Іван Семанюк (Марко Черемшина) – відомий майстер новели і успішний адвокат, громадський діяч. Близькі друзі його напишуть згодом: таке враження, що у цього чоловіка два характери і дві душі.
Чому так сталося? Йому і пощастило, і не пощастило одночасно. З одного боку – він народився у винятковій родині. Його тато, Юрій Семанюк, мав велику бібліотеку (що було рідкістю для селянина), товаришував і обмінювався книгами з Юрієм Федьковичем. Двох Юріїв (Федьковича та й Семанюка) поєднала любов до освіти, книжок і мистецтва, саме Юрій Федькович навчив батька Марка Черемшини співати щонайкращих пісень. Згодом Юрій Семанюк признавався синові (і це зафіксовано у «Автобіографії» Марка Черемшини): то була справжня чоловіча дружба, за яку би він і у вогонь скочив.
Мама Анна мала тиху вдачу, проте в роботі відрізнялася дивовижною впертістю.
Дід та й баба Марка Черемшини по маминій лінії (Дмитро і Настя Олексюки) були також людьми виняткових характерів. Дід Олексюк просто кохався у етнографії, володів блискучими етнографічними знаннями і на храм до нього возами приїжджали поважні господарі з сусідніх районів. І тоді, на виду в десятків очей, дід Дмитро хвалився своїм найдорожчим внуком.
Баба Настя була дуже поважною і по-доброму гонорною ґаздинею, з вродженим розумом, щоправда єдине, чим вона вихвалялася – це улюблений онук. Тому коли Дмитра і Насті не стає на світі – малий Іванко моментально дорослішає. Практично – сирота. Це і є той перший «карб» – близька кровна втрата, яка лишає рубець на серці.
Юрій Семанюк зі своїм тестем, Дмитром Олексюком, мали принципово різні погляди на виховання внука, так і розумерлися у гніву. Але вони цілим серцем любили малого Івана – проте кожен по-своєму. Юрій Семанюк, помітивши, наскільки слабовитого здоровʼя малий Іванко, зрозумів: доброго ґазди з нього не буде. Та й не хотів він селянської долі для свого сина, вважав її занадто важкою. Можливо, через власні нереалізовані задатки – адже знав кілька мов, мав велику бібліотеку, пробував свої сили і у віршуванні, проте не став ні малярем, ні вчителем.
Тому у синові, ймовірно, побачив надію на реалізацію власних мрій. Тому вирішує віддати сина до гімназії, і всі сили спрямовує на його підготовку. Юний Іван Семанюк ходить на підготовчі уроки до Омеляна Казиєвича, а вдома його репетитором стає тато – просить прилюдно і вголос читати твори І.Нечуй-Левицького, Г.Квітки-Основʼяненка, найпопулярніші видання «Просвіти», читати й переповідати іноземну літературу (російську та німецьку).
У 1889 році Іван Семанюк стає студентом Коломийської гімназії. Саме у цей час йому й видають метрику – документ, що засвідчує особу, і дату народження, ймовірно, записували зі слів рідних. Тому в біографії Івана Семанюка (Марка Черемшини) «прижилися» дві дати народження – одна та, яку він кілька разів називає сам особисто (13 липня), а друга – та, яка записана у метриці (13 червня).
Саме у гімназії Іван Семанюк зустрічає одного з найвірніших своїх друзів – снятинчанина Семена Горука, приятелює також зі Святославом Лакустою. Проте гімназія подарувала не тільки першу дружбу, а і перше велике розчарування. Споряджений з дому в дорогому гуцульському кептарі, про який мріяв, та в парубоцькому касьтровому брилі з павиним пером, він наразився на насмішки міських дітей – «не пройшов дрес-код». А коли згодом одягув форму гімназиста, то виглядав так смішно, що хотів сам від себе заховатися. Цей урок Семанюк засвоїв навідмінно: буквально за півроку він вивчає польську мову так, що стає кращим учнем класу, і ті паничі, які сміялися з нього восени, записуються до нього на приватні уроки вже навесні. Так він вчиться не тільки заробляти власним розумом, а і виробляти товстошкірість. Адже світ – це не тільки дідова хата, де всі тобою зачаровані і аплодують.
В гімназії Семанюк багато вчиться, а ще пробує себе в літературі. Долучається до виступів у студентських товариствах просвітницького характеру, саме так шліфує свої ораторські здібності, які так знадобляться йому в роботі адвоката.
Свою дружину Наталію зустрів зрілим чоловіком, на той час він уже був письменником-класиком Марком Черемшиною, а також успішним адвокатом. Наталія згодом згадує: вразила його дієвість і бажання рухатися вперед.
