На думку Євгена Маланюка, малоросійство, як і малопольськість, малонімецькість, малофранцузькість тощо, формує малокровний тип людини і мистецтва, врешті-решт призводить до втрати зв’язку з Духом, поволі вигризає духовну істоту зсередини.
Видатним явищем є критика, публіцистика та есеїстика Євгена Маланюка, що виходила окремими книгами: «Нариси з історії нашої культури» (Нью-Йорк, 1954), «До проблем большевизму» (Нью-Йорк, 1956, «Малоросійство» (Нью-Йорк, 1959); «Illustriussimus Dominus Mazepa» (Нью-Йорк, 1961). Сповна вона представлена у двотомній «Книзі постережень» (Торонто, 1962-1966), у книзі Євгена Маланюка «Повернення. поезії. Літературознавство. Публіцистики. Щоденники. Листи (Львів. «Світ», 2005, упор. Т.Салига) та книзі Євгена Маланюка «Нотатники. 1936-1968 (К., «Темпора», 2008, упор. Л.Куценко).
Ці твори засвідчують, що Євген Маланюк виробив свій оригінальний підхід до проблем культури взагалі і української зокрема. Часто він ототожнював поняття “культура” з “геокультурою”, особливо тоді, коли писав про культуру автохтонного населення України і аналізував чинники її формування. Євген Маланюк вважав, що землі теперішньої України від VІІ ст. до Різдва Христового належали до середземноморського культурного ареалу античної Еллади («Нариси з історії української культури»).
Україна становила північну частину держави, від якої пішли пізніша римська і західноєвропейська цивілізації. Жоден із інших сусідів не зазнав цього впливу. Як відомо, на північному узбережжі Чорного моря виникли грецькі колонії. Євген Маланюк був переконаний, що ця еллінська культура залишила помітні сліди в психіці українського народу, які мали і позитивний, і негативний вплив на українців. Позитивним вважає Маланюк потяг до краси в усіх її виявах, глибоку християнську мораль, що особливо засвідчує про себе в родинних традиціях, пошану до людської особистості – на відміну від автократичних цивілізацій.
Однак, ці взаємини мали і негативний вплив як на населення Еллади, так і на автохтонних мешканців тодішньої України. Культ краси призвів до евклідівського “матеріалізму” української душі, браку мужеських, державотворчих первнів, дефіциту римських прикмет психіки. В одній із статей про редактора «Вістника» він скаже, що Донцов вніс в українську душу момент боротьби і мілітарної готовності, бо ця душа, за природою своєю “елліністична”, без Донцова була безпорадною.
Період, коли Україна була в формі Руської Держави, безперечно, пояснюється конструктивним впливом варязтва, яке в тій чи іншій формі (це справа істориків), хоча б метафізично, але було присутнім. Маланюк переконаний, що наслідком поєднання лагідної еллінської культури і войовничої варязької вдачі була Княжа Русь. Але варяги як народ-завойовник не спромоглися дати державі конституційно-правової основи. Саме у цьому бачить він причину роздрібнення, а потім і занепаду Київської Русі, і всі інші невдалі спроби створити і втримати українську державу, від Хмельницького аж до Мазепи включно.
Акцентує увагу Маланюк і на «антропоцентричній релігійності» України, що в часи Петра І була знищена московським політичним православ’ям. Він (услід за Зеровим, Хвильовим, Донцовим) підкреслює також не штучно сконструйовану, а органічну приналежність України до Європи, дух якої пронизує української культуру. До «жіночого» культу краси в поєднанні з добром (калоскаґатос), до цього «панестетизму» еллінського походження він долучає спадок готів, візантійців і варягів, що дійшли через Дніпро до Чорного моря («шлях із варягів у греки») і надали українській ментальності «чоловічого» – мілітарного, державницького – начала, «прищепили почуття меча і держави».
На думку Маланюка, історію нам дало християнство, а можливість матеріального творення історії – варязтво. Він виступає як справжній «норманіст», віддаючи належне варязькому компоненту давньоруської державності, такому важливому і для фундаменту Британської імперії, і для французької Нормандії, і для Сицилії.
Відчувши увесь драматизм програних змагань 1917-1920 років, Маланюк, як і Донцов, вірив у те, що найважливіше завдання провідної верстви – домогтися того, щоб знищити в кожного почуття раба, “еллінський” первень і зробити його сильним і упевненим у собі і гідним своїх устремлінь, а саме – побудови української суверенної незалежної держави. Серед численного ряду постатей і лицарів боротьби за державність Євген Маланюк у першу чергу вирізняє Тараса Шевченка, якого називає “духовним Мойсеєм нашої нації”. У розділі «Від Кобзаря до нації», що увійшов до «Книги спостережень», зібрано тексти, які, які реконструюють образ «справжнього Шевченка» – «духовного Мойсея нашої нації», «поета-апостола, поета – національного пророка».
Слушно наголошує Євген Нахлік, що в інтерпретації Євген Маланюка, Шевченко – незламний борець на національне визволення, свідомий свого громадянського та національно-патріотичного покликання, «виразник духу козаччини», духу нації (статті «Буряне поліття. 1917-1927), «Ранній Шевченко», «Три літа», «До справжнього Шевченка», «Шевченко живий», «Репліка»).
