Вікторія дуже любила слухати казки, які читала їй мама. Але ще більше подобалося дівчинці, коли вони вигадували цікаві історії разом. Згодом таке спілкування мами і дочки стало традиційним, перед сном обов’язково фантазували. Темою казки міг стати будь-який предмет або явище. Головне зацікавити так, щоб слухач не заснув під час розповіді. Ця гра сподобалася обом. Мама раділа і дивувалася, як вправно вигадує Вікторія. Для неї це виявилося дуже простим завданням. Мама старалася не відставати і боролася з вечірньою втомою. Потім вирішили записувати свої казки, щоб їх могли почитати Вікині друзі. Їм теж вони сподобалися. Можливо і тебе зацікавлять казки із Дрімайликової торбини.

 

Казки із Дрімайликової торбини, які по черзі діставали  мама (Ходюк Олена) і доня (Ходюк Вікторія)
  

*

(Олена)

Пурхокрилик і Жовтокрилик або Подорож метеликів

Він тільки-що народився, ще мокрі і пожмакані крильця, ще він зовсім не схожий на того красеня, яким стане за півгодини. Поруч лежала його розтріснута хатинка-кокон. Вона метелику більше не потрібна, бо зараз крильця підсохнуть, розпрямляться, закрутить він своїми лапками вусики, розминаючи черевце, і… полетить. Йому стане весело і легко. Метелик пишається своїми крильцями, бо знає, що навіть у птахів таких красивих крил немає.

Але де його улюблені квіти? Може там далі? Пролетів метелик ще трохи, а потім ще, але не знайшов улюблених рожевих квіточок, у яких такий смачний нектар. Тоді він підлетів вище, шукаючи гілля дерев, але і його не було. Метелик подивився униз, а там одні пеньочки. Лісу, такого гарного, зеленого, шумолистого не стало.

«Де ж подівся ліс? Може дерева знялися і полетіли у вирій? Але ж дерева не вміють літати. Що ж тоді могло з ними статися?» ─ метелик міркував і міркував, але так і не зміг знайти пояснення.

Він опустився на пеньочок.

─ Ой, ─ замахав крильцями метелик і знявся в повітря. Він поколов свої лапки на трісочки і тепер мало не плакав. ─ Як сумно без лісу і моїх рожевих квіточок. Де  їх шукати?

І тут він побачив на іншому пеньочку такі самі крильця, як у нього.

«Хтось загубив крильця», ─ подумав метелик і підлетів ближче.

Але крильця почали рухатися і говорити:

─ Ти хто?

─ Я? ─ здивувався метелик. ─ Я Жовтокрилик.

─ А я Пурхокрилик. От і познайомилися. Сідай до мене на пеньочок ─ будемо дружити.

─ Я боюся знову поколоти лапки, ─ обачно відповів Жовтокрилик.

─ Не бійся, цей пеньочок гладенький.

Жовтокрилик повільно опустився і сів біля нового знайомого.

─ Ти не знаєш, Пурхокрилику, куди поділися дерева і мої улюблені рожеві квіточки?

─ Я теж за ними сумую, але нічого про їх зникнення не знаю.

─ Пошукаємо разом, ─ запропонував Жовтокрилик.

І метелики полетіли майже крильце в крильце. Вони не знали, що ліс вирубали люди ще торік. А не стало дерев, то й не стало рожевих квіточок, які росли поміж них. Метелики і не могли цього знати, тому що коли восени рубали ліс, вони були гусінню, зовсім-зовсім не схожими на теперішніх красенів.

Друзі летіли, весело махали крильцями. Високо в небі пливли блакиттю розфарбовані хмаринки і ніжно посміхалося сонечко. Та раптом хтось великий закрив собою небесну просинь і на траву лягла тінь від широких крил.

─  Жовтокрилику! ─ схвильовано вигукнув Пурхокрилик. ─ Ховаймося!

Вони почали швидко опускатися на землю, шукаючи схованку. Пурхокрилик першим побачив широчезне листя лопуха і друзі сховалися під ним. Вони ще навіть не встигли віддихатися, як пташка дзюбнула їх схованку. Жовтокрилик ледве не поранив крильце, коли злякано сахнувся вбік.

