В університеті внутрішніх справ, на щастя, зустрівся з атмосферою дружби і взаємовиручки. Мовна кафедра прийняла мене щиро й відверто. Завідувачка кафедри Антоніна Семенівна Токарська лишила в моїй душі світлий і теплий слід. Вона вміла майстерно та педагогічно вловити намір і прагнення кожного члена кафедри. Із потіхою споминаю Наталю Медвідь, Марту Мельник, Олю Гайду, Ірину Сковронську, Світлану Кость, Олену Шерман, Галю Білак, Надію Мельник, Гдакович Мар’яну, Анжелу Посохову, Оксану Федишин, Андрія Герасимовича, Надію Гимер, Люду Андрушко.
О пів восьмої мчали службовим автобусом до курсантів у навчальний комплекс в селі Верещиця на Яворівщині. Тут повітря, його свіжість, його чистоту важко порівняти з якоюсь іншою місциною. Задумані ялиці, розлогі дуби, стрункі смереки, всякого виду синиці, дятли – така флора й фауна стала теплою ковдрою тут у Верещицькому комплексі.
Ректор Володимир Львович Ортинський володів невідомою притягальною силою, навкруг якого згрупувалися всі найкращі риси Людини й Керівника. Чистими очима дивлюся у світлі очі друзів-офіцерів: Миколи Пацкана, Петра Вербицького, Віктора Ковальчука, Олега Рибака, Руслана Строцького, Василя Покидька, Юрія Шпака, Романа Сокола, Івана Терлюка, Василя Ряшка. Оті мужні й сильні полковники й підполковники – неповторний взірець досконалості та шляхетності українського офіцера.
Блаженої пам’яті професор Микола Васильович Старовойт запрошував мене на виклади в Українську академію друкарства. Микола Васильович – був літературознавчою енциклопедією. Мегабайти поезії і прози напам’ять, про класиків і сучасників знав усе достеменно, міг годинами розповідати – був неперевершений наратор.
Та й студенти, члени його кафедри глибоко шанували Миколу Васильовича. На свято Маланки збиралася вся Академія в Будинку вченого. Мандрували в Нагуєвичі, замки Львівщини, на природу. Чувся затишно в оточенні Марії Левицької, Ярослава Серкіза, Ярослава Чорненького, Марії Якубовської, Михайла Пасічника, Валентини Микитишин, Григорія Савчука. Атмосфера дружнього затишку пульсувала тут на кафедрі українознавства.
Життя людини, безумовно, твориться також мозаїкою зустрічей і прощань. Кожен період буття засвідчує нові й нові спілкування та співпрацю. З роками все більше ціниш давню дружбу, особливо, коли ці друзі відходять од тебе.
Часто зустрічався з київськими друзями-діалектологами Зиновією Тарасівною Франко, Антоном Миколайовичем Залеським, Михайлом Андрійовичем Жовтобрюхом, Степаном Степановичем Бевзенком, Павлом Юхимовичем Гриценком, Ганною Василівною Козачок, Марією Михайлівною Пещак, Федотом Трохимовичем Жилком, Василем Васильовичем Німчуком, Миколою Васильовичем Никончуком, Михайлом Йосиповичем Онишкевичем; із ужгородськими: Йосифом Олексійовичем Дзендзелівським, Павлом Павловичем Чучкою, Йосифом Кириловичем Галасом, Петром Миколайовичем Лизанцем, Іваном Васильовичем Сабадошем; із рівнечанином Калеником Федоровичем Шульжуком; із запоріжцем Віктором Антоновичем Чабаненком; із чернівчанином Костем Федоровичем Германом; із дрогобичанами Михайлом Миколайовичем Паночком, Мар’яном Тимофійовичем Демським, Костянтином Миколайовичем Іваночком; із харків’янами Світланою Володимирівною Ломакович, Володимиром Семеновичем Калажником, із франківчанином Миколою Петровичем Лесюком; із своїми друзями-ровесниками: Василем Лучиком, Віктором Мойсієнком, Анатолієм Загнітком, Григорієм Аркушиним, Мар’яном Скабом, Олексієм Євтушком, Анатолієм Сагаровським, Анатолієм Нелюбою, Ярославом Редьквою, Михайлом Бігусяком, Михайлом Ковальчуком і багатьма іншими.
Дружив я теж із закордоними вченими. Зустрічались на розмаїтих конференціях, листувалися. Тісна дружба тримала мене з Ярославом Богданом Рудницьким, Ярославом Падохом (вчені з Америки). Коли працював у Польщі, Ягеллонському університеті, то зав’язалась і дотепер триває дружба з польськими мовознавцями-діалектологами: Янушем Рігером, Михайлом Лесівим, Лєхом Людоровським, Яном Чижевським. Подружився зі словацькими філологами в часи конференцій у Пряшеві. Дотепер спілкуємося листовно й телефонічно.
Найбільше знайомств виникає на наукових конференціях. Здається, нема вузу з філологічним факультетом, де я б не побував. Приблизно, був я учасником конференцій близько 100 разів.
За все, що здобув і маю зараз у житті, щомиті дякую Всевишньому. Лише завдяки Його Милосердю виросли душевні мої Сини, маю незрівнянних Дочок-невісточок, ростуть Богові на славу, а мені на радість Онуки. Господь дає мені здоров’я й вітальні сили для праці, творчості, молитви.
Господь милосердно наділив мене, недостойного, сімома дарами Святого Духа: мудрістю, розумом, радістю, кріпостю, знаннями, побожністю, страхом Божим. Намагаюся щоденно бути в молитві з Вервицею, часто відбувати святу Сповідь і приймати святе Причастя.
