(Людмила Тарнашинська. Парасоля на кожен дощ. – Київ: Неопалима купина, 2009 – 260 с.)
Торік мені випало «свято неквапливості» (Л. Тарнашинська) – читання книги «Парасоля на кожен дощ». Ця книга малої прози Л. Тарнашинської, мабуть, уже має статус раритету. Такою ж мірою рідкісним є те «зачаєне чекання» (Л. Тарнашинська), що його відчуваєш у кожній прочитаній історії.
Чекання чесності, справедливості (розділ «Три маленькі повісті не без мораліте»); чекання нерозпізнаної долі («Із мозаїки дощових крапель»); чекання нагоди затулитися від свавільного світу (розділ «Зозулині черевички»); чекання, що переболить їдка пам’ять (розділ «Магнітні бурі»); чекання, шо відчиняться двері надії в минулому чи в майбутньому («Із циклу «Двері»), а крізь них увірветься повів незвичного (Із циклу «Гербарій імен»).
Ймовірно, спитаєте: а що незвичного в тому, що самотня жінка намірює собі щастя тоді, коли її запрошують на Адріатику бути нянею для підлітка, чи у зустрічі однокласниць на турецькому базарі? А це залежить від бачення: хтось побачить лише наївність чи порожню балачку, а хтось – людей, які ще мріють, які переживають спомини як внутрішню реальність, не лякаючись гіркоти, сіризни, нереалізованості.
На мою гадку, найбільше «зачаєне чекання» авторки – сподівання, що кожен, перш ніж свідчити про когось (та й про себе), скаже: «Бачив. Але що?». Бо поквапливі висновки здатні знищити чи зламати долі, як зламав долю Орисі Трохимівни її чоловік, звівши наклеп на дружину, що то вона «вкрала» лантух кукурудзи. Бо хтось і побачить злочин, якого не було, і осудить за нього без вагання. Значно легше списати усе на дивацтво (зажадала собі пам’ятник жінка ще за життя), аніж дошукуватися причини – чому нікому не хоче бути винною. Простіше побачити змарнований вечір, аніж змарноване життя. Адже визнати власну частку провини у втрачених шансах потребує відваги («Змарнований вечір», «Ненароджена Марта», «Анастас і Анастасія»).
Зрештою, не губити з поля зору сподівання – то також вимагає сміливості. Не тільки в екстремальних умовах Голодомору («Коли ще та калина поспіє»), а й в щоденні, що його не назвеш легким. Невідповідність очікувань дійсності («Презентація»); приниження начальством («Знак місячного затемнення»); незатишність існування в чужому просторі – селян у місті, приміром («Гості з чужої стороності»), втрата свіжих барв у почуттях (розділ «Й допоки у нім любові»).
Любові у збірці Л. Тарнашинської «Парасоля на кожен дощ» належить багато місця. Ось тільки це часто «пожухла любов»: припала пилом за давністю літ, обірвана розлученням («Запорожець»); припізніла і сторожка («Ланцюжок»); невзаємна («Не зарікайся, натомлена душе»); «на стороні» («Три листи до запитання»); любов-залежність («Формула симбіозу»); любов-ідеалізація («Фудзіяма»); любов, що руйнує умовності («Клінічний випадок»); любов, що окреслює («Й допоки у нім любові») та переступає межі («А що, як і вона, Мирослава?»). Любов, яка прагне здивування («Малина з фіалками по-китайськи»).
Кольори любові – як кольори життя. До речі, у книзі є і розділ «Vitae colores (Із циклу «Казки сучасного міста»)». Що там казати: навіть і дощі в художниці, ліричної героїні Людмили Тарнашинської, кольорові: «Чуттєві пасма дощів розчісувала гребінцем уяви, хоч і не раз переконувалась, що вони були надто унезалежними, аби їх вигадувати. Сірий – то дощ безнадії, дощ непорозуміння. Сріблястий – тихе сіяння щастя, помаранчевий – затишку і тепла, синій дощ – то дощ розставань і прощання, бузково-рожевий ілюзій та чистоти… А ще є молочний – як вершки в молочнику – спокою та рівноваги, ліловий – тривоги і нетерпіння, зеленавий – надії та сподівання… І – ностальгії. Ностальгія – то завше переливи юно-зеленого, багатство відтінків, напівтонів…» (С. 156).
