розімкнулись обійми, радість поступилася місцем ненависті, непевність – сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування – розчаруванням, а потім гнівом і обуренням» (Олександр Довженко).
Художня пізнавальна стратегія Олександра Довженка включає в себе широкий спектр різнорівневих конфліктів та їх семіотичних еквівалентів − від колізій між окремими особистостями до міждержавних інцидентів. Адже, як відомо, відповідно до таємної угоди між Ріббентропом і Молотовим про розподіл впливів у Східній Європі, підписаної 23 серпня 1939 року у Москві, Червона Армія 17 вересня того ж року окупувала Західну Волинь і Галичину, розпочавши війну проти Польщі. Про це свідчать заголовки тодішніх газет: «Про ратифікацію договору про ненапад між Радянським Союзом і Німеччиною», «Німецькі війська зайняли Краків», «Німецькі війська обстріляли Варшаву», «Що захоплено Німеччиною в Східній Сілезії?», «Воєнні дії між Німеччиною і Францією», «Німецько-польська війна», «Заходи румунських властей в зв’язку з напливом польських біженців», «Вивіз польського золота», «Нота уряду СРСР польському послу», «Перехід польських військ у Латвію і Литву» і т.д. Українські газети раз по раз передруковують і коментують промови Гітлера.
На Установчих Зборах Західної України, у Львові, 22 жовтня 1939 року, було формально інкорпортовано «возз′єднання Західної України з УРСР» і встановлено новий адміністративний поділ: утворено шість областей (Волинську, Рівенську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславівську та Тернопільську), які поділено на райони. Та мова йде не лише про адміністративний переділ. А про глобальні зміни і трансформації життя на західноукраїнських землях, зумовлені гострим конфліктом між радянською владою і місцевим населенням: на окупованих територіях конфісковано поміщицькі й церковні землі, націоналізовано банки й велику промисловість.
Тут перестали діяти легітимні політичні партії, а також культурні, наукові, торговельні та промислові товариства й установи, зокрема «Просвіта» і Наукове Товариство імені Шевченка. Багатьох лідерів легальних партій було заарештовано: Володимира та Дмитра Левицьких, Остапа Луцького, Володимира Старосольського, Сильвестра Герасимовича та ін. Почалися масові депортації місцевого населення в Сибір. ОУН перейшла в підпілля. Закрито всі часописи. В освіті, шкільництві, науці, мистецтві силоміць запроваджено тотальну радянізацію і русифікацію. Чи знав про все це Олександр Довженко? Чи всі ці проблеми семантично оформлені у його творах? Чи можна говорити про «первісну присутність» (Мерло-Понті) цих колізій у його художньому світі? Яким є уявлюваний «фізичний контакт» письменника із фрагментами саме такого трагічного простору?
Західна Україна є для Олександра Довженка була певною рамою, концептуальною схемою, яка охоплює події, роздуми і висловлювання, допомагає письменникові впорядковувати і конституювати пережитий світ у категоріях космосу й хаосу.
Західна Україна є для письменника естетичною цінністю не тому, що оцінюється, а тому, що ще до акту оцінки відповідає духовним запитам письменника і допомагає зафіксувати аксіологічну значущість цього ареалу. Це стосується, в першу чергу, «возз′єднання», чи не центральної категорії в його художній моделі . У «Щоденнику» письменника є запис від 2..VІІ. 1942 р.:
«У тисяча дев′ятсот тридцять дев′ятому році возз′єдналася Україна, східна і західна. Шість довгих століть колихали роз′єднані у катастрофі половини у бурях, у крові, у поті.
Шість століть різні чужинці точили з половин соки і кров, учили по-різному молитися, думати.
Шість століть отруювано різними отрутами, нагрівано різними огнями, освітлювано різними світлами і печено на різних сковородах і смажено по-різному.
Половинні сестри забували одна одну, не пізнавали часом, гнобили несвідомо чи мимоволі.
Нарешті розідралося небо, попадали, зникли вороги, сестри знайшли одна одну, збіглися близнята, крикнули од радості, заплакали, обнялися.
Вибух півтисячної приспаної правди був такий сильний, що на мить одну ніби освітив увесь світ. Щасливий був той, хто це бачив, хто плакав тут од радості, у кого палало серце».