─ Легко великому й сильному ображати маленьких, ─ сказав Пурхокрилик.

Друзі ще трохи посиділи в холодочку, а потім знову піднялися над просікою. Сонечко весело вигравало промінчиками, пестило барвисті крильця метеликів. Але тут десь узявся старий дід Вітер з довгою сірою бородою і надутими щоками. Він так дмухнув на Пурхокрилика і Жовтокрилика, що вони полетіли шкереберть. І хоч щоразу швидше працювали своїми крильцями, все одно не могли побороти дідугана.

─ Який лихучий Вітер! ─ важко дихаючи, вигукував Пурхокрилик.

─ Він повідриває нам крильця! ─ і собі намагався догукатися до друга Жовтокрилик.

Але Вітер не тільки метеликами шпурляв, на небі він так побуцав лобами дві пухнасті хмаринки, аж вони понабивали собі величезні ґулі. Після чого почали плакати дрібними слізьми і на землю посипалися краплі дощу. Вітер, мабуть, пошкодував, що так необачно образив хмаринок, бо трохи вщух. Друзі-метелики тим часом зовсім знесилені і мокрі присіли на траві. Але коли небесні кораблики попливли далі, відкриваючи світу яскраве сонечко, через усе небо посміхнулася веселка барвами тепла.

Метелики трусонули крильцями, сонячний промінчик  підсушив їх і знову стало радісно друзям.

─ Ти знаєш, а вдвох, все-таки, легше пережити і страх, і дощ, і вітер, ─ зауважив Жовтокрилик і зібрався летіти.

─ Е, ти куди? ─ занепокоєно спитав його друг. ─ Краще тут заночуємо.

Жовтокрилик погодився і вони почали шукати місце, де б можна було подрімати. Але ніяк не вдавалося їм дійти згоди. Пурхокрилик сподобав самотнє дерево, а Жовтокрилик захотів переночувати біля річки на очеретині. Врешті-решт вони посварилися і розлетілися, прагнучи бути якнайдалі один від одного.

Невдовзі сонечко скотилося за далекий ліс, змотуючи свої вогнисті промінчики у клубочок. І якби не золотистий човник, що зачепився на небі одним боком,  то й зовсім нічого не було б видно. Пурхокрилик сидів на гілочці невисокого дерева, стуливши крильця докупи. Метелику було сумно і страшно. Він почав шкодувати, що посварився із Жовтокриликом.

─ Де він зараз? Може йому так само сумно, як і мені?! ─ прошепотів метелик.

─ Мені не сумно, я просто дуже зголоднів, ─ проказав чиїсь голос із темряви.

─ Ти хто такий і де тут взявся? ─ стривожено запитав метелик.

─ А я хотів те ж саме спитати. Бо я тут завжди був, а от тебе бачу вперше.

До Пурхокрилика підповз хтось довгий, товстий і зелений з безліччю лапок-чіплялок.

─ Фу, який ти бридкий! ─ вигукнув метелик. ─ Не повзи до мене.

─ Чого це я бридкий? Я такий, як і ти, тільки без крил.

─ Хе, уявляю тебе з причепленими крилами, ─ зухвало засміявся Пурхокрилик.

─ От побачиш: я перезимую в своєму коконі і навесні стану ще красивішим за тебе, ─ ображено сказав незнайомець.

─ Не буде цього! Хіба таке гидке створіння, як ти, може стати красивішим за мене?!

На цей раз незнайомець нічого не відповів, просто подався далі, шукаючи свіжого листочка. Потім заліз на знайдену здобич і почав задоволено хрумкотіти.

─ Він не тільки негарний, а ще й неввічливий ─ навіть не сказав, хто він такий, ─ незадоволено пробурмотів Пурхокрилик. ─ А, хіба мені не все одно? Полечу краще шукати свого друга.

І метелик полетів, але дуже обережно, щоб не зіткнутися з нічним птахом, чи комахою.

─ І де та річка? ─ питав він сам у себе. ─ Як же знайти Жовтокрилика,  коли так темно?

