Перед Вами, шановний прихильник, любитель, фанат… стихії богині поезії – Евтерпи, – довірливі медитації Жінки-доньки, Жінки-мами, Жінки-коханої, названі медично-поетичним терміном – стенокардія: порушення серцевого ритму…
Чому порушення? Від кого? Від чого? Від горя? Від щастя, яке іноді серцю важче пережити, ніж горе?..
Духовно-душевна аура цієї чарівливо-летючої зовні Жінки тому й цікава, манлива для нас, що її творець – Маріанни Шутко, – зостаючись дієвим, люблячим романтиком «із краю білих нарцисів і диких орхідей» у наш комерціалізований, прагматичний час, у різних формах (від традиційно поетичної – до верлібрової) фіксує кардіограму пораненого депресивним світом серця. І не лише людського… Тож ця Її суб’єктивно-об’єктивна фіксація – поезія (молодша сестричка релігії) – сама ж і є ліками від стенокардії, як щаслива любов – ліками від іншої любові.
Усе діло, як відомо, в дозах, при яких ліки стають отрутою – і навпаки.
«Мене часто запитують: «Чи не заважає мені журналістика займатися творчістю?». Натомість я ніколи не думала над цим питанням. Бо журналістика – це теж творчість» – пише ця екстремально творча Жінка, стверджуючи свою золоту спроможність вигойдування золотої середини між творінням долі і творінням Тексту, в середині яких, звичайно, вібрують іще міріади менших модельно-гнучких, волого-гарячих гармоній, знаків, кодів, символів, архетипів, поміж якими і первісний стогін самки, і радісний плач дитини, іскріння метафор, розкіш фізики і метафізики плоті, душі та духу, які іноді із пристойним екзистенційним зазором, іноді без нього трансформуються не лише в журналістські жанрові тексти, а у щось ближче до вечірньої молитви, або ж передгрозової вічної драматургії «трикутника», що, видається мені, є лейтмотивом усієї книжки, а мо’, й творчості Маріанни Шутко – оцей вербально-вербовий місток до свого інь-янового полюсу, як-от:
Вона йому присвячувала вірші,
У неї в грудях билось серце, бо
Вона його любила, та найбільше
Чомусь боялась рими про любов.
Вона на нього подумки молилась,
І плакала, коли додому йшов.
Зізнатися хотіла – та несила,
Її мовчання – то найкраща з мов.
Вона йому подібна до шиншили…
Одного дня до неї охолов,
Тоді їй груди блискавка прошила
Ненависть люта – скривджена любов.
Йому вона присвячувала вірші…
А далі, вище, глибше – у книжці фонтанують, іскряться, піняться-шиплять аристократичне шампанське, сакральна свячена вода, органічна кров калини, космічний розмах ножово-ніжних почуттів-доторків у фатально-прірвній боротьбі між свободою і насолодою, обов’язком і потягом, язичеським і християнським…
Найцікавіше тут – коли філософськи-психологічно, але без розмаїтих едіпових тощо комплексів (хоча…) поєднуються у віршах Маріанни почуття жінки-мами і жінки-коханої, яке, впевнений, збуджує справжніх лицарів…
А за вікном літній вечір муркоче,
Липовим цвітом пахнуть сади.
Живеться Маріанні важко, депресивно.
Заздрісники в неї.
Туга за голизною…
Спеленай мене, Травню,
Оголену,
В капелюшки білих конвалій.
(«Колискова коханому»)
Що тут скажеш-проаналізуєш?..
Форма медитації, як видно неозброєним серцем, вибирається інтуїтивно-спонтаннно (від традиційного римованого вірша – до верлібру), що зайвий раз свідчить про фізіологічний, а не філологічний біль Жінки, яка любить… а тому… прощаємо їй, бо живе вона не за людськими, а за Божими законами… І не важливо, хоча й інтересно! (для нас, читачів) – хто ж об’єкт Її кохання-страждання: можливо, також поет? Це надає ліричній драматургії шекспірівського флеру закулісся, розширюючи підтексти і надтексти, витончуючи колізії до капілярно-нервових струмних рівнів. Адже хто ж тоді Маріанна для свого, райськи-пекельного, муз-чини: Муза? Чи тут, як у вірші Ліни Костенко:
Поетам всіх віків була потрібна Муза.
А жінці хто потрібен, якщо вона – поет?
Лірична героїня усе ще бореться за правду, чи вже лише за життя?..
Скільки би ми не вчитувалися у рядки біографії чи віршів поета – загадка відповіді, як і загадка Жінки та й самого Життя зостаються поза кадром, тобто поза словом, поза…
Відверта Камасутра душі приводить нашу сучасницю і тих, кого вона любить (люблений мусить розділяти долю із люблячим), до надривних станів безсонь, головного болю, навіть депресії – тіні самої Смерті.