Проблематика цих статей надзвичайно широка: потреба перейти від аматорсько-етнографічного підходу до Шевченка до наукового і національного, реконструювати його народницький образ, відкинути фальсифікований радянський і обґрунтувати державницько-націоналістичний, правдиво показати його еволюцію до висот поета-державника і реакцію на його становлення Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Миколи Євшана, Миколи Хвильового та ін., розкрити його зв’язки з Росією, поставити під сумнів його «гермафродитизм» – служіння двом культурам, звільнити його образ від ідеалізації та акцентувати на його «понадчасовій, понадісторичній вартості», яку годі увібгати в якийсь напрям, ідентифікувати його «релігійний антропоморфізм», порушити проблеми перекладу його творів і т.д.
Але українська література має і Шевченкового антипода – Гоголя. На думку Маланюка, це найтрагічніший приклад малороса, “тієї спочатку національно-недокровної, згодом хворої, врешті національно-відмерлої душі”. Євген Маланюк розглядає «дві душі» Миколи Гоголя, який вніс у російську літературу «привиди і страховища», підлаштовуючись під «фальшиву роль» російського патріота і письменника-проповідника, працюючи в умовах «відсутності» творчої свободи і наявності «свідомої брехні». Малоросійство (розвідка «Малоросійство»), які б воно личини не прибирало, це відступництво в бік імперії, особливо російської. Тому наскрізною темою “Книги спостережень” є тема малоросійства і його художньої інтерпретації. Адже малоросійство, як і малопольськість, малонімецькість, малофранцузькість тощо, формує малокровний тип людини і мистецтва, врешті-решт призводить до втрати зв’язку з Духом, поволі вигризає духовну істоту зсередини.
Малоросійству він протиставляє «мазепинство». Це радикально інший тип українця, здатного шаблею, словом, стратегічним мисленням захищати Українську державу (розвідка «Illustrissimus Dominus Mazepa»). Мазепинство – «яскрава протилежність, яскраве заперечення, нещадне демаскування й найрадикальніший лік» на малоросійство. Бо це є чинна (в сенсі подвижницька. – Авт.) свідомість нації» та пов’язана з нею «політична і мілітарна воля нацією бути».
Вийти з малоросійства можна лише через «напружене творення духовної суверенности», жорстку діагностику проблем, але без «лжепатріотичної віршографії й етнографічної патріотики», а також без «отаманщини» і «махнівщини», бо все це різні личини, якими маскується малоросійство. У цій ностальгії Маланюка за сильним вольовим типом українця можемо впізнати й індивідуальність самого поета. Маланюк – це людина чину, людина дії, рішення, подвигу. «Серцем спаленим – все пережито / В апокаліпсі хижих літ», – сказав поет. Тому сьогодні він необхідний не лише для культури, а й для формування вольового характеру нації, її модерної ментальності.
У розділі «Слідами національної мислі» Євген Маланюк розкриває проблему національної тотожності, де націю розглядє як «корпоративну особистість» і наголошує на тому, що її основу складає національний дух, бо він символізує культуру нації і виражений у її мові, звичаях, традиціях і символах. Носіями національного духу, на думку Євгена Маланюка, були Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, поети «спізненого покоління» – Юрій Дараган, Юрій Липа, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз, Максим Грива та інші, до яких письменство прийшло як «вихід з безвихідности».
Тут привертають увагу тези про те, що збереження культури можливе лише завдяки виконанню індивідом культурних норм і нормативів, бо інакше їх атакують «мікроби», що вивчення культури не може бути повним і адекватним без вивчення індивіда як її носія. Серед інших проблем цього розділу – Чупринка і проблема біографії та цікаві міркування про ієрархію, формотворчі первні української духовності на тлі трагічної історії потреби «наступника» в Княжу добу, добу Руїни та розпаду царської імперії у 1914-1917 роках, коли нагромаджена «потенціальна енергія» шукала «оформлення й оголення» шукала «ієрархії». Єнергію Великої Людини, важає Маланюк, може повернути лише оточення.
Коли йдеться про сильветки письменників (розділ «Постаті»), то автор у них торкається як об’єктивних чиинриків національного буття (мова, релігія), і суб’єктивних, що включають в себе самосвідомість, історичну пам’ять, міфотворення та ін. І тут інтересам нації відповідають видатне і за суспільним значенням вчинки українських письменників Якова Щоголева, Юрія Липи, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Максима Рильського. Кожному з них присвячено окремий портрет, а в статті «Київська Александрія» описав передумови виникнення угруповання неокласиків, а також їх переслідування радянською владою.
У розділі «Rossica» він подає огляд творчості російських письменників, а занепад російської літератури характеризує терміном, почутим в книгарні в Берліні (дайте мені твори Толстоєвського!), який добре виражає евразійсько-подвійний та історично-фальшивий дух російської прози. Хоча тут є справжні твори на взірець писань Івана Буніна, який тривалий час жив на Україні і «степова тема», «елемент південности», жагучого відчуття «радости життя» домінує у його повістях, оповіданнях, віршах. У дослідженні «Петербурґ як історико-літературна тема» сформульовано проблему, яку пізніше Володимтир Топоров назве «петербурзьким текстом». Йдеться про демонічний образ Петербурга у творах Адама Міцкевича, Тараса Шевченка, Федора Достоєвського, Миколи Гоголя та ін. Євген Маланюк, окрім перших двох, долучає до цього ряду твори Олександра Пушкіна, Осипа Мандельштама, Андрєя Бєлого, Олександра Блока та ін.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.