«З його душі виходили, мабуть, два коридори. Один елегантний, холодний і відштовхуючий, ‒ це до його канцелярії: другий – яркий, повний квітів і любові – в його Гуцульщину», – напише згодом у спогадах про свого друга Марка Черемшину Василь Стефаник, і з цим психологічним спостереженням важко не погодитися. А як інакше – якщо вихований у стихії традиційної культури, де природа вміє говорити, а кожен (навіть такий, що стосується побуту) обряд має виразний орнамент таїнства? Але якщо ти приходиш у світ, де потрібен холодний розрахунок і цілеспрямована робота – не хочеться відмовлятися від того першого світу, тої казки. Так прокладається «другий коридор» – професія для заробітку.
Марко Черемшина так по правді і зізнається: він не мріяв стати адвокатом, у Відні на юриспруденції вчився «для хліба». Вчився з неоднаковою інтенсивністю – то захоплювався культурно-освітньою роботою, то наздоганяв програму, то знову вир студентського життя.
«Роки Марка Черемшини у Відні були роками його формування як громадянина, патріота. Тут він увійшов у земляцьке товариство молоді «Січ», що об’єднувало студентів-галичан, встановив контакти з українськими робітниками, які заробляли в столиці імперії на хліб насущний. Тут. У Відні, прокинувся письменницький талант молодого письменника, який жив враженнями і переживаннями рідного краю, а водночас чудним до людського горя ловив житейські історії великого міста», – зазначає Федір Погребенник.
«Віденський період» – це саме та пора, коли Іван Семанюк серйозно замислюється над тим, що має робити у житті. Він знав про те, що батькам дуже важко в селі, і тому він допомагає їм, чим може. «Я постановив собі йти сміливо до своєї цілі: образуватись, щоб своєму народові коли не помочи, то бодай сорому не наробити»,- пише Марко Черемшина у листі до Осипа Маковея 1897 року.
Чітко поставивши ціль стати економічно успішним – Семанюк досягає цього. Маючи чимало конкурентів на адвокатській ниві, він стає одним із найбільш затребуваних адвокатів Покуття. Як адвокат і громадський діяч, він ламав стереотипи (взірцевою тут є справа Запаринюка, де адвокат Семанюк змусив суддю потиснути руку селянинові), він викликав довіру (селяни на його судові засідання, точніше під будинок суду, приходили з оркестрами в його честь). За маєтками не гнався, але жив заможно і ощадно, все записував. У його щоденнику записи побутові і спостереження за природою так контрастують, ніби це направду написали дві різні людини. Дружина також згадує, що Семанюк знав рахунок у всьому. Проте в автобіграфії він каже, що чисел і математики не любив ніколи. «Не любив грошей, але знав їм рахунок», – якесь таке складається враження. Черемшина то й потверджує, коли пише про віденське виховання, яке навчило його бути надійним: «Дєдя і німці у Відні навчили мене бути таким, щоб люди могли на мене здатись (тут – покластись, – Авт.)».
А коли Іван-Марко опинявся серед кобацького лісу і був певний, що вже аж тут можна не ховати свою душу – робився враз щирою і залюбленою в цілий світ дитиною. Пускав коней – і ті дорогу самі находили, і стояв серед цухонівського лісу і слухав зірки.
«Люблю місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори. Люблю поезію, писану і неписану, мальовану і немальовану, різьблену і нерізьблену. Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі», – каже Марко Черемшина про себе.
..Одного разу, ще зовсім юним, він зрозумів дві речі: дідівські голоси і правічні традиції в його серці не затихнуть, вони проситимуться на папір, і він їм не зможе відмовити, бо саме там, у дідовій хаті, він був скупаний у любові. І він сам любив той світ цілим серцем. І бачив характер свого талановитого батька Юрія, який не зміг стати тим, ким хотів. Чи нетому, що не зміг бути фінансово незалежним?
У двоякому і не завжди привітному світі Семанюк приймає рішення рухатися тільки вперед. З нього сміються, що не знає польської (хоч читає по-німецьки)? За півроку вивчить і насмішники записуватимуться до нього на заняття. Сміються, що скупий на слова? То він буде оратором, та таким мудрим, що його виступи стануть окрасою зборів. Його бабусю одного разу принизили тільки за те, що вона – селянка? То він стане елітним адвокатом і одного разу змусить зверхнього суддю переступити через себе і потиснути селянинові руку на рівних. У «Автобіографії» Марко Черемшина каже, що не борець. Не пливе проти течії тобто. І тут згадується відомий афоризм: «Не пливи за течією. Не пливи проти течії. Пливи туди, куди тобі потрібно».
Іванна Стефʼюк (Олещук) –
письменниця, літературознавиця, кандидатка філологічних наук.
Членкиня Національної спілки письменників України. Наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини