Це вже четверта поетична книга Станіслава Новицького, в якій він виносить на суд читачів перлини своєї творчості. І хто б що не говорив, поезія обдарованого молодого поета – вочевидь нове, унікальне явище в українській літературі, якому слід радіти.
Вона як весняний грім, як ковток свіжого повітря – сучасна, не обтяжена римою, справжня, хвилююча, як степовий вітер, запахуща, як полиновий цвіт, мелодійна і глибоко національна. Бо в ній – незбагненне диво природи, яке постає у слові у міфопоетичних образах, де ліс відчуває нас краще, ніж люди, де осінь закохується в зиму, а весна одягає брунькате намисто, де „вітер пробуджує степ”, „і мружить ніч свої печальні очі”, де все довкола дихає, думає, діє, бо воно живе…
Таке особливе сприйняття природи автором, її одухотворення. не випадкове, бо поет опирається у своїй творчості на духовні надбання свого народу, його давні світоглядні позиції. В його творчій уяві навколишній світ, то захоплююча казка, в якій все єднається в гармонії і любові одне до одного – дерева, сонце і вода, вітер і дощ, то живі істоти, буття яких уподібнюється людині. І у тій гармонії зі світом. б”ється любляче серце поета „Та я почув – десь плачуть горобці…” „Чи ви чули, колись, голос дуба столітнього”. „Сьогодні я бачив черешню у білій сороці”
Поет у своїй творчості, звертається до джерел народної живої мови, її первісного звучання. Саме тому твори вирізняється таким багатством образів як художніх, так і змістовних, узагальнюючих символів і метафор.
Поет натхнений, його світлі і високі почуття в своїх асоціаціях вражають, вихлюпують нестримну хвилю радісного піднесення чи якогось смутку. Неповторні живописні акварелі, де уява і реальність переплітаються, надто привабливі, вразливі, в них – краса рідного слова. Після поезій раннього П. Тичини я нічого подібного не зустрічав.
У кожного із нас є та місцина, місто чи село, де ми, прийшовши одного разу в цей незвіданий світ, єднаємося з природою, зростаємо, вбираємо в своє серце чуття материзни, яке вже ніколи нас не полишає. І де б ми не були, не можемо забути ту місцину. Пам”ять невситима, вона тримає наше серце в любові до первозданних джерел нашого дитинства. То ж повертаємося туди повсякчас, якщо не фізично, то в думках, щоб набратися спраглості і духовної чистоти.
Для Станіслава – це село Павлівна, що на Одещині. Рідне обійстя, мати молода, сад, де „яблуня вдяглася в біле плаття” – то незабутні обереги, наповнюють душу Станіслава найсвятішими почуттями. Дідова хата, „по якій маленьким бігав босоніж мріючи вилетіти через віконечко як вранішній соловейко”, стежки, де „тиша і ковила”, де „туман над річкою як плетиво небес” і „степ, що пропах полином” – то все земля, яка не є і не може бути поза ним, земля, без якої поет не уявляє своє життя.
Коли повертаєшся до рідної криниці
криниці дитинства
хочеться напитися води щоб
вистачило сил на всі свої літа
Хочеться впасти на коліна
перед небом
як перед матір”ю…
У своїх почуттях до малої Батьківщини поет постає розчуленим і безмежно ніжним. Тут щось і радісне і бентежне, часом невловиме, потаємне, якась туга, сум за втраченим. „Все рідше зустрічаю коней біля сільських доріг // стало менше туманів у яких можна сховатися від світу// стало менше душ з якими можна поговорити” І минуле – доля свого народу: „Десь у полі лежить кам”яна баба// обличчям у землю// її сльози сьогодні падають на землю де// наша історія забула прокинутися.” І тривожне сьогодення:
так зелено
шукаю самоти
шукаю час для серця і печалі
усе минулось величчю землі
усе минулось пам”яттю народу
шукаю сон
та не знаходжу ночі
для спокою
для величі душі
ці сумніви мені такі пророчі
ці люди почужіли назавжди
Поетове серце надто чутливе до змін у природі, її мінливості, неповторної краси.. У темі природи кожний митець має свою домінанту, схильність душі до тієї чи іншої пори року, в якій відчуває найбільшу гамму настроєвих почуттів. У Станіслава, на мій погляд, – це осінь. „Розбуди мене своєю// рукою// поки осінь ще спить// за вікном.”
Чи не в кожному поетичному рядку присутнє символічне навантаження, смисл якого не завжди легко уловити. Ось рядки з одного вірша, який написаний верлібром: „Стрілись на воскресіння віт// вдяглись у цвіт абрикос// і поглянули поглядом неба.// Ось ти йдеш // у осінньому саду// вже немає// ні цвіту// ні погляду сонця…” Ця образно-символічна побудова вірша з різкою зміною подій у часі спонукає до безліч уявлень і роздумів. Воскресіння віт сприймається як початок весняного буяння, відродження земної душі. Осінь – як неминуче згасання. І хоча автор не уточнює воскресіння яких віт, зрозуміло, що тут ідеться про вербу, найшановніше дерево нашого народу. До речі, на першій сторінці обкладинки попередньої поетичної книги Станіслава Новицького, яка має назву „Воскресіння віт”, намальовано гілочку верби з пухнастими котиками. Верба одна із перших провісників пробудження природи. Саме на ній найраніше з”являються ці розквітлі весняні котики. І саме її наш народ використовує у обрядових дійствах, як символ приходу весни з давніх-давен. Тут ще маю сказати, що назва дерева „верба” асоціюється з латинським словом verbum, в перекладі на українську – слово. То воскресіння віт – це воскресіння слова. Слова живого, яке було спочатку у Бога.
Багато в книзі ліричних віршів, в яких серце юного поета переповнене світлими почуттями до коханої. „… сонце моє зветься твоїм ім”ям// твоїм подихом// кожним стуком твого ніжного// серця” Рядки спонтанні, трепетно-ніжні, бентежні, а часом зболені, коли настає розлука. „Вокзальна тиша// на пероні сніг// так боляче прощатись// і прощати…”
„І мружить ніч свої печальні очі,// Фіранки білі. Очі голубі.// Я згадую про тебе проти ночі,// але слова блукають у журбі.” І ось рядки, які народжуються, коли приходить справжнє кохання:
твоє ім”я сниться мені
здається нічого в моєму житті
не було крім тебе
тільки ти
як весняна яблуня
увійшла в моє серце
і в мою пам”ять…
Поезія Станіслава Новицького цілісна і високохудожня. Вона приваблює своїм непересічним ліризмом, вливаються в душу, як пісня, світиться своїми барвами ніжно і розмаїто, мов осінній сонячний сад. Її хочеться читати і перечитувати, як слухати музику Баха чи дивитися „Данаю” Рембрандта, бо вона написана люблячим серцем талановитого поета.
Михась Ткач