Можливо Пурхокрилик ще довго шукав би друга, якби не почув знайомий голос.

─ Допоможіть! Допоможіть! ─ гукав Жовтокрилик.

Пурхокрилик відразу зрозумів, що із другом трапилася біда. І справді ─  Жовтокрилик заплутався лапками в сітку злого Павука. Та чим більше пручався, тим сильніше сковувала  його павутина.

─ Що ж робити? ─ хвилювався Пурхокрилик. ─ Як визволити друга?

І тоді він вирішив просто попросити Павука, може змилується і відпустить нещасного метелика?

─ Дядьку Павук, ─ мало не плакав Пурхокрилик, ─ будь ласка, відпустіть мого друга.

─ Е ні, хлопче, ─ єхидно засміявся злий Павук, сидячи на своєму павутинні, ─ я його не кликав. Він сам прилетів, необачно розбудив мене серед ночі, переплутав усі узори на найкращому килимку, пострушував росинки, які я виловив із туману. Чим я вранці буду вмиватися? Хіба він не бачив, куди летів? От тепер нехай сам і виплутується.

─ Дядьку Павук, я справді не бачив вашої павутинки, ─ плачучи промовив  Жовтокрилик.

─ Ми ж денні метелики і вночі нічого не бачимо, ─ додав Пурхокрилик.

─ А мені що з того? Треба було не літати поночі, ─ стояв на своєму злий Павук.

─ От уперся, старий шкарбун, ─ прошепотів врешті Пурхокрилик і відлетів убік, щоб він свого хитрого килимка не накинув ще й на нього. ─ Навіть не знаю, що тепер робити. Я нічим не можу допомогти своєму другу. Та щось треба придумати, адже на його місці міг опинитись і я.

Пурхокрилик летів у суцільній темряві, бо навіть човник, що на небі, прикрився хмаринкою (мабуть, змерз). Але раптом просто перед ним загорівся вогник.

─ Що це? ─ мало не крикнув здивований метелик. ─ Квітка розцвіла полумʼям.

Він швидко замахав крильцями, щоб скоріше долетіти до чарівної квітки і зблизька побачити диво. Метелику здавалося, що вона кличе його. Пурхокрилик спустився на квіткову пелюстку. В одну мить ніч переповнилася світлом, яке одразу й зникло. Чарівна квітка закрилася, але метелик сам перетворився на вогнисту летючу квітку. Тепер йому було видно, наче вдень. Він швидко повернувся назад і торкнувся крилами павутиння. Воно відразу перетворилося на пухнасті парасольки.

─ Тепер із твого килимка буде користь іншим комахам, а особливо метеликам, ─ сказав Пурхокрилик до Павука. ─ Бо де приземляться парасольки, там виросте сонячна квітка кульбаби. І це місце покриється справжнім  килимком.

─ Пурхокрилику! Пурхокрилику! Ти тепер чарівник? ─ запитав здивований і втішений визволенням Жовтокрилик.

 ─ Так, ─ відповів Пурхокрилик, ─ я тепер можу допомагати усім своїм друзям.

─ То ти тепер зможеш повернути дерева, тут знову виросте ліс і зацвітуть рожеві квіточки, ─ продовжував радіти Жовтокрилик.

Крилаті друзі, окрилені ще й надією, полетіли шукати дерева. Для них тепер не існувало перешкод. Навіть дядько Павук подобрішав і посміхався витівкам метеликів. І тільки зелена гусінь залишилася засмучено-замріяною, дивлячись услід красеням Жовтокрилику та  Пурхокрилику.

 

*

(Вікторія)

Зірка

Жила на небі одна маленька Зірка. А на землі жила одна маленька дівчинка Ангеліна. Вона часто вечорами дивилася через прочинене вікно на небо, шукаючи свою Зірку. Ангеліна вірила, що вона уміє виконувати усі бажання, хоча мама заперечувала це. Дівчинка дивилася на Зірку не лише тому, що та уміє виконувати бажання ─ вона полюбила її.

Одного разу Зірка впала з неба і дівчинка побачила сяйво. Саме час загадувати бажання. Але Ангеліна не встигла цього зробити, тому що Зірка заговорила до неї.