«Возз′єднання» бачиться письменникові не таким уже радісним та ейфоричним. З висоти 1942 року він цю подію оцінює через категорію трагічного, де відображено найгостріші життєві колізії і обставини, зокрема суперечність між необхідною вимогою жити в гармонії і практичною неможливістю її здійснити через втручання у життя людей каральних державних органів: армії, НКВС, в′язниць, заслань, репресій, бюрократичного апарату і т.д. Олександр Довженко пише: «Обнялися. Зітхнули, притиснулись одна до одної й… не зійшлися. Розімкнулись обійми, радість поступилася місцем ненависті, непевність – сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування – розчаруванням, а потім гнівом і обуренням.
Хтось сказав – сказано було, що треба ув′язнювати, гнобити, стріляти у спину, висилати, зневажати, плювати в душу, ганьбити, не прощати, нічого не простити!!!».
Це і є взірець динамічного злиття, переплетення суб′єктивного і об′єктивного, внутрішнього і зовнішнього, дивна система взаємообміну, яка увиразнює погляд автора на події. Довженко не наводить цитати про жахливі наслідки більшовицького терору на західноукраїнських землях, але подає вражаючі екзистенціальні картини тодішнього життя і його протиріч, часом пронизані нотами радянс якої пропаганди, напр., мотивами зрадництва. Ось запис від 12.VІ.1942 р.: «Галичане. При розширенні оповідання можна дати і сцену розмови нашого з галичанкою на програмну тему. Староста. Поліцай. Націоналіст. Дворушник. Загибель народу. Свідомість загибелі народу. Розпачливо маразматичний стан. Темрява. Незнання історії. Історична неповноцінність державна. Хибне виховання – як основні фактори зрадництва і запроданства. Не відають, що творять».
Ще три роки тому, у вересні 1939, коли, з нагоди «возз′єднання» західноукраїнських земель у єдиній українській державі, на береги Збруча почали прибувати радянські делегації письменників, журналістів, художників, настроїв цієї трагічності ще не було. 23 вересня 1939 року газета «Вісті» повідомила: «Сьогодні виїжджає у Західну Україну кінобригада на чолі з кінорежисером-орденоносцем О. П. Довженком. У складі бригади − кінорежисери, оператори, асистенти». Кіномитці поспішали, щоб оперативно зафіксувати зустрічі мешканців Тернопілля з Червоною Армією.
Газета «Пролетарська правда» 11 жовтня того ж року надрукувала репортаж спеціального кореспондента, кінооператора Г. Александрова, який входив до складу бригади довженківців: «Нарешті ми коло кордону. Волочиськ запруджений військами − безконечною стрічкою рухаються автообози, моторизована піхота, артилерійські і кулеметні з’єднання. Ось знаменита річка Збруч… Кіноапарат зафіксував перший кадр − стоїть якось безглуздо підломлений прикордонний стовп, який розділяв два протилежних світи − сонячної радості і безпросвітного горя». Яка то була «сонячна радість» – сьогодні відомо достеменно.
У Тернопіль кінобригада приїхала далеко за південь. Про це дізнаємося з тенденційно-риторичного репортажу Г. Александрова, надрукованого у «Пролетарській правді» 17 жовтня 1939 року:
«Тернопіль − маленьке містечко. Нещодавно воно налічувало до 30000 чоловік. Приплив біженців збільшив населення більш ніж удвоє… Відбуваються імпровізовані мітинги. Вулиці прикрашені червоними стрічками і флагами…».
Вирішили відзняти місто, мешканці якого щойно «звільнили». Поміщики і осадники втекли, переховувалися в лісах. Люди їх виловлювали, як паразитів. У комендатуру міста приходили делегації робітників і селян, влаштовували мітинги, вітали Червону Армію, пропонували допомогу.
«Поруч з нами, − дізнаємося з тенденційного репортажу, − зупинилася автомашина. Це − пересувний агітпункт. Командир швидко відкриває стенди, на яких в багатоілюстрованій формі показане радісне життя в Радянському Союзі. Машина вмить обліплена людьми. Кожен експонат доводиться пояснювати. Знімаємо ці бесіди коло автомобіля, знімаємо крупним планом обличчя». Звісно, трагічного конфлікту «радісного життя» експонати не віддзеркалюють.
Треба було відзняти цілі кілометри стрічки, щоб потім віднайти серед них найсуттєвіші кадри, сповнені динаміки й художньої викінченості, змонтувати їх у єдиний фільм «Визволення», якому притаманне ідеологічно-пафосне довженківське осмислення історичних подій, що не відхилялося від настанов партії.
Способи осмислення західноукраїнської ментальності й пошуків риторичної аргументації помітні ще з перших післяреволюційних років, коли Довженко працював карикатуристом. «Мені приємно було бачити малюнки-карикатури Сашка ще й тому, − згадував відомий поет, уродженець села Коцюбинців на Тернопільщині Микола Тарновський, − що як карикатурист він дебютував у «Молоті» − в гумористично-сатиричному журналі у українських комуністів у США, що виходив у Нью-Йорку під моєю редакцією. Іншими словами, я був першим редактором молодого тоді Сашка, студента художнього училища, за кордоном» (Тарновський М. Сила художника // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. К., 1973. С.170).
У тринадцятому і п’ятнад¬цятому номерах журналу за 1923 рік опубліковано карикатури на польських панів, які поневолювали трудящих Західної України. Ці малюнки сприймалися як графічні фейлетони і памфлети, привертали до себе увагу актуальною тематикою.
Згодом Олександр Довженко повертається з-за кордону і переїжджає до пролетарського Харкова − тодішньої столиці Радянської України. Тут зосереджувалися кращі сили молодої української радянської культури, виходили численні журнали й альманахи. діяли різноманітні літературно-художні групи, асоціації, об’єднання. «У цей харківський період, − читаємо в автобіографії письменника, − я познайомився з харківським українським літературним світом, який групувався навколо редакцій «Вісті» і «Селянська правда», вірніше навколо Блакитного і Пилипенка. Це були «Гарт» і «Плуг».
Ось уривок зі спогадів відомого прозаїка Володимира Гжицького (родом із села Острівців тепер Теребовлянського району Тернопільської області): «Приходив сюди і молодий талановитий карикатурист Олександр Довженко, чиї шаржі на Копиленка. Сосюру, Паніва та самого Пилипенка вражали точністю й дотепністю. Неначе зараз перед очима бачу й тодішнього Сашка. Вище середнього росту. красивий, худорлявий, веселий, товариський. З його обличчя просвічував талант» («Жовтень». 1957. №6. С.124).
Працюючи штатним співробітником газети «Вісті ВУЦВК», молодий Довженко продовжує гостро реагувати сатиричними малюнками на політичні події. 10 червня 1926 року «Вісті ВУЦВК» вміщують його карикатуру «Боротьба з голодом». На малюнку зображено, як осатанілий жандарм б’є голодного селянина. Під карикатурою напис: «Замість хліба − нагай». Цей політичний памфлет − відгук на події в Підволочиську, де з наказу польського уряду було затримано 15 вагонів ячменю, пожертвуваного Українським Червоним Хрестом голодуючим трудящим Західної України (Куценко М. Сторінки життя і творчості О.П.Довженка. К.,1975. С.41).
Проблематика освоєння і риторизації західноукраїнського ландшафту помітна і в багатьох творах про початок більшовицької ескалації. «На Центральному майдані − пише Г.Александров, − стоїть пам’ятник Пілсудському. Войовнича поза ніби підкреслювала «силу і міць». Весь світ переконався, що польська вояччина у «позу» ставати може і що від усієї войовничості залишилась у неї тільки поза. З п’єдесталу пам’ятника знімаємо костьол» «Пролетарська правда», 1939, 17 жовтня).
Через три дні після початку більшовицької війни у Тернополі перед костьолом проходили військові частини. Кінокамера Олександра Довженка зафіксувала визначну архітектурну пам’ятку – Катедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (1749-1779). Раптом з нього вдарили кулеметні черги.
Відомий російський письменник і літературознавець Віктор Шкловський, який у ті дні також був у Тернополі як кореспондент фронтової газети «Красная Армия», писав: «Стріляли офіцери, які засіли у костьолі… Бойове і моральне значення цієї стрільби мізерне. О 12 годині дня провокатори запалили собор проти пам’ятника маршала Пілсудського. Пожежа ліквідована» («Пролетарська правда». 1939. 19 жовтня).
«В Тернополі довелося знімати нам дуже мало, − писав Г. Александров, − бо прийшов Олександр Довженко і повідомив нам про своє рішення після розмови в штабі фронту − їхати треба в основному по лінії Львів − Перемишль» (Там же). Разом з кавалькадою військових частин, танків, машин бригада кіномитців поспішала на захід шляхом, який у і «Літературній газеті», 28 вересня 1939 року, з рожевим лаком описав Олександр Корнійчук.
«…Дорога від Тернополя до Львова являла собою безперервну рухаючу ленту бойових машин. З Львова йшли пішки тисячі польських солдатів. Вони брели коло шосе, і коли іноді зупинялася колона, солдати польської армії оточували наших бійців, палко вітали своїх визволителів, які розігнали бездарну і жорстоку полковничу кліку панської Польщі. Важко рухатись потужним танкам, величезним вантажним машинам, колосальним гарматам по вузенькій дорозі, яку водії танків прозвали шкідницькою дорогою. Але найважче було рухатись нашій армії в селах. Можна прожити життя, можна об′їхати світ, але ніщо так не здивує і не схвилює людину, як картини зустрічі Червоної Армії з селянами Західної України».
У фільмі «Визволення» цю дорогу відтворено з надмірним фальшивим пафосом. На танки, машини летять квіти, вишивані рушники, дівчата зривають з шиї коралі і кидають бійцям. Ось зупинився танк. З нього вийшов командир. Дівчина зняла з голови святкову хустину, пов’язала командирові на шию. Потім поцілувала його. Натовп заспівав. Десятки рук підхопили командира і понесли до бойової машини.
Гранично чітко показано й іншу дорогу, яка привернула увагу вірменського кінознавця і критика Г.Чахіряна: «Мене вразила в ньому (фільмі. − Авт.) одна особливість дикторського тексту Олександра Петровича. На екрані найзвичайнісінький, нічим не примітний кадр: місток через річечку і кілька дерев − от і все. На цей нічим не примітний кінопейзаж лягають слова дикторського тексту:
− Через цей місток шуснув у Румунію колишній міністр панської Польщі Бек.
Умінням надавати нейтраль¬ному, звичайному хронікальному кадру одним тільки дикторським текстом смислової й емоційної виразності − ось чим вражав мене Олександр Петрович. Ця властивість притаманна всім його документальним фільмам…» (Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. С..539-540).
Художньо-документальний фільм «Визволення» створили на Київській кіностудії у двох варіантах − українською і російською мовами. Музику до нього написав Борис Лятошинський. Московська газета «Кино» високо оцінила цей твір панегірик радянській окупації Західної України (1940, 11 липня): «Така сила талановитого майстра, що кінодокументи в його руках, не перестаючи бути документами, набувають величезної сили художнього узагальнення… Значення його нового фільму виходить далеко за рамки історичної хроніки».
Роздуми про трагічні події в Західній Україні помітно і в кіноповісті «Україні в огні», і в «Щоденнику», і в тих задумах, які автор ще не встиг втілити. Процитуємо запис у «Щоденнику» від 12.ІV.1942: «Написати новелу чи оповідання про трагедію Західної України останніх часів. Наше визволення, радість і пафос, і розчарування, біль, і неоднаковість цілей…». Він має намір написати багатотомну епопею «Золоті ворота», до якої накидає окремі штрихи. Наприклад, запис у «Щоденнику від 18.Х1.1945 р.: «Національний епос – втілення історичної пам′яті народу. Роман має бути написаний народною мовою. Життя послало нам сюжети незвичайні. Їм треба дати художню обробку. Фантастичне змішалося з героїчним. Жорстокість – зі спокоєм і благородством людського духу. Ницість із вірністю».
28 жовтня 1939 року у Львові відбулися Народні збори Західної України, на яких Олександр Довженко звернувся до депутатів з полум′яною промовою в дусі радянської пропаганди: «Той почесний і благородний в історії людства шлях, який дав змогу вели¬кому радянському народові простягти руку братньому народові, ми пройшли з гордістю. Ми впевнені, що коли ми і надалі будемо непохитно іти своїм шляхом, то людство буде ще кращим, ще красивішим. Ми закликаємо вас, товариші, іти вперед і вперед разом з нами творити ту велику справу, яку робимо ми» (Куценко М.Сторінки життя і творчості О.П.Довженка. С.140).
Квітень 1940 року. Раднарком СРСР затверджує Олександра Довженка заступником голови Комітету по Державних преміях в галузі літератури і мистецтва. В січні 1941-го на одному із засідань Комітету він високо оцінює творчість видатного тернопільця, Мар’яна Крушельницького, режисера і актора Харківського українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка.
