Заслужений журналіст України, редактор Борщівського часопису «Галицький вісник плюс», відомий громадський діяч Петро Іванович Довгошия святкує наприкінці червня свій зрілий ювілей.
Довго думала: як представити читачам цю людину? За освітою він – педагог, свій шлях у професії розпочинав зі вчителювання у школі. Але так склалась доля, що більшість років віддав журналістиці, письменницькій діяльності. А потім вирішила, що я, як його учениця, передусім маю наголосити саме на тому, що Петро Іванович був учителем, який залишив вагомий слід у моїй долі. І не тільки у моїй. Мій шлях у журналістику розпочинався з його уроків мови і літератури у школі, пізніше, вже в редакції, із зауважень і підказок, доброго слова. Таких учителів учні не забувають ніколи!
Я чітко пригадую той день, коли він уперше переступив поріг нашого класу і розпочав урок із невимушеного знайомства: розповідав про себе, сім`ю, вподoбання. А наступного дня читав нам Шевченкову поезію… напам`ять. І щоразу ці уроки ставали цікавішими і пізнавальнішими. Українську літературу і мову полюбили навіть ті, хто ніколи не відкривав підручника. Розповісти учням цікаво про цікаве, – таким було його гасло у роботі. Ми слухали його, затамувавши подих. Приємний голос молодого вчителя зачаровував: його хотілося слухати і слухати. Ще сьогодні, коли чую виступ Петра Івановича на черговому заході, мені здається, що я на уроці в школі…
Петро Іванович пригадує: любов до Шевченкового слова йому прищепила мати. Жінка читала напам`ять багато поезій поета, але найчастіше – «Розриту могилу». А у сільській хаті його батьків на чільному місці завжди стояли «Кобзар» і стара, ще із панських часів «Біблія». А як співала мати! Знала вона чимало стрілецьких і повстанських пісень. І хоч час був важкий, але на сімейних гостинах родичі завжди виконували декілька таких пісень. А ще в дитинстві хлопчина читав батькам… казки. Так, так, не вони йому, а навпаки.
Довгошиїв у Великих Чорнокінцях, що на Чортківщині, знали як заможну, працьовиту і дружню родину. Ці люди були сільськими інтелігентами, які не лише працювали не покладаючи рук, але й брали активну участь у відродженні національних традицій села. Петро Іванович мав від кого перейняти цю інтелігентність і любов до слова й пісні. Батько був майстром на всі руки, мати і бабуся – вправними вишивальницями. У родині зберігають як реліквію портрет Шевченка, який вишила мати.
Петро Іванович вважає, що на його світогляд мали неабиякий вплив талановиті вчителі, які на той час працювали у сільській школі. Отак і самому захотілося обрати цю професію. Ювіляр із вдячністю згадує цікаві уроки фізики, хімії, алгебри, німецької мови. Не розуміти предмет у таких педагогів було просто неможливо, бо вкладали вони в учнів душу. Саме таким, залюбленим у свою професію, вчорашній випускник Кам`янець-Подільського педагогічного інституту Петро Довгошия поїхав навчати рідному слову дітлахів у далекий і російськомовний Павлоград, що на Донеччині. Тут одразу ж здобув прихильність і колективу російськомовної школи, і учнів. З учителем вони спілкувалися виключно українською, а ще разом жили як одна дружня сім`я. Мій співрозмовник донині пам`ятає прізвища усіх своїх учнів, з якими і досі підтримує зв`язки.
Людина, як відомо планує, а доля вирішує. Так і у житті Петра Івановича вона дещо відкоригувала плани. Із односельчанкою Марією Фафруник були знайомі уже давно, але випадкова зустріч в автобусі поклала початок спочатку тіснішому знайомству, а згодом – справжньому коханню. Марія їхала додому зі Львова, де навчалася на журналіста. Двоє людей знайшли один одного. Після одруження пані Марію скерували на роботу у редакцію газети в Борщеві, а Петро Іванович залишався вчителювати у рідному селі. Пригадує ті часи зі щемом у серці. Разом з однодумцями молодий випускник вишу відродив діяльність театру, залучив сільську молодь і сам грав головні ролі. А ще створили ансамбль «Нічлава», з яким виступали і на обласних, і на столичних сценах.
Проте молоде подружжя вирішило залишитись у мальовничому Борщеві, який за три десятиліття став рідним домом. Їх поява у місті одразу була відчутною: школа отримала талановитого вчителя, а редакція – талановитого журналіста, пані Марію. Молода журналістка внесла на сірі шпальти районки цікаві теми, змінила стиль і подачу матеріалів, вишукуючи не потрібні партії, а цікаві і живі теми. А коли звільнилось місце у газеті, туди пішов працювати і Петро Іванович. Каже, журналістика завжди вабила його, тому пропозицію прийняв не вагаючись.
Талановиті люди талановиті у всьому. За що б не брався пан Петро, усе було значиме і потрібне. На зорі незалежності за його ініціативи відродилася діяльність районного осередку товариства «Просвіта», яке очолює і сьогодні. Скільки було проведено разом з освітянами творчих вечорів, організовано поїздок до місць патріотичної слави нашого краю. Разом з усіма жителями міста пережили дві буремні революції. Як тільки-но почались події на майдані у Києві під час так званої «Помаранчевої революції» Петро Іванович першим зачитав відозву патріотичних сил на її підтримку. У Борщеві був і свій «Євромайдан» у 2013-му, ведучими якого були Петро і Марія Довгошиї. Їх слово завжди було вагомим, під час будь-яких політичних подій.
Борщівщина, каже Петро Іванович, дуже цікавий регіон. Тут така потужна історія і особистості, що оминути це увагою неможливо. Взявся досліджувати ключові постаті людей, які тут жили, працювали, творили. Так автор відкрив широкому загалові забуті імена коханої Івана Франка Климентини Попович, яка останні дні життя провела у Бабинцях, адвоката Михайла Дорундяка, пароха Глібовицького із села Цигани, у якого гостював сам Франко, борщів`янки Марти Пашківської, зв`язкової Романа Шухевича. З-під його пера вийшла і унікальна книга-дослідження історії рідного села «Магія Чорних кінців». Цю книгу допоміг видати своєму учителеві його учень – Петро Хамчук, нині, на жаль, уже покійний. Готується до друку книга про визначних людей Борщева і ще багато є у планах, які, я переконана, обов`язково здійсняться. Інакше бути не може, адже Петро Іванович живе насиченим творчим життям, має багато щирих друзів, які підтримають і допоможуть. Але найголовніше його багатство то не роки (про вік ми домовлялись не говорити), а та вдячна когорта читачів і поціновувачів його таланту. Буденним і нецікавим було б життя міста без творчої енергії цього подружжя, яке зробило вагомий вклад і в його сьогодення, і в історію.
Ще одна стихія ювіляра – пісенна творчість. Любов до пісні тягнеться з дитинства і завжди Петро Іванович мав мрію, що виконуватиме сам свої пісні. «Повстанське танго», «Біля тополі», «Нас весна не там зустріла», «Ангели майдану» у його виконанні уже давно завоювали цілу армію слухачів і прихильників. Так тримати!
Так непомітно прийшла у долю ювілейна зріла дата. Вона зіткана ніби зі звичайних буднів, але у ній багато творчих злетів і звершень, визнання і поцінування творчої роботи на благо громади. Тож прийміть щиросердні вітання із Днем вашого народження. Нехай множиться добро ще на багато-багато літ, а творче натхнення не покидає ніколи!
Ірина Мадзій