Саме на таких, межових, рівнях відбувається різнокольорова боротьба за Любов на білих сторінках «Стенокардії», якій передує і за якою слідує, будучи її матричною частиною, тахікардія (прискорене серцебиття).
І межу між здоровими та хворими симптомами визначати не нам і навіть не ескулапам, а Тому, хто над… тобто поза філологією і навіть фізіологією, які, як іще раз ненав’язливо доводить нам Маріанна, ох як пов’язані, спаяні, злиті. Ми ж можемо лише… лікуватися цими віршами-медитаціями, віршами-молитвами, віршами – криками, виттям, піснями…
Так, попри всю відверту болючу дисгармонійність на перший позір, на глибший – ця лірика – космос у космосі, про який ми (за Альбертом Ейнштейном) багато знаємо і мало розуміємо…
При чому дивує поліритмічність її медитацій: від ямбічно-хорейних – до забутих аж майже гекзаметрових, які наслідують морський прибій, чи то прибій гарячої, солоної, як океан, крові до люблячого серця – попри всі і вся стено- і тахікардії, як-от:
коли він шукає для тебе в лісі перші весняні квіти ще у лютому….
коли він зірвав усі тюльпани з ужгородських клумб і брудний приходить до тебе на світанку, стукає у двері, бо десь загубив ключі від квартири, ти відкриваєш заспана, а він простягає тобі всі ці тюльпани, окроплені росою….а ти його ще в чомусь звинувачуєш…
коли слухаєш улюблену музику Наутілуса…
коли щоранку приносить тобі каву в ліжко, або чай
коли він знає відповіді на всі запитання…
коли ти його вершниця…
(«коли»)
Але ж це поезія для відчування-співпереживання, співпульсації… Для вирівнювання аритмії, або ж зведення її в унісон до універсальної… щоби вистачило здоров’я для переживання щастя, яке нас чекає…
Легенда літа
«Ніч, мов стара легенда
Лягає з тобою спати…»
Василь Кузан
Ніч, як легенда літа
Лягає без тебе спати.
Сад. Солов’ї. Сюїта.
Панська духмяна м’ята.
Гори. Менчул. Трембіта –
Пісня її крилата.
Ну як це, скажи, зумів ти
Мені неповторним стати?
В обійми свої пригорне
Високі стрункі ялини
Ніч, як яфинка, чорна
Чарівної Верховини.
Сонату джерел цілющих
Візьму я собі у місто,
Взимку, у люту хвищу –
Спогади, як намисто.
От і відчуймо, приміром, ці рядки поета (не стримався від цитування вірша повністю, адже він, як і душевне тіло має руки/ноги і все…) в контексті її автобіографічного зізнання: «Одного разу Бог замкнув двері на ключ, але відразу відкрив мені навстіж усі вікна. І тоді в мене виросли крила, які приземлили мене біля чистого, гірського джерела кохання. Щастям, кажуть, хвалитися не можна. Але я – щасливиця. Мені доля дарує людей, котрих бережу, як зіницю ока, котрих ніколи не зраджу. Всі хочуть напитися води з того джерела, бо вода в ньому справді неповторна, смачна, як їжа і пахне волошками. Але тільки я знаю стежку до нього».
Розумному достатньо… А мудрому – тим більше.
А хто поет більше: мудрець-гуру, чи дитина?
Не знаю відповіді.
Ближче – мудрець із душею дитини…
Весела і світла дитина із тисячолітньою душею…
Може, знає Маріанна Шутко?
* * *
У цій книзі Її, як і загалом у Її животворчості, екстремально співіснують модернові (комп’ютеризовані) поняття «спаму», різношерстна лексика, фразеологія, семантика… з фольклорними колодязьно-журавлевими ритмами, індійська екзотика, циганський романтизм, звірино-рослинна природність почувань і переживання зовнішніх (вітру, вогню, води, землі) і внутрішніх (слава, любов, подорож, гроші, ревність, заздрість, прощення…) стихій і талановитого явлення того всього у слові, напоказ, зоставляючи найсуттєвіше, як уже відмічалося (відьмі читалося) у тайні…
Попри весь пронизливо-вітряний драматизм віршів поета, не все так задавнено і серйозно тут. Над куполом Її язичесько-християнсько-будистського… одне слово, Поетичного храму, ще витає іронія:
У Петербурзі, у Ермітажі
Серед полотен зустріла вас.
Такий були ви епатажний,
Що гріх мені втрачати шанс.
(«Іронічне»)
Добродушний усміх над собою – це і є те вікно, яке відкриває лірично-драматичній героїні і всім нам Всевишній, якщо навіть замикає на ключ двері…
Ця книга Маріанни Шутко – також одне із віконець…
Відшторимо його – і нам енергетично воздасться…