Це було наприкінці 80-их років минулого століття, коли в Україні почалися процеси національного відродження. Тоді від шумчан-старожилів уперше почув про вчителя і археолога Віктора Данилевича, сліди якого назавжди загубилися в далекому Сибірі після того, як його репресували більшовики.
Ще розповідали, що він у роки польської окупації звів свій цегляний будинок і нині в ньому мешкає його дружина, яка сама повернулася із чужини.
Одного вечора завітав у хату, яка містилася недалеко від тодішнього приміщення редакції районної газети. Мене зустріла господиня – старенька жінка невисокого росту з посрібленими скронями. Відразу ж зауважив, що оці відбитки пережитих літ не могли приховати красу.
Розмовляючи з пані Таїсією, пробував якомога більше дізнатися про її чоловіка. Не буду приховувати, що вона дещо оповіла про нього. Зокрема, тоді я дізнався, що він походив із священичої родини з Тилявки, життя якої переплелося із долею відомого українського письменника Уласа Самчука. Розповіла моя співбесідниця, що свого часу, теж була ученицею Віктора Климентійовича. Від неї уперше почув історію про те, як учителя у лютому 1943-го ледь не розстріляли гітлерівці, але від неминучої розправи його врятував перекладач, котрий колись школярував у Шумську, коли Данилевич був учителем.
Та більше старенька говорила про сина Остапа, якого поховала в Осінниках Кемеровської області Російської Федерації, де вимушено жила родина з Привілійщини. А мені хотілося (дуже-дуже) відкрити невідомі сторінки життєпису вчителя. Тому звернувся у районне відділення КДБ, резонно вважаючи, що там повинні зберігати справу репресованого, бо він безневинно опинився у цій ролі через “хотіння” тодішніх енкавеесівців.
І не помилився. Через деякий час мені зателефонували звідти і повідомили, що можу познайомитися із документами, які мене цікавлять. Коли прийшов у “контору глибокого буріння”, переді мною поклали папку з пожовклими від часу листками.
Знайомство з ними відкрило багато нового. Так, скажімо, стало відомо, що мій герой народився 1899-го у Тилявці, а перед революцією навчався в університеті в Одесі. В роки польської окупації вчителював у Шумську. Тоді уперше дізнався, що в липні 1941-го відбувся мітинг з нагоди відновлення української державності, проголошеної у Львові. Йшлося і про те, що Віктор Климентійович виступав на ньому, закликаючи краян берегти волю рідної землі.
Можна припустити, що саме це і стало причиною того, що учителя засудили до 10 років позбавлення волі. Якби сталінські опричники взнали, що він колись був сотником армії УНР і особисто знав багатьох відомих у краї оунівців, то покарання могло б бути більшим. Та, на щастя, зрадників не знайшлося і він теж нічого не сказав.
Отже, восени 1945-го наш краянин вимушено помандрував до “білих ведмедів”. І не знав, що відбулося далі. Якщо глянути на усе з верховин часу, то, звісно, можна ствердити, що нічого надзвичайного не трапилося. Адже “доблесні чекісти” банально пограбували помешкання арештованого ними учителя, забравши звідти усе цінне. Звичайно, що процес “поповнення чекістських скарбниць” не було відображено в ніяких документах. Очевидно, існував точний розрахунок: навряд чи хтось стане допоминатися про якісь там цінності, коли арештовують найдорожчу людину. А пізніше, мовляв, можна говорити, що ніякої колекції не існувало, бо згадки про неї немає у протоколах енкавеесівців. Зрештою, так воно і було.
Але колекція таки існувала. Згадки про неї збереглися у працях Олександра Цинкаловського – найвідомішого у ту пору дослідника минувшини Волині і Полісся. В одній із них він детально описав старовинний срібний перстень з подобизною птаха, який вдалося знайти Вікторові Данилевичу. Про колекцію чув також від Марії Валентинівни Паламар – племінниці репресованого більшовиками учителя, яка нині живе у Шумську.
Де загубилися сліди цієї колекції? Важко однозначно сказати. Скоріше за все, набуток археолога з Волині опинився у якомусь приватному зібранні колекціонера. І ніхто й ніколи вже не взнає про післяшумський шлях знахідок.
Дозволю собі висловити припущення, що саме ота колекція, очевидно, і виявилася підставою для більшовицьких репресій. Звісно, це лише здогад, але не безпідставний. Давайте трішки про це поговоримо. І почнемо з такого. Каральна машина сталінізму чомусь більше не зачепила нікого з цієї родини, хоч дехто теж мав “заслуги” перед більшовиками. Скажімо, Лев в роки польської окупації виховував українських священиків у семінарії в Кременці, а після приходу “других совітів” викладав у місцевій фельдшерсько-акушерській школі. Відомо, що він товаришував з багатьма відомими оунівцями краю. Ще один його брат, Володимир, був директором краєзнавчого музею у Кременці…
Там, де слід, добре знали про колекцію Віктора Данилевича. І, напевне, існував план її знищення. Адже більшовики розуміли, що без замаху на пам’ять поколінь неможливо втовкмачити людям своє тлумачення історії. От, ймовірно, і була розроблена операція з арештом Віктора Данилевича, внаслідок якого він опинився у таборах і помер у далекому Сибірі в 1963-му.
Тоталітарний режим думав, що таким чином можна убити пам’ять. Але помилився. Вона оживає у душах тих, хто заповзявся повернути згадки про минувшину. Недавно сесія міської ради прийняла рішення про присвоєння імені Данилевича одній із вулиць райцентру.
…Думаю про це, і чомусь на думку приходить та днина, коли мені розповіли про знахідку в Рівненському архіві – опис срібного перстня з подобизною птаха в одній з праць Олександра Цинкаловського.
Чарівний перстень цю пронзає ніч
І проганяє чорних зміїв страху,
Аби через реальність протиріч
Влетіла в думи подобизна птаха.
І не пускає в дивнощі узбіч,
Бо каже: “Ліпше вже іти на плаху…”
Вдивляється ураз йому до віч
Прожитого печальна грудомаха.
Знов перед зором днів далеких птах
Гойдається, щоб поклик не зачах
Й немає лету цьому вже загину.
Минає час у плетиві подій
І дивиться у дзеркало надій
З чарівним перснем всміхнена людина.
До речі, у моїх поетичних записниках цей сонет існує уже декілька років. Використав я його і при підготовці книги краєзнавчої лірики “Різьби на словодреві”. Але водночас не дає спокою інший момент. Вже немає в архівах й слідів отієї кадебістської справи. Подейкують, що вона таємниче зникла, коли давні документи зі сховищ КДБ області передавали держархіву. Та не могло такого бути! Можна, звичайно, з допомогою деяких державних чинників знищити певні згадки, аби справа “прилипла” до загребущих рук. Виходить, що і в Незалежній Україні продовжується тоталітарна політика щодо археолога-аматора. Тепер хочусь знищити і згадку про тих, хто колись чинив “більшовицький безпредєл”. Що далі?
Ігор Фарина, м. Шумськ