(Павлюк І. Танець Мамая / Ігор Павлюк. Вірші 2017-2022 років – К : Саміт-книга, 2023. – 288 с.)
Поетична книга «Танець Мамая» відомого творця Ігоря Павлюка, хоча і вийшла в Києві у 2023 році, нині дуже актуальна і не втратила авторського задуму вийти напроти читачеві з творами написаними протягом непростого для України часу 2017-2022 років. Це і є творча лабораторія поета, який свідомо зазирає за обрій свідомості, щоб заглибитись у власну філософію творчості та виразити свої думки поетичним рядком. А ще книга Ігоря Павлюка «Танець Мамая», була висунута на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за її високий художній рівень та патріотичну позицію. Це сталося з подання Кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара.
Поетична збірка «Танець Мамая» це знакова книга Ігоря Павлюка. Вона новим сенсом поповнює українську літературну традицію про міф Козака Мамая. Образ Мамая, що існував у минулому, усвідомлюється поетом заново, не порушуючи символів відомих в літературі і виходячи їм на зустріч.
Книга «Танець Мамая» поділена на розділи, які вершить поема «Степ». Всі вони мають звернути увагу читата на творчу настанову присутності, так важливого акту творчості поета Ігоря Павлюка. Недарма книгу супроводжує редакційна замітка: «У новій збірці Ігоря Павлюка представлено поезії 2017–2022 років. Вірші написано в період загострення воєнних подій на теренах України, що зумовлює особливий драматизм і експресіоністичну виразність художніх творів. Поетичний голос виявляє емоційну щирість, філософську заглибленість у топіку українського простору, оприявнюючи автентичність екзистенційного переживання. Поет пропонує емоційно відверті, подеколи різкі, проте по-філософському багатовимірні й точні (ре)акції на соціально-політичні й культурно-історичні події, які здобувають художню рефлексію. У віршах відчутні іронія та скепсис, сатира й трагічний абсурдизм буття. Поезії спонукають читачів замислитися над формами глобальної руйнації світу й потребою зберегти те, що визначає квінтесенцію людини. Концепти «віри» й «Бога» визначають перед читацькою аудиторією метафізичну топологію, яка часом кардинально відрізняється від фізичного життя. «Танець Мамая» – книжка для читачів різного віку, але споріднених зі словодухом українського буття, явленого в образі Мамая».
В книзі показано культурологічний та історичний світ поезії Ігоря Павлюка, в контексті архетипного образу Козака Мамая, але на тлі сучасної української літератури. Втім Павлюк джерелом своєї поезії визначає концепт міфічності ліричного героя, через призму власного часу, тобто нашої складної епохи. Тому, як зазначено в замітці про книгу, вона сповнена метафізичної топології і через це «зумовлює [і показує] особливий драматизм і експресіоністичну виразність».
Дмитро Дроздовський у вступному слові під символічним заголовком «Я хочу бути деревом в діброві…» написав: «Мамай архетипний образ, герой українського фольклору: співець і мудрець, пов’язаний із рідною землею; характерник-захисник, воїн-оповідач і козак, який оберігає пам’ять про рід. У тому зв’язку із землею – джерело правічної енергії вітальності й сили, якої нікому не здолати (…) Мудрий суб’єкт ліричного світу цієї збірки черпає силу від української землі. Він дивиться на абсурд дня сьогоднішнього з примруженим оком, проте зберігає в пам’яті спогади про славні часи минулого, коли світ, здається, був іншим… Мамай, залізно непохитний і лірично чутливий, у цій збірці органічно виростає з магії слова, з поетики фольклорного слова, у якій зведено в одному образі полярності. Нова поетична збірка Ігоря Павлюка – це книжка параболічних одкровень, алогічних силогізмів і апорій, зрештою, це книжка парадоксів і істин, бо лише істина – парадоксальна. Вона – за межею «докси», тобто поза раціональним».
Ця характеристика відкликується до філософії пам’яті українського історичного фольклору, так міцно уприсутненого в поетичній збірці відомого поета. Адже Мамай – то не тільки апеляція до відомих картин, це також оповідь про степове минуле українського народу:
(…)
Пахнуть зорі,
Світять дивні квіти.
Снить лампадний вогник у душі.
Я один у цілім білім світі.
В чорнім світі відчай свій лишив.
(…)
Блискавки – коріння райських вишень –
Сваряться з веселкою за грім,
Бо веселці тишу дав Всевишній,
Як і зорям,
Прадідам моїм.
У наведеному фрагменті вірша (***Темно), поет сакралізує минуле, і це є його звернення до історії та пам’яті роду, непростої в своєму літописі і зачинених на ключ легендах. Тому поет каже: «коріння райських вишень – / Сваряться з веселкою за грім», і дійсно має рацію Дмитро Дроздовський коли говориить: «лише істина – парадоксальна. Вона – за межею «докси», тобто поза раціональним».