─ Чому ж ти не загадуєш бажання? ─ запитала вона.

Дівчинка від несподіванки розхвилювалася і не знала, що відповісти. Вона подумала: «Це мені, мабуть, сниться. Такого ж не може бути».

  Але Зірка знову заговорила:

─ Хоча твоє бажання я прочитала в твоїх думках. Ти хочеш дружити зі мною, розмовляти вечорами. Це дуже просто здійснити, адже я теж цього хочу.

Ангеліна не помітила, коли Зірка опинилася у неї на руці. Вона освітлювала все навколо і дівчинка боялася, що мама прокинеться. Але Зірка, яка уміла читати думки дівчинки, заспокоїла її.

─ Не хвилюйся, мама міцно спить. Моє сяйво бачиш тільки ти. Я прилетіла, бо хотіла виконати твоє бажання. Тепер ми можемо поговорити про усе на світі.

Дівчинка опанувала своє хвилювання і сказала:

─ Я боюся, щоб тобі не було нудно зі мною. Адже ти живеш так високо, що все бачиш і тому багато знаєш, а я навіть книжок прочитала ще дуже мало.

─ Ти даремно хвилюєшся, адже я прийшла до тебе, тому що мені цікаво з тобою. Я обрала тебе серед усіх людей, бо ти умієш мріяти.

─ Невже і справді важливо уміти мріяти?

─ Аякже. Людина, яка мріє, творить життя, змінює себе і Всесвіт. Це ж мрійники складають казки, садять квіти, вирощують хліб, лікують людей…

Вони ще трохи поговорили і Зірка повернулася на небо. Дівчинка переживала, щоб мама не насварила, коли помітить її відсутність.

«Гм, а цікаво ─ у Зірки є мама?» ─  запитала у себе Ангеліна.  Але, не знайшовши відповіді, заснула.

Вранці вона прокинулася дуже пізно. Мама приклала долоню їй до лоба (чи бува не захворіла?), але він був нормальної температури.

─ Я здорова, мамо, ─ промовила, позіхаючи, Ангеліна.

─ Слава Богу! Але чому ти сьогодні так пізно прокинулася? ─ запитала мама.

Дівчинка відповіла не одразу. Вона не хотіла щось вигадувати, бо не звикла обманювати. Але й правди сказати не могла (дорослі ніколи  не повірять, що Зірка стала її подругою). Тому Ангеліна сказала:

─ Я вчора пізно заснула.

─ Може тебе щось боліло? ─ знову занепокоїлася мама.

─ Ні, матусю, не хвилюйся, ─ заспокоювала Ангеліна. ─ Вечір дуже гарний був і я довго дивилася на небо.

─ Ти ж моя мрійниця, ─ посміхнулася мама й обняла доню. ─ Знову казки складаєш? Може пора їх записувати.

─ Навіщо?

─ Друзям почитаєш, маленька письменнице, ─ знову пригорнула мама донечку.

Ангеліна у відповідь обсипала її поцілунками. Ранок почався щасливо для цієї сімʼї. Сонечко пригрівало через шибку вікна, лоскотало промінцями усміхнене обличчя дівчинки, яка уміла мріяти. Вона раділа новому дню, який обіцяв бути погожим. Їй не терпілося зустрітися з  Надійкою, щоб розповісти про вечірню гостю. Можливо і з нею Зірка порозмовляє. Але чи вміє Надійка мріяти? Ангеліна ніколи не запитувала подругу про це.

Надійка також уміла мріяти. Правда, бажання її були здійсненними.

─  Твої мрії збувалися коли-небудь? ─ запитала Ангеліна подругу.

─ Так. Я мріяла про казкову світлицю і батьки зробили ремонт. Тепер у мене свій чарівний світ принцеси.

─ Запросиш мене в гості? ─ попросила Ангеліна. ─ Хочеться побувати у твоїй казці.

 ─ Обовʼязково, ─ пообіцяла Надійка. ─ А ти про що мрієш?

