“Богдан Чепурко – письменник-осмислювач. Через свої, часто парадоксальні, рефлексії у книзі „Наче те листя дерев” він виходить на весь видимий-невидимий наративно-психологічний огром спільноти, попервах, нібито, навіть не ставлячи собі таких надзавдань…”
1. Відлуння
Богдан Чепурко народився 26 серпня 1949 року в селі Осівцях на Тернопільщині. (Принаймні, він так стверджує). І ця книга „Наче те листя дерев; луни й відлуння звитяг і марнот”; Тернопіль, ФОП Осадца Ю.В., 2018 рік; 373 с., – найновіша, на сьогодні, в його доробку. Тридцять п’ята.
…Такий вдалий (по-справжньому художній) портрет письменника на третій сторінці цього видання: лицем – гартований воїн-рубака; козак-характерник! Найсакральніша парсуна з усіх, Чепуркових, що я бачив. Шкода, – без авторства!
Чи він львів’янин за стільки років львівської адаптації?.. Мабуть… Хоча не стверджую напевне. Голоси персонажів не покидають його. …А силует долі стає все насиченішим. Контрастнішим. Зобов’язуючим. Письменницьким.
Чи вигомонить це все? Витримає? Звістує?..
…Хто зна! Так слід, хіба що? …Коли буття й свідомість творять єдиний згусток творчої енергії художника. …І плинуть потоками тексти. Назагал, екзестенційно-проникливі. Хоч, разом з тим, вони не мають одвертої зумисності, заданості, спрямованості саме такого рамкового текстописання.
…Уміє (здатен) слухати, як відлунює особлива тиша. Отож-бо.
2. Текстове
Чепуркові густописання (есеї – без абзаців, підрозділів, великих інтервалів) – це, певен, – з найновітнішого в нашій літературі. Майже, ігнорування постмодернізмом і повернення до протоукраїнських смислів, зовсім на новому рівні освоєння (тут би розгорнути цілу великоформатну картину; одначе окрес мого есею, вивірений для публікацій у періодиці, цього не передбачає). Отож – фіксую: можливо, – колись для окремішнього осмислення.
…А щодо його густописання – багато спресованих думок і рефлексій, виїмкових текстових одкровень. Повітря – мало. А дихати таки треба… Богдане, не шкодуй паперу. …Хоча, щільність тут – теж доволі приваблива штука.
3. Тенденція
Б. Чепурко – письменник-осмислювач. Через свої, часто парадоксальні, рефлексії у книзі „Наче те листя дерев” він виходить на весь видимий-невидимий наративно-психологічний огром спільноти, попервах, нібито, навіть не ставлячи собі таких надзавдань. …Цей духовний діалог зі собою – не визбирування, як здавалося б, дрібного, а ідеалізація інакшого в кожному з нас, українцеві, водночас відстоювання тожсамості частини великої європейської спільноти – української нації. Він – не громогласний глашатай і робить це, подеколи, навіть пошепки. Проте, його тиха мозаїка творить грандіозну одухотворену картину „народу, що вгору йде…” (!) І це імпонує мені. Та й не може не…
4. Звісно…
Чепурко явно стимулює уяву, входячи у так звані, стани зміненої свідомості. Причому, це не зумовлено якимись спеціальними засобами побічного синтетичного чи натурального впливів. Це, власне, мистецько вироблені проникливі засоби (у глибини свідомості), фактори, що здатні вкраплювати в уяву, щось таке, наратив чого ми щойно лише невпевнено намацуєм. Він „пускається берега” і навмання, віддаючись течії, зненацька, випливає на такі „інакші” виспи, що дух спочатку перехоплює, а згодом щось тихо спадає наче легкий туман. Це тобі, не стрімголов. Це, стривайте знайду слова,.. сповільнено-ваговиті: наче вічність. …І ця плинність, і ці острови, і ця інакшість; характерна для митців, що там і замешкали. …На виспах.
…Змінена свідомість Чепурка; чи не нова естетика для читальника, який дістанеться тих берегів. Зміниться й адаптується. Натужне бажання саме такої літератури. Так, Саме… Круто…
5. Насправді…
Богдан Чепурко потверджує: „Як безлисті дерева, змерзлі дерева взимку – стою на перехрестях Чумацького Шляху, й здається прожив сто життів”. Це наче його переднє слово у книжці; та ніби перший есей, що називається, від душі. „Й ховає в собі нове цвітіння”. Ми (я!) лише можемо здогадуватись про щегули; одначе, впевнені: вже саме звідси, що – неординарно. …А щось таке, як добре вистояний коньяк: „запалахкотить суцвіттям нових сонць”. І прислухаємось: „Пірнаю в глибини власної душі, торкаюсь вселенської ніжності між самотністю і самістю – у вир життів колишніх і майбутніх”. Так він самопрограмується на наступні „тексти” книжки. І запрошує читальника бути гідним: осягнути „отсю вертикаль святого пригощання до родової тайни, …як найкоштовніші поклади духовного досвіду”.
„Впорядкування Часопростору – богонадхненно слова: вдихни Світлого Духа, вмийся чистими водами первознань, наведи лад у справедливості й взаєминах, твори рай у душі, веди багатоголосу мелодію до верховин щастя”.
…Вірю йому, як відданому заклинальнику і художнику, вклинююсь у його текстуру. А раптом!?.
6. Без прогалин
…Щось таке, як есей „Свідомість Крішни”, у книзі я назвав би інтелектуальними письменницькими записками. Хіба – не жанр; чи різновид жанру?.. У короткій формі – багато змісту. І парадоксального вистачає… І дуже „заводить” прагнення мислити винятково мегакатегоріями, солідаризуючись із автором: „Ті, що відчули силу втілення Бога, розіп’яли тіло Ісуса Христа, бо Він був не для обраних, а для Богонадхненних”. Читаймо. І охопимо все. Принаймні, спробуємо. (Сюди ж, – „Часослов елементарний”, „Божий замисел й людський промисел” та інші „…записки”).
7. Мистецтво переживати
…Є у книзі й така письменницька мистецька аналітика, як „Свята простота”. Щемливо-суб’єктивна і привабливо-читабельний есей не так про оригінальну художницю та оформлювачку низки художніх видань Зеновію Юськів, що її душа нині світить уже в засвітах, як про Чепуркове сприйняття феномена (і у складних вигадливостях уяви, і у звичностях безперервного буття). Тут йому, бачу, писалося без найдрібнішої зумисності чи очевидності… Як дихалося. Просто. Імпровізаційно.
„Зенина палітра була чиста, як сльоза: нічого зайвого – витончено, символічно й водночас любовно виписано не тільки передній план, а й тло, об’єм, перспективу, найтонші нюанси часопростору. Її розкішно-пишна, казково-реалістична манера любовного олюднення й очуднення одухотвореного образу в лініях і барвах, візуальна виразність і м’якість малюнка творили малесеньке диво, яке з віддалі видається чудодійним творенням-перетворенням сущого, введенням звичайного у стан надзвичайного, або, як мені видається, звичаєвого.
…У малярстві – всього в міру, довершено, якось аж сюрреалістично, душевно виразно, психологічно переконливо”. Чиє у цьому знання образотворчого мистецтва? – Безумовно. Але, насамперед, – відчуття душі. Художниці. „Вловлювання стану душі”. Можливо, – подолати усвідомлене… Без сльози. Надсвідоме…
8. Еґо
Отворяю для себе: може навіть здатися, що він блукає наче дитя, ще до свого народження, серед світла і темряви, несвідомо шукаючи окремішній шлях… Іншого способу не існує?.. Мабуть?.. …І в цьому, видається мені, феномен його літературної творчості.
Богдан Чепурко. Свавільник інакшості, яку не прохромити ніякій збожеволілій стрілі часу. Бо „інакшість” стрілам непідвладна…
„Як би не дурив самого себе і не вдавав, що такий, як усі, завжди відчував свою інакшість. Інакшість ця – у душевних чи й задушевних глибинах-висотах, у несхибній волі реалізувати внутрішнє-зовнішнє наповнення, саму суть людського „я”. Генетичний код – він і є тайною святого Духа: в людській природі вкорінено Божий Образ!”.
Таки вкорінено. Тут застановитися!..
9. Будівляне
Композиційно есеї в книзі „Наче те листя дерев” вкладаються у певний багатобарвний мозаїчний образ; наче самовільний. Хоча проглядаю і деяку біографічну авторську хронологію. І, основне, змістову питому наростаючу тенденцію. Ефект вивершеності. Але усе це, звичайно, – не за всяку ціну. А ось так: вдячно-поступально, виповнено-світлосяйно; „щедро купаючи світ у світлі й барв озонових протуберанців, ловлячи горлечками світлих бажань сонячні потоки магми, яснозорі енергії Мами, що їх заряджає творець світу й світла, жагою надр”. Отож читається так, наче дошукуєшся саме свого. Аж – до несподіваних відкриттів і ненарочитих таємних подивувань.
Добре вкладено; надійно. Ідеш, як приступцями.
Чепурко інтонаційно неповторний і це дає йому можливість розповідати звичайно про незвичайне. Іншим, – як самому собі.
10. …те листя
…Про що книжка?.. Про всезагальну байдужість до істинного життя і серця людського, до обраних і забутих, до знавців і невігласів, до народження й смерті; врешті, – до себе самого. про саму самісність у безконеччі і безгомінні… Про невимовне. Про незносне. І про нездоланно-незриме. Про переживання переживань. Про тривання і відстежування в собі того, що витримати неможливо. Проте, як людство живе під набутою шкаралущею і не прагне повертатися до справжності природної. І все ж, – про можливості!..
Цим книжка – унікальна. І рівновіддалена. Зараз, – навіть від самого автора. Богданово-Чепуркова відстороненість. Так є.
11. P.S.
Чепурко все життя працює над поверненням віри в людину. І подеколи йому буває дуже важко. Важезно! Однак, – невпинна струмениста енергія художника. Заряджено на безперервність… Читаючи, думаєш-мислиш, що воно буде в текстах, і поза ними, надалі?..
…Але ж, як таку немалоцінну „річ” – видавати таким нікчемним тиражем, що й називати його не хочеться?!. Спам’ятаймося! Українці! Гуртуймося та не марнуймо свої благодатні можливості.
Віктор Палинський.
.
Іще!!!
Вітаємо колегу Віктора Палинського – відомого українського письменника з присвоєнням йому Почесного Звання «Заслужений працівник культури України» (Указ Президента України № 420/2018 від 7.12.2018 року).
Бажаємо міцного здоров’я та нових творчих звершень.