Доречним буде, ще раз прикликати фрагмент вступного слова Дмитра Дроздовського, яке «тримає» книгу наче сковородинське мислення, що надихає душу поета своєю філософією: «Мамай Ігоря Павлюка – тонкий лірик. Це автентичній дух світу, який розповідає про те, що знає достеменно. Пам’ять може бути і пам’яттю віків, але лише за тієї умови, що ці голоси минулого органічно проходять через тонку поетичну душу. Душу, яка може явити себе в шаленстві танцю, а може бути лише мудрими очима, що спостерігають за світом навколо. У такій ліриці є щось магічне, що є частиною давнього ритуального танцю, у якому Мамай здобуває силу. Мамай – це маска ліричного суб’єкта й водночас «акцентуйована» особистість, за К. Леонгардом, архетип Батька-Воїна-Ока, за К. Ґ. Юнґом. Вірші І. Павлюка багатошарові: емоційний регістрпосилює візуальний малюнок, а візуалізація постає трансгресією до багатовимірного лабіринту, у якому можна блукати довго, щоразу відкриваючи семантичні нюанси й сенсові конфігурації в поезіях».
Щоб підтвердити ті слова критика, варто ще раз повернути до змісту збірки і сказати, що «Танець Мамая», це книга про особисте, про суб’єктивне і об’єктивне, про історію і про війну. В творах відчутний внутрішній світ автора, його душевні скрижалі та настанови. Вірші поета натхненні і свіжі, глибокі та поетичні. Вони неповторюються за своєю душевною сутністю, хоча завжди в їх тлі перебуває цей міфічний заголовок про танець Мамая, тобто викарбовується його міфологемна перспектива і авторська загостренність образів:
Цей вітер іще пам’ятає
Предків зітхання,
Вишневі козацькі тіні,
Кулясті сльозини щасть.
Цей вітер іще пам’ятає
Насіння яблуні крайньої,
Тієї, з якої Єва
Ябко Адаму дасть.
Або:
В земних туманах у собі блукав.
Не скучно тим, хто вміє бути з Богом.
І Буг в собі, й Дніпро перепливав.
Стікс, кажуть, вужчий…
Але без порогів.
Глибінь космічну серцем осягав.
Хребтом своїм висоти моря міряв,
Так засинав – неначе умирав.
Про себе в лоні материнськім мріяв…
Ці приватні особистісні рядки поета, раптом стають загальною власністю української літератури, і набираються барви дозрілого кольору, на подобу саду, чи яблука. Це і є таємниця творчості Ігоря Павлюка, яку поет Йосип Струцюк називає невипадково фарватером: єднати роз’єднане, будувати Вавілонську вежу на пустирі всесвіту і мати свідомість, що позаду велика спадщина слова і емоції, тиші і велелюддя. Втім бути творцем своєї поетичної ніші і свого краєвиду:
Повний Місяць пахне соком вишні.
На душі за Євою печаль..
В час оцей надія на Всевишнього,
Не на людський розум,
Не на сталь.
Не туди ми, вигнані із раю,
Полетіли,
Попливли, пішли…
Поклик Бога і пташину зграю
Зрадивши під цвіт зорі Полин.
Цікаву думку на тему книги висловив відомий літературний критик Ігор Фарина: «Варто, мабуть, зауважити, що для висловлення думки автор поринає у море слововиявності, майстерно плаваючи між неологізмами, рідковживаностями та діалектизмами. Наприклад, барву новотвірності мають на собі такі слів’ята, як слово «тихосяйно», «чорночасово», «пекельнолиці». Познаковані рідковживаністю «ословлюю», «дощисько», «прапісня», «злотопад», помітною є також орієнтація на говірковість: «ябко», «ровер», «вавка», «зацофані». Але це ще не все, коли заходить мова про слововиявність, скажімо, іноді бачимо народження цікавих дієслів з іменників: «лампадніє», «фортечніє», «лимонніє», «нічніє». Не слід, либонь, забувати, що автор вдало використовує розмовні слова, хоч сленг у поетичних текстах не всім подобається: «бабура», «друзяки», «бісяка», «мутняк»…».
Отже, як бачимо, книга Ігоря Павлюка об’єднує ширший аспект сутності віршів, написаних під час складних для України років, і демонструє майстерність дискурсу у відображенні реалій сучасної дійсності та боротьби за справжнє. Сам архетипічний образ «Танцю Мамая» – це глибока метафора вічного руху, і культурної висоти. Безумовно значення поезії Павлюка підкреслює слово, так дорогоцінне в часи війни, де актуальність збірки, формує філософська думка і непрості поетичні образи.
Тадей Карабович
Національна спілка письменників України
Тадей КАРАБОВИЧ – поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної спілки письменників України. Постійний автор журналу «Золота пектораль» та Pisarze.pl. Член редколегії «Літературної України» і журналу «Сівач». Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).
Leave a Reply