─ Я хочу, щоб Зірка і сьогодні прилетіла до мене. Ми з нею вчора так гарно спілкувалися. Ти уявляєш, вона знає про усе на світі.

─ А про мене вона знає? ─ запитала Надійка.

─ Аякже. Ти ж також належиш до усього світу, ─ впевнено відповіла Ангеліна.

─ А звідки Зірка так багато знає?

─ Вона дуже високо живе й усе бачить, ─ знову впевнено сказала Ангеліна.

─ То їй, мабуть, боляче падати з такої висоти, ─ стурбовано припустила Надійка.

─ Зовсім ні, вона ж Зірка й уміє літати. Для неї це звичайна розвага, ─ продовжувала Ангеліна дивувати подругу вичерпними знаннями.

─ Я так хочу з нею познайомитися! ─ захоплено вигукнула Надійка.

─ І я хочу, щоб ви познайомилися, але мушу спитати дозволу в Зірки. Якщо вона погодиться, то завтра будемо чекати її разом.

На тому й погодилися подруги. Вони розійшлися по домівках і з нетерпінням чекали вечора. Їм ще ніколи день не здавався таким довжелезним, як сьогодні. А Зірка виконала обіцянку й знов опустилася на руку Ангеліни. Дівчинка дивувалася, як вона, така малесенька, що вміщується на її дитячій долонці, може так яскраво світити з небесної висоти. Але спитати про це не наважилася. «Нехай трохи згодом, ─ подумала Ангеліна, ─ коли ми краще познайомимося». А от про Надійку Ангеліні навіть не довелося запитувати, тому що Зірка сама запропонувала.

─ Моя сестричка теж хоче подружитися  з дівчинкою, але вона, як і ти, має бути обовʼязково мрійницею. Інакше вони не зможуть розуміти одна одну. Зірки розмовляють особливою мовою, мовою мрій.

─ Надійка саме така дівчинка, вона вимріяла собі казкову кімнату, ─ розповіла про подругу Ангеліна.

─ Ну не знаю ─ це корисливе бажання. А чи вміє вона мріяти про щось високе?

─ Високе? ─ не зрозуміла Ангеліна.

─ Так, високе, тобто безкорисливе. Таке, що принесе користь не їй, а іншим, ─ пояснила Зірка.

─ Напевно уміє, тому що, коли я хворіла, то вона провідувала мене і щиро бажала мені видужати. Це ж висока мрія? ─ запитала Ангеліна в кінці розповіді.

─ Висока, ─ ствердно сказала і щиро посміхнулася Зірка.

─ Тоді ми можемо познайомити наших подруг?

─ Так, ─ відповіла радісно Зірка.

А коли Надійка познайомилася із її сестрою, вони зустрічалися усі разом і розмовляли досхочу. З того часу дівчатка стали набагато поважнішими, тому що їхніми подругами були дві зірки, а вони знали про усе на світі, адже вони небесні жительки, ще й уміють виконувати щирі бажання. Ангеліна та Надійка були щасливими, бо їхні Зірки-сестрички допомагали їм пізнавати дивовижний світ мрій.

 

*

(Олена)

Ввічливий їжачок

Якось погожого липневого дня мама з бабусею жали пшеницю. І так хлопчикам Юрасику і Владику було цікаво дивитися, як мама лівою рукою збирала докупи стебла, а серпом, який тримала в правій руці, підхоплювала ще нижче (майже біля самої землі) і зжинала. Потім жменька за жменькою пшеничку складали на купки і вʼязали такими ж пшеничними перевеслами у сніпки. Дуже цікаво дивитися, а ще більше хотілося самому спробувати. Та де там! Як не просили, а мама з бабусею не дозволяли брати серп. Він же такий гострий ─ може пальчика порізати.

Тоді хлопчики знайшли інше заняття: почали перестрибувати через сніпки. Але мама боялася, що вони попадають на колючу стерню і хотіла чимось відвернути їх увагу. Раптом вона побачила на пшеничному полі їжачка. Він стояв зовсім близенько, прислухаючись до шелесту колосочків.

«От хто мені допоможе», ─ подумала мама.

Вона повернулася до хлопців і гукнула:

─ Владику, Юрасику! Йдіть сюди ─ побачите їжачка.