Вдячну царину мовознавства дарувала мені доля – Діалектологію. В її теплих термальних водах купаюся продовж усього наукового життя. Вибрав для дослідження лексичний склад наддністрянського говору.
Говірки цього діалекту побутують у верхів’ї річки Дністер (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області). Окремі наддністрянські говірки функціонують на території сучасної Польщі. Значною мірою накладається на історичну територію Східної Галичини. Дослідували цей говір І.Верхратський, П.Приступа, Г.Шило, K.Dejna, Д.Бандрівський, О.Горбач, О.Омецінський, М.Лесів та інші.
Вважаю, що наші говори – це могутні ріки, що живлять океан Української Мови. Могутньо про це казав Іван Франко: Діалект, а ми його надишем Міццю духу і огнем любови І нестертий слід його запишем Самостійно між культурні мови.
У наслідку скомпонував три монографії, два діалектних словники, понад 150 наукових праць. Брав участь у записуванні діалектного матеріалу до «Атласу української мови», «Загальнослов’янського лінгвістичного атласу», «Общекарпатского диалектического атласа».
Чорні ми пережили часи тотальної русифікації. Аби вони канули в Лету! Моя кадидатська дисертація «Названия путей сообщения в украинском язикє» писалася російською мовою.
Не забувається кумедний випадок. На якійсь науковій конференції керівник секції професор Жовтобрюх Михайло Андрійович жартує: «Слово має міністр шляхів сполучення» й виголошує моє прізвище. Довший час в авдиторії ще довго стояв сміх.
Щороку колись наші університети організовували наукові діалектологічні конференції. Намагався не пропустити жодну. Навіть піджартовували з так званого конференційного квінтету: дрогобицький жайворонок Михайло Паночко, козак із Січеслава (Дніпро) Анатолій Поповський, поліщук Каленик Шульжук, степовик Анатолій Загнітко та я.
Час – господар у своїх справах… Правда в тому, що на все свій час. Був час і на вчителювання-викладання, і на науку. Тепер час для спогадів, публіцистики. Не хочеться гаяти дні без творчої роботи. Щодня лягають на папір якісь думки-міркування. Прошу в Господа щедрот у моїх справах. І дякую Йому.
Відчув ласкаву принаду школи, коли по педучилищі став учителювати у Лавочненській школі Сколівського району. У цьому селі було дві школи, одна біля залізниці, а друга в глибині села. Потічок гірський плине біля самої вулиці. Більше часу в році йому руслом служила сама вулиця. Тому модним взуттям для нас, учителів, звичайно були чоботи, чи гумовці, чи кирзаки. Ці моделі взували у вересні, а прощалися з ними з початком літніх вакацій.
Діти в сімдесятих були не такі, як тепер. Вони знали Бога, мали бездоганне сімейне виховання, були читаві (праця+виховання). Так по-бойківськи. Щирість і відвертість у них зашкалювала. Жодного разу не чув од них лайливого слова, а про матюки не хочу й говорити. Бойківщину полюбив до безтями. Церква тут щонеділі була переповнена. Бойки у недільних строях були неповторною красою празнику душі.
І тут записував говірку Лавочного. Пізніше використав її у дисертації. Коли із диктофоном приходив до діточок, то вони навперебій, як ластів’ята щебетали-говорили, бо їм потім цікаво було слухати свої дзвінкі голосочки. Часто-густо ходили ми на природу, учні, як ботаніки з вищою освітою показували мені ряст, анемону, підбіл, медунку, м’яту, цикорій, чистотіл, звіробій, пижмо, зозулинець, конвалію, золотарник, іван-чай. А книжку з мікології міг написати запросто, використовуючи їхні знання.
Тут, на рідній мені Бойківщині, вперше побачив, збирав і їв найсмачніший гриб у житті корбан, катателазму царську. Це рідкісний гриб з родини Tricholomataceae. Він занесений до Червоної Книги України.
Справді, такі вилазки були обмежені в часі, бо діти мусили випасати корови, телята, вівці. Діти росли роботящі, їхній світлий розум не потьмарювався, як нині гаджетами. Була в мене учениця Настунька. Миле й вродливе дівчисько. Так от, у вересні в школі її не було чувати. Допитуюся її, чому тебе не було на уроках? – Брала булі. – Як, весь вересень? – А хто мав скотарити! Більшої радости й теплоти, як від сих слів душа моя не відчувала… І донедавна іздив до своїх учнів-друзів «у гриби». А є їх удосталь.
Відчув тут, у школі, що таке колектив, дружній і одностайний. Хотілось би після 50 літ розлуки зустрітися з директором Ярославом Ревуцьким, із учителями Тимофієм і Катериною Матіївими, Тетяною Мельник, Тетяною Жаркою та іншими.
Із покійним товаришем, учителем історії Федором Кравцем організували літературно-історичні п’ятниці. Правда, діяльність наша не була тривкою, бо через деякий час нами зацікавилося КГБ району.
Трохи перескочив бесіду-споминку про школу. Її задушевну насолоду відчув ще, коли був учнем Самбірського педучилища. Тут ми чи не щотижня ходили в школу й провадили уроки з багатьох дисциплін. Після 3 курсу був на місячній педагогічній практиці у древньому Хирові зі своїм приятелем Степаном Макаром. Він директорує й понині. Відповідальний менеджер і справжній спеціаліст.
Коли від’їждав від дітей з Хирова, то плакали хором: я, діточки, вчителька Любомира Піцан. Донині зберігаю дитячі листи із засушеними фіалками та неземними дитячими подяками. Була то школа-інтернат. Більш зворушливих та ангельських слів я ще не чув ніколи, як од цих крихітних сиріток.
Зиновій Бичко