За півтора місяці мандрів фестивалю Docudays UA, що простяглися цього року від Збруча до Черемоша, від Дністра і до річки Ікви на Волині, нам довелося побувати у двох «Афінах»: волинських і гуцульських. 4 грудня мандри завершилися у Криворівні.
«Волинські Афіни» – це містечко Кременець. «Гуцульські Афіни» – безперечно, Криворівня над Черемошем. Як не побувати тут? Півтора століття «жива ватра» культури не згасає у цьому історичному гуцульському поселенні. Кого лише не пам’ятає Криворівня: Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, Михайло Грушевський, Станіслав Вінценз, Олександр Олесь, Осип Маковей, Олекса Волянський, Іван Труш, Лесь Курбас, Костянтин Станіславський, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов …
Саме тут Параджанов знімав «Тіні забутих предків».
Не кращі часи переживає нині Криворівня. Ані місцевий клуб, ані музей Івана Франка, ані «Хата-гражда» у холодну пору року не опалюються. Культурне життя і туристичний сезон начебто цілковито завмерли – як мінімум до Різдва. Гостей до цього села вабить хіба що історична Церква Різдва Богородиці. Не лише тому, що її збережено у довершеній формі. Не лише тому, що інтер’єр її являє собою справжній музей гуцульського сакрального мистецтва. Люди їдуть сюди для того, щоб чути слово отця Івана Рибарука. Заради цього варто долати непросту зимову дорогу. Його проповіді довершені і глибокі. Він тут – немов останній Атлант, який тримає «небо духовності» від падіння. Він власне і уособлює наразі у Криворівні «живу ватру» культурного життя, яка не повинно остаточно згаснути.
Хто б ще зібрав для візиту Docudays UA таку теплу і згуртовану аудиторію? Звісно, отець Іван Рибарук.
Вранці у Богородичній церкві відправили панахиду за центральною постаттю фільму – ватагом Василем Тонюком, який передчасно пішов з життя. Його доля – приклад сподвижництва заради збереження традиції вівчарської праці, яка підтримував життя горян впродовж багатьох століть, була основою їхньої культури.
«Жива ватра» – це перш за все фільм про долі конкретних людей. І вони, ці люди, направду дуже гарні, живі, справжні – хоч на перший погляд і непоказні. І ще – вони аж ніяк не вписуються в штучно-фестивальний стереотип гуцула. На жаль, не вони є «героями нашого часу».
За їхніми долями вгадується доля цілих поколінь, цілої пастушої цивілізації нечуваної давнини – у епоху, коли культ дикого споживацтва заполонив світ. Так – все це на тлі глобальних змін, які загрожують природному плину життя – у Карпатах, автентичному – в культурі, людському – в людині.
«Жива ватра» – про вірність покликанню, обраній справі, життєвому шляху, рідному краю, родинному гнізду, рідній людині…
* * *
Високе кіномистецтво здатне не лише спонукати людей до роздумів та співпереживання. Воно здатне ще й згуртовувати їх.
Паралелі можна проводити далеко… Може то й не випадковість – що півстоліття тому саме на київській прем’єрі «Тіней забутих предків» Параджанова у новтній історії України почалася нова епоха – ненасильницького спротиву тоталітарному режимові.
Локальний приклад згуртування – у Криворівні – дала й «Жива ватра» Остапа Костюка. Початково перегляд стрічки планували просто у Церкві Богородиці. Але за півгодини до початку перегляду раптово зникло світло. На прохання отця Івана люди миттєво перейшли до садиби Зеленчуків. Товариство було дуже згуртованим – і у духовному, і буквальному сенсі – у світлиці не залишалося ані вільних крісел, ані лавок, ані місця на підлозі.
На згадку про свій візит до Криворівні Docudays UA залишив тут книгу «Екранний світ Сергія Параджанова» від видавництва «Дух і Літера» – збірку есеїв, присвячених творчості всесвітньо відомого кінорежисера.
«Жива ватра» надії на відродження «Гуцульських Афін» не повинна згасати.
Олександр Степаненко, Гельсінська ініціатива-ХХІ