Увесь величезний і багатогранний талант письменник ставить на службу радянському народові у його боротьбі проти нацистів. Виступає зі статтями, оповіданнями, нарисами, пронизаними невсипущою думою про долю сотень тисяч людей у цій найжорстокішій із воєн. Тернопільська газета «Вільне життя», як і інші видання, друкує статтю Олександра Довженка «До зброї!»: «Нинішньої ночі змінився світ. Сто дев’яносто три мільйони наших сердець здригнулися в гніві й обуренні, запалали вибухами ненависті до фашизму, до його ганебних дій і зазіхань… До зброї, Радянська Україно! Вилітайте, Бульбенки, Богуни, Щорси і Боженки − один одного кращий, один одного сильніший. Вилітайте, гідні доброго народу, щоб передавалася слава ваша − борців за братерство народів − від роду до роду, на довгі віки» (Куценко М. Сторінки життя і творчості Олександра Довженка. С.155)..
У березні 1943 року письменник виступив на пленарному засіданні Комітету по Державних преміях СРСР в галузі літератури і мистецтва, де взяв участь в обговоренні поеми Олександра Твардовського «Василь Тьоркін», перші начерки якої друкувалися в газеті «За честь Батьківщини» на Тернопільщині (редакція знаходилася в с. Скорики) і постановки Мар’яном Крушельницьким тенденційної п’єси Олександра Корнійчука «Богдан Хмельницький».
Шляхи Крушельницького та Довженка ще перетнуться. Наприкінці 1949 року видатний актор і режисер напише листа Олександрові Петровичу: «Цілий ряд серйозних причин гальмував мою Вам відповідь відносно Вашої п’єси «Життя в цвіту»… Ваша п’єса схвилювала мене по-справжньому як глибоко принципіальна і глибоко філософська тема» (Куценко М. Сторінки життя і творчості Олександра Довженка. С.259).
Одна за одною на екрани виходять стрічки Олександра Довженка. Художньо-документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні», «Мічурін», на жаль, події в них ідеалізовані, відповідають ейфорії радянської пропаганди. Завершено п’єси «Життя в цвіту», «Потомки запорожців», кіносценарії «Повість полум′яних літ», «Зачарована Десна», «Поема про море». За останній йому посмертно було присвоєно Ленінську премію СРСР.
Ландшафт у творах майстра підсилений естетизмом автора, який намагається внести гармонію в хаос, створити новий світ. 5.І.1946 р. він у «Щоденнику» записує:
«Війну в мистецтві треба показувати через красоту, маючи на увазі великість і красоту людських вчинків персональних на війні. Всякий інший показ війни позбавлений всякого смислу.
Се парадокс, один з найбільших в історії людства.
Бо: війна – дурна. Жорстокість і дурість, одягшися в атавістичні одіяння, оволодівають масами злочинців, затикають на час своїх злочинств рот мистецтвам, себто тому, чим людина одрізняється од тварин. Освячують сей кретиничний акт невмирущим твердженням: коли стріляють гармати, музи мовчать.
І сам ідіотизм убивства і найганебнішого масового ґвалту возводиться в ранг – мистецтво війни! Воєнне мистецтво»
Воно таке ж мистецтво, як шизофренія».
Свого часу Тернопільський музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка за творами письменника поставив виставу «Незабутнє», за творами Олександра Довженка (автори інсценізації Леонід Болобан та Леонід Коваленко). Її постановник − режисер Ярослав Геляс знайшов оригінальний, узагальнений образ спектаклю.
…На авансцені на високому постаменті − бронзовий бюст Олександра Довженка. Три дівчини в українському народному вбранні кладуть квіти. Звертаються до залу.
Їхніми вустами промовляє наша шана і любов до кінорежисера і письменника.
Їхніми вустами промовляє народна дума, в якій в єдине злилися всі ниті тематичних епізодів Довженкових творів, монументальність і окриленість образів, широта філософських узагальнень.
Їхніми вустами промовляє сам Олександр Петрович Довженко: «Я благословляю життя, велике і прекрасне, і благословляю свою долю, що обдарувала мене такими дарами, всіх людей сьогодні я люблю…» (Корнієнко О. Тернопільський театр імені Т.Г.Шевченка. К. 1980. С.132).
Олександр Астаф’єв, Богдан Мельничук, м.Тернопіль.
.
Тернопіль. Пам’ятник Юзефу Пілсудському.