Отож, життя – кольорові дощі. Не тільки ті, від яких «пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія і стиха хлипає сум» (М. Коцюбинський), але й ті, від яких затишно і тепло. Сірий дощ може стати помаранчевим, якщо люди здатні порозумітися між собою – переконує нас героїня Людмили Тарнашинської. А там, гляди, стане і сріблястим та молочним – кольору щастя і спокою. Та, якого б кольору не набували дощі, вони змивають пил і дарують свіжість повітрю, весною ж – «воскрешають» зелень, а з нею не тільки розбурхують ностальгію за минулим, але будять нові надії.
Ймовірно, тому героїня «Із мозаїки дощових крапель» і не ховається від тих дощів під жодну парасолю, впускаючи кожен – найщасливіший і найтрагічніший – у власне серце, на самісіньке дно. А ось чоловіки у прозі авторки часто не такі відважні і відкриті (отже, і не такі беззахисні). Вони нерідко потребують парасолі. І такою «парасолею» для чоловіка стає жінка, що дарує йому душевну і життєву рівновагу. Так персонаж оповідання «Парасоля на кожен дощ» відчуває кожен дощ інакше і до кожного дощу добирає зонтик іншого кольору, бо кожен колір парасолі асоціюється в нього з іншою жінкою. А жінок тих у житті було багато, хоча жодна не затрималася і не зосталася з персонажем.
Зрештою, він не вміє затримуватися і спинятися. Не тільки у стосунках із жінками, а і у стосунках зі світом і собою. Тому не знає настроїв, що їх фіксує лірична героїня Людмили Тарнашинської («Із циклу «Осінні міражі»). Ці твори – «Дві мелодії однієї струни» та «Сонячний зайчик на схололій руці» – тільки на перший погляд випадають із решти текстів, уміщених у книжці «Парасоля на кожен дощ». Авторка, звісно, не цурається «реалізму», але усі оті побутові реалії – Чорнобиль, черги, тотальний дефіцит – мають у неї глибоку психологічну інтерпретацію. Таку ж психологічну інтерпретацію містять і твори «Дві мелодії однієї струни» та «Сонячний зайчик на схололій руці», хоч і написано їх у імпресіоністичній стильовій манері, що нагадує новелістику Михайла Яцкова («Діточа грудь у скрипці»).
Звичайно, з погляду реалістичного, сказати б, дотикового світу, усі оті душевні імпресії є лише міражами, не вартими уваги. Але, в тім і річ, що саме оці враження від любові є реальнішими за матеріальну реальність. І не так важить, чи ця любов є дійсністю чи згадкою, чи передчуттям. Бо вона робить героїню зрілою не в сенсі «осіннього» віку, а у вимірі житейської мудрості. Якій дано збагнути, що якраз під дощами-випробуваннями відбувається «доосягання душі» (Л. Тарнашинська) власної, щоби вона була спроможною відчути душу іншого. Відчути чужий «кленовий жаль» за безумовною любов’ю: небажання стати мамою («Усмішка Мони Лізи»); невміння мамою бути («Квиток до Венеції», «Гидке каченя»); гіркий психологічний досвід («І німе нерозуміння») чи фізичні перепони («Попелюшка»), що утруднюють відкритість на любов і шанс на земне щастя…
Проза Людмили Тарнашинської не без мораліте. Вона, як алегорична драма часів Середньовіччя і Відродження, налаштовує на роздуми про життя, про випробування, які випадають душі у житті: засудити когось за те ж, у чому винна сама («Одна кімната на двох»), спокуситися на непомірні кар’єрні висоти («Сорочине гніздо»), не втриматися від підступу і потай осуджувати чи діяти за спиною («Дуля»). Але, будучи не без мораліте, проза Л. Тарнашинської позбавлена моралізаторства, хоч і настояна на моралі. У текстах авторки кожен вчинок має наслідок, а за гріхи часто іде розплата, але є місце на очисні дощі прощення, на цілющі дощі розуміння, на теплі дощі прийняття. Чи не оті дощі, теплі і цілющі, поєднують у цілість усі новели, оповідання та повісті, об’єднані під обкладинкою книжки «Парасоля на кожен дощ»? Інакше б твори, що писалися упродовж 20 років (1987 – 2007), не залишали б у читацькій свідомості відчуття цілісності, а в душі – відчуття цілющості.
Надія Гаврилюк