Напередодні Водохрестя святкує Господиня-Україна «Голодну Кутю», так як і на Святвечір удень українська спільнота нічого не їсть – постить.
Сяде за «другу Свят-Вечерю» лише тоді, коли засяє вечірня зоря. Подасть на стіл пісні страви – смажену рибу, вареники з картоплею чи капустою, гречаники на олії, кутю та узвар.
По вечері діти проганятимуть Кутю: вибігатимуть з хати і паліччям битимуть знадвору в причільний кут –
«Тікай, кутя, із покуття, а узвар – іди на базар,
Паляниці, лишайтесь на полиці,
А Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух»!
Уже геть увечері, як стемніє, Господарі виносять з хати дідуха і палять, пускають «на теплий дух». Горить дідух, а з ним втрачає сили люта Зима…
На Голодну Куту біля церкви святять воду. Глечики з водою квітчають сухими васильками, аби «Бог милував від злої напасті». Вода, освячена в надвечір’ї Богоявлення – «вечірня вода» за народним повір’ям «згідлива на всяке лихо».
Після вечері сім’я кладе свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину («най хліб ся родить»). А чия ложка вночі «сама перевернеться», той помре.
Дівчата на Голодну Кутю ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ними, «де пес забреше, туди заміж піду»!
Господиня-Україна в цей вечір щедрує:
«- Пане господарю, чи спите, чи чуєте,
Чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
*
«Ой на леді, на Йордані
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає.
Ворон – коні напуває.
Там орися біль білила,
Рум’янеє личко мила,
До місяця говорила:
– Ой місяцю, місяченьку,
Освіти ми криниченьку,
Ой нема ким дати знати
Їдь, батеньку, біль збирати.
Батенько ся відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».
– Ой, місяцю, місяченьку,
Освіти ми криниченьку,
Ой нема ким дати знати
Їдь, братічку, біль збирати.
Братічок ся відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».
– Ой, місяцю, місяченьку,
Освіти ми криниченьку,
Ой нема ким дати знати
Їдь, миленький, біль збирати.
Милий ся не відмовляє:
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані –
Буде Христа на Йордані»!
Ще за тиждень перед Водохрестям парубоча громада прорубувала на річці ополонку, випилювала з льоду великий хрест, ставила його над ополонкою і обливала буряковим квасом, аби був червоним. Біля хреста будувала льодяний престол, оздоблювала аркою ялинкових та соснових гілок «царські врата».
«Опівночі з 18 на 19 січня вода в ріках хвилюється, то за повір’ям «нечиста сила» проти «чистої» бунтує, а заправляє тою «нечистою» сам Водяник, «бісів батько», що зимує під льодом, тоді як всякій добрій людині відомо, що звичайні собі чорти, ось ті, що повсюди ведуться у хрещеного люду, морозу бояться і на зиму з рік вибираються… А щоб вигнати Водяника треба найняти молебень і відслужити над ополонкою водосвятіє».*
Ранком – «на Йордан» (за християнським календарем «на Богоявлення Господнє») – у церкві – богослуження. По службі Божій весь народ іде на річку до хреста. Попереду дерев’яний церковний хрест несуть і хоругви, хор співає «Голос Господній…», за хором – священик прикладає золотий хрест до чола.
«Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а хор в цей час гримить «Во Йордані крещающуяся Тобі, Господи…». Хрест у воді – для «нечистої сили» погибель, тому всі чорти вистрибують з річки, а з ними і сам Водяник, і перебувають на землі до того часу, аж поки котра з жінок не прийде до ополонки білизну прати. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею попірнають і всі чорти, що на землі мерзли. Тому бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну ще цілий тиждень по Йордані, щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».*
Коли вже воду освячено, люди, що оточили річку барвистим колом розступаються, підходять до ополонки і черпають глечиками воду. «Водицю-Йорданицю» бережуть через увесь рік, бо то жива вода, а п’ють її, «аби хвороби не боятися і міцнішими бути».
Хлопці-молодці купаються в ополонці, а дівчата щедрують:
«Йордан, Йордан, Йорданиця,
Там Пречиста воду брала,
Своє дитя напувала».
Дівчата вмиваються в «йорданській» водиці, «щоб були рум’яні лиця». Господиня-Україна веде українських дівчат до ополонки, «аби сі умили та красно налили».
Після обряду водосвяття та пов’язаних з «йорданською» водою ритуалів, люди вертають до своїх осель. Священик ходить по селу і кропить святою «водицею-йорданицею» кожну оселю, «щоб до людей у двір приходило тільки щастя, щоб обминали їх нечисті сили зла».**
Вертаючи до хати, ворожать на погоду: якщо на Водохрестя день ясний, сонячний, то хліба на цей рік будуть чисті. Коли ж понурий, або небо плаче хмарами – у хлібі буде багато «сажки» («зони»). Якщо на Водохрестя дерева покриті памороззю, то навесні у відповідний день тижня треба сіяти ярину: «вродить, як гай»!
Ладнається святочний обід. Перед обідом п’ють свячену воду. Між людей ходить таке повір’я, що в день Водохрещ вода перетворюється на вино:
«Зажурилися буйнії гори,
Що не зродили жито, пшеницю,
Але зродили зелене вино.
Гречная панна його стерегла,
Та, стережучи, спати лягла.
Гей, десь узялися дрібні пташеньки,
Та й обдзьоба́ли зелене вино.
– Ей, гиля-гиля білі пташеньки,
Не обдзьобуйте зелене вино,
Бо мені треба вина багато.
Маю сестрицю – на відданицю,
Маю братічка – на оженічку.
Сама молодая, зарученая,
Аж до Галичі, за поповичі».
А Господиня, галицька Україна, несе обід Господарю і своїм діточкам, і прощається з зимовими святами під величальні пісні останніх щедрувальників:
«Гей, ти, пане-господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
Із водицев, із царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядою,
І з синами-соколами,
Та й із чічками-дочками…
Господарю, наш владарю,
Щасти, Боже, із святами –
І з роями, і з ланами,
І з сусідами-панами…
І з Господом, Христом Богом,
На здоров’я, на літ много!
Христос ся хрещає!
В ріці Йордані!
Що ми казали, аби так і сталось і вам, і нам, і сему щасливому двору, і всему божому миру посполу. Най вам святиться, веселиться свята Йорданська водиця, як нині, і в рік, і від року в рік, і на цілий вік!
-Дай, Боже!»
Тут і надалі * позначені цитати з «Різдвяних святок» Матвія Номиса.
**Зі збірки Д.Павличка «Ой радуйся,земле!» – К. : «Веселка»,1990.
Автентичні фольклорні тексти узяті з видання Михайла Москаленка «Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі». – К.: «Дніпро»,1988.
Ірина Вовк.