Відомий фольклорист і літературознавець Іван Хланта підготував черговий сюрприз шанувальникам народної пісні – солідний (455 стор.) збірник «Пісні українців Кубані» (Ужгород, ТДВ «Патент», 2021). До нього увійшли пісенні тексти, записані Іваном Васильовичем у 1995 році, під час фольклорної подорожі Краснодарським краєм, що на території Російської федерації. Напевно, вибір цього маршруту не був випадковим, адже йдеться про особливий регіон, з кінця ХVІІІ століття заселений українськими козаками: після закінчення російсько-турецької війни (1787–1792) сюди переселяється чорноморське козацьке військо, тобто запорізькі козаки.

У 1802–1832 рр. відбулося ще п’ять кампаній адміністративного переселення українців, які привезли з собою на нові землі рідну мову, звичаї, культуру. Проте наприкінці 20-х років минулого століття Російська імперія розгорнула потужну денаціоналізацію краю, з хвилею арештів «розкуркуленням» української інтелігенції, «кубанським голодомором». Внаслідок російська мова почала витісняти українську, всі українській початкові школи було перетворено на російські, ліквідовано видавництва, редакції україномовних видань. Зараз же тут немає жодної україномовної установи.

Та все ж, як зазначає Іван Хланта у передмові до книги, «незважаючи на велике зросійщення українців Кубані, вони на чинному рівні вважають себе українцями. Особливо яскраво і переконливо  проявляється це в народних піснях, які побутують серед українців Кубані».

Так, виявилося, час не владний над народною пам’яттю  й любов’ю до рідної пісні, що дісталася у спадок від предків, котрі віднаходили в ній відраду, висловлювали одвічне прагнення до незалежності й свободи. Тому фольклористу пощастило стріти на своєму шляху десятки талановитих носіїв народного мистецтва, котрі й наспівали йому довгу-предовгу низанку веснянок, весільних, історичних, баладних, дитячих, жартівливих, танцювальних, застольних, козацьких, рекрутських, наймитських, чумацьких, бурлацьких, а також пісень про кохання, родинне життя. Добре обізнані вони й  з багатьма творами літературного походження, що стали,  по суті, українською пісенною класикою.

Тематичний зміст поданих текстів, власне, й визначив розгалужену структуру збірника, в якому нараховується 15 розділів, а ще – добірка цитат про українські народні пісні, словник маловживаних слів, алфавітний покажчик пісень.

У такий спосіб автор-упорядник досягає поставленої мети – «не лише відтворити різножанрову пісенну палітру однієї місцевості, розширити знання про її пісенне багатство, а й засвідчити, що наша автентична пісенність уціліла, в ній живуть справжні неперехідні народні цінності, які треба берегти».

Та перш, ніж зануритися у прекрасну стихію хвилюючих і заворожуючих українських пісень, на перших сторінках новодруку читач знайомиться з попередниками І. Хланти – фольклористами Мотрею та Степаном Мишаничами, Олександром Кошицем, Надією Супрун-Яременко, які свого часу записували пісні від українців Кубані й зробили нетлінний внесок у скарбницю української духовної культури. А також – з людьми, «на чиїх раменах і тримається українське пісенне небо» – народними виконавцями пісенних творів, яких сам Бог послав назустріч Івану Васильовичу в його фольклористичних пошуках.

«Я був щасливий, бо мав можливість переконатися, що значна кількість співаків з Кубані перебувають у полоні народної української пісенності», – зазначає І. Хланта у передмові до книги.

Кільком із них автор присвятив портретні замальовки, з яких постають люди особливого складу, наділені великими здібностями до пісні, що стала для них справжнім життєвим талісманом.

Скажімо, Ніна Іванівна Браташова подружилася з піснею ще зі шкільних літ,  згодом пройшла цікаву й вимогливу школу мистецького вдосконалення  в якості керівника хору, масовика, керівника фольклорного колективу. Вона наспівала І. Хланті понад сотню пісень – і першим, і другим голосом. Такий розмаїтий репертуар – свідчення широкої душі й красивої людської долі співачки – людини з багатим внутрішнім світом й вишуканим мистецьким смаком.

Крізь непрості життєві перипетії пронесла пісні Таїсія Олександрівна Тарапина – донька кубанської козачки і донського козака. Всю війну працювала в колгоспі, де викошувала по гектару за день, аби виконати норму. У свої 105 років сама складає пісенні привітання для сільських старожилів, аби дарувати їм незабутні миттєвості.

Розповідаючи про згаданих та інших виконавців – В. Симиренка, Н. Бєлову, Є. Каприза, М. Кулик, Є. Іяшкіну, В. Дорогову, В. Мацкевич, В. Горбачук, Н. Давиденко, фольклорист підводить читача до думки «наскільки  це чесні, відверті й талановиті особистості», що «змушені захищати свій маленький світ від всепоглинаючої русифікації». Адже мешканці Кубані нині позбавлені можливості читати українською газети й журнали, слухати й дивитися радіо та телепередачі, віддати дитину в українську школу.

…Вже судячи з обсягу розділів, найбільшою популярністю на Кубані користуються пісні про кохання, родинне життя, а також жартівливі та пісні літературного походження. Що ж до перших, то це – своєрідна енциклопедія лірики, де найпрекрасніше людське почуття грає всіма відтінками щастя, радості, смутку, відчаю, надії. Кожна пісня – як довірлива сповідь  світові у тому, що  хвилює, бентежить чи ранить, переповнює душу. Так, мотиви нерозділеного кохання бринять у піснях «Ой маю я чорні брови», «Ой дубе, мій дубе», «Лугом іду», «В кінці греблі», «Половина саду цвіте», «Ой у полі три криниченьки». Про щастя любити співається у піснях «Птичка невеличка», «По той бік гора», «Ой не спиться й не лежиться», «Там, під гаєм зелененьким, «Туман яром, туман долиною».

У багатьох піснях вчувається трагічна нотка – через зраду, невдалий шлюб, людську підлість, розлуку. Зовсім інші акорди звучать у жартівливих піснях, в яких проступає невмирущий народний оптимізм, незалежний характер, уміння цінувати веселе слово, здатне розвіювати темні хмари тривог, відчаю, зневіри.

Добродушний жарт, самоіронія, несподіваний сюжетний хід, характерні для цих творів, роблять їх особливо привабливими. Яскравими зразками  цієї пісенної категорії є, зокрема, «Ой впилася я меду», «Ой сад-виноград», «Казав мені батько», «Чому бджоли  не йдуть в поле». В історичних, козацьких піснях переломлюються важливі події минувшини, в них живе вільнолюбивий дух українського народу, його незнищенна пам’ять про славне козацтво, яке стояло за долю рідного народу, державність України.

Тож цінність цього  видання – у впливі не тільки на естетичні, а й патріотичні почуття, в поглибленні інтересу до культурної спадщини рідного народу, яка перебуває за рубежем.

Тому, безперечно, ця книжка стане в нагоді широкому загалу шанувальників пісенного мистецтва, працівникам культури, музикознавцям, вчителям, учням, художньому аматорству. Адже це – своєрідний оберіг багатовікових надбань талановитого, мудрого, співучого українського народу.

Ганна МАКАРЕНКОЮ,

м. Тячів