Хлопчики миттю залишили своє небезпечне заняття і прибігли до мами.

─ Де? Де їжачок? ─ запитували діти.

А він стояв і навіть не ворушився. Сіренький, колючий, лапки малесенькі, двоє чорних блискучих оченят, наче дві ягоди дикої бузини і такий же невеличкий носик. Їжачок пильно дивився на хлопчиків, ніби хотів спитати: «Чого ви так галасуєте? Я полював за мишею, яка збирала зернята і нічого не підозрювала, а тепер вона втекла. І що я маю робити? Це ж мені тепер доведеться перетнути все пшеничне поле, перебратися через річку вузькою кладкою, перейти через широкий берег і тільки потім буде ліс, де я зможу знайти хоч якогось гриба для їжачихи й їжаченят. А потім ще вертатися додому.  Півдня пройде, поки маленькі лапки перенесуть мене до лісу і назад».

Трохи постоявши, їжачок повернувся і зник серед колосочків. А Владик і Юрасик почали стежити за ним. Вони дуже хотіли дізнатися, куди він піде. Може господар повернеться додому, до своєї хатинки і їм вдасться побачити ще й їжаченят.

Але їжачок зник і годі було його шукати. Братики втратили надію хоч коли-небудь ще зустрітися з ним. Проте, того ж дня, увечері, вони знову побачили свого знайомого їжачка. Він стомлено йшов через подвірʼя у дровітню, несучи на гострій спині три грибочки.

Саме там і була його хатина. В куточку біля задньої стіни на кубельці, вимощеному соломою, сиділа господиня зі своїми колючими дітками. Владик і Юрасик дуже зраділи, що сімейка їжачків живе разом із ними.

 Вони швиденько побігли до кухні, знайшли маленьку мисочку і попросили бабусю налити свіженького молочка. Потім поставили її близенько дровітні й чекали, коли вийде їжачок. Але так і не дочекалися, бо вже зовсім звечоріло. Всі дорослі пішли до хати й забрали їх із собою.

Перед сном хлопчики ще довго говорили про їжачків. Потім послухали бабусину казку, помолилися і тоді вже полягали спати. Вранці вони поцікавилися, чи випили їжачки молоко. Мисочка була порожньою, а в ній лежала дивна голочка.

Коли діти підійшли ближче, то побачили, що вона світиться.

─ Треба сховатися у темному льосі і перевірити, чи нам здається, чи їжакова голочка справді світиться, ─ сказав Владик до меншого брата.

─ Пішли вже, ─ захопився Юрчик розгадуванням таємниці.

Влад взяв у руки знахідку і хлопці спустилися з нею в льох (добре, що мама забула закрити двері на замок). Подарунок їжачка і справді виявився чарівним. Темрява розсіялась від променистої голочки.

─ Цікаво, а чи не може вона виконувати бажання, як у казках чарівні палички? ─ запитав Юрчик чи то брата, чи самого себе.

─ Може, ─ почули діти десь зверху.

А коли повернули в той бік голови, то побачили на порозі знайомого їжачка. Він усміхався, а світився, як ліхтарик. Із кожної голочки тягнувся вгору промінчик.

─ Це вам подарунок від нашої сім’ї, ─ спокійно продовжував пояснювати сяючий батько їжакової родини. ─ Я звик усім дякувати за добрі справи, бо я ввічливий їжачок. А молоко, яке ви нам поставили біля нашого кубла, було дуже смачним.

Брати переглянулися, штовхнули один одного легенько, щоб перевірити, чи їм це не привиділося і не причулося в бабисиному льосі.

─ Що ви так дивитеся? Невже ніколи звірі з вами не розмовляли?

Влад і Юра похитали заперечно головами.

─ А ця голочка чарівна? ─ запитав з надією на ствердну відповідь Влад.

─ Так. Чарівна. Вона світиться в темноті. А коли вам потрібна допомога, то візьміть її в руки і подумайте про мене. Я з’явлюсь і дам вам пораду, як виплутатись із халепи, ─ просто, як учитель на уроці, пояснив ввічливий їжачок. ─ І зараз моя вам порада: швидше виходьте звідси, щоб не застудитися  ─ тут холодно.

Хлопці слухняно попрямували до виходу, бо як можна не послухатися їжака, який розмовляє. А порадник почвалав перевальцем з боку на бік до свого кубульця.

Тепер Влад і Юра могли легко потрапляти у різні халепні історії, бо знали, що на допомогу з доброю порадою до них прийде ввічливий їжачок. Але вирішили не зловживати цим, адже їжачок повинен піклуватися про свою родину. Чому він має відволікатися на їхні витівки? Вони уже дорослі і дадуть самі собі раду.

*

(Вікторія)

Кімнатні квіти

У дівчинки Наталочки росли у кімнаті два красивих вазони. Вони стояли біля вікна, адже їм потрібно багато світла, тепла, уваги. Так, так, уваги, як і людям, тому що такі красиві квіти дозволяють собі покапризувати. Дівчинка любила за ними доглядати. Коли поливала, то завжди щось розповідала. Це було дивне спілкування ─ Наталочка говорила, а вазони слухали. Та дівчинка на них не сердилася. Вона вже була доросла і розуміла, що квіти не розмовляють.

Але одного разу трапилася чарівна пригода. Наталочка почула, як вазони сваряться. Та дівчинка подумала, що це їй видалося. Коли вона знову підійшла до вікна, щоб подивитися, який настрій сьогодні на вулиці (чи не йде, бува, дощ), то знову почула невдоволене шепотіння обох вазонів. На цей раз Наталочка прислухалася уважніше ─ як не дивно, а квіти таки говорять. Вона відчула неприємні інтонації в їхніх голосах. Дівчинку це схвилювало (вона вже й забула, що квіти не можуть розмовляти).

Наталочка подумала: «То ось чому  вазони не зацвіли вчасно. У них навіть листочки привʼяли. Я їх поливаю, поливаю, мало не щодня, а вони вʼянуть».

Потім інша думка заморочила дівчинці голову: «Чи повірить мама, що квіти говорять. Вона мене, мабуть, і слухати не стане. Що ж робити?». Наталочка не знаходила відповіді на це запитання. Але коли мама повернулася з роботи, дівчинка розпочала розмову.

─ Мамо, наші вазони ніяк не зацвітуть і листочки привʼяли.

─ Може ти їх погано доглядаєш? ─ сказала стомлена мама.

─ Я кожного дня їх поливаю.

─ Тоді, мабуть, ти їх залила, ─ ще один здогад висловила мама.

─ Як це залила, я не розумію? ─ допитувалася дочка.

─ Налила забагато води  і земля перетворилася на багнюку. Тепер коріння не має чим дихати, ─ продовжувала пояснювати мама.

Наталочка зітхнула. Вони говорили на різних мовах: мама намагалася пояснити все, що відбувалося з вазонами за допомогою наукових знань, але дівчинка була впевнена, що причина зовсім інша. Просто квіти перестали радіти життю: вони більше не звертали уваги на сонечко, яке заглядало через вікно і посміхалося, не зважали на піклування маленької господині та навіть забули про воду, яка і справді почала скупчуватися і насичувати надлишком землю.

«Мама занадто доросла, щоб повірити мені, що квіти посварилися», ─ подумала дівчинка і не відкрила своєї таємниці. А мама, трішки відпочивши, підійшла до вікна, щоб подивитися на вазони.

─ О, та вони геть зівʼяли, ─ сказала вона. ─ Шкода, адже ці квіти завжди радували нас, додавали гарного настрою, а тепер доведеться їх викинути.

─ Не треба, мамо, ─  попросила Наталочка, ─ може вони ще відновляться.

Мама посміхнулася.

─ Добре. Все одно у мене зараз мало часу. Але якщо через тиждень не побачимо «відновлення», як ти сказала, то доведеться їх винести на вулицю.

─ На вулиці холодно, а вони звикли до тепла, затишку, турботи. Хто їх буде там поливати? ─ продовжувала просити дівчинка.

─ Дощ.

─ Але ж вони звикли, що я їх поливаю майже щодня, а дощ іде, коли йому заманеться.

─ Доведеться звикати. Навіщо ж нам зівʼялі квіти? Вони потрібні тільки тоді, коли цвітуть. Це їхнє призначення у домі, у нашому житті.

Наталочка більше не переконувала маму, але вирішила порятувати вазони ─ повернути їх до «свого призначення», як казала мама. Вона знову підійшла до вікна, щоб послухати, чи не перестали вони сваритися. Але ні, сварка продовжувалася. Дівчинка не знала, як їх помирити. Стала думати, згадувати відчуття, які дарували квіти раніше.

«Я мушу їх помирити. Вони ж були друзями, чому тепер сваряться?».

Дівчинка розмірковувала над тим, що таке дружба і намагалася зрозуміти, чому могли посваритися їх квіти. Потім вона згадала, що й сама не розмовляє із найближчою подругою Христинкою. Їй одразу стало соромно. Квіти, напевно, чули, які образливі слова казала Наталка подрузі, а та у відповідь теж не мовчала.

«Ми були схожими тоді на два сварливі вазони, які тепер зівʼяли. Це ж і з нами таке може статися, ‒ злякалася дівчинка. ‒ Зараз зателефоную і вибачусь перед Христинкою. Ми ж, все-таки, друзі».

Дівчинка так і зробила. А коли вони помирилися, то Наталочка розповіла Христинці про те, що її турбує. Подруга запропонувала поговорити з квітами серйозно і пояснити, що єдиний порятунок для них ‒ примирення.

─ Я пробувала, але вони не слухають.

─ Тоді намалюємо плакат і напишемо: «Помиріться, ви ж друзі». Вони прочитають, задумаються, посміхнуться і схаменуться.

Наталці сподобалася ідея. Христинка уміла гарно малювати, тому пообіцяла допомогти з оформленням. Вона зобразила квітучі вазони, а Наталочка великими літерами написала: «Помиріться, ви ж друзі».

Дівчатка раділи, коли побачили, що вазони мовчки дивляться на них.

─ Значить нам вдалося їх помирити.

Вазони повернули свої листочки до вікна, посміхнулися сонечку і спробували дотягнутися один до одного.

Дружба перемогла, ─ загукали радісно дівчатка.

Вони знали, що тепер все буде добре: мама Наталочки не винесе цих красунь на вулицю, де холодно й незатишно. Кімнатні квіти, як і раніше, будуть милувати око і створювати гарний настрій усім мешканцям цієї квартири.

*

(Олена)

Ніс

Жив старий Ніс на старому дядькові. Але він був гордим, тому не хотів змиритися зі своїм поважним віком. Ніс все чепурився, наче двадцятирічний, і тримався за вітром, тобто дотримувався моди. І навіть тоді, коли хворів, не залишав своїх звичок. Напудриться і винюхує запахи весни. Та одного разу дядько зачепився за камінь і впав прямісінько на Ніс. Після цього вже йому було не до чепуріння ─ він увесь спух, почервонів, а згодом ще й посинів. Але гордість не дозволяла йому жалітися. Ніс тільки вночі, коли всі засинали, починав бідкатися: трохи постогне й поохає (так було легше переносити біль). Він сподівався, що це минеться. Та де там ─ Ніс залишився скривленим назавжди. Тепер до нього рідко приходили гості. Один тільки Комар не зраджував старої дружби, якщо можна так назвати дошкуляння цієї комахи. Але Ніс був радий його товариству як ніколи. Все-таки хтось про нього ще згадував. Він терпів дзижчання, іронічні кусання в найболючіші місця, аби не залишитися зовсім самотнім.

Ніс дорікав дядькові, який рідко виходив на вулицю, рідко спілкувався з іншими людьми. Але той тільки посмикував і чухав непокірного Носа. Врешті-решт  їхнє життя перетворилося на муку. Ніс жив одними лише спогадами. Він памʼятав усі запахи дитинства, юності, зрілості. І з кожним запахом була повʼязана цікава історія. Ніс усвідомив, що їхнє з дядьком життя було колись насиченим, цікавим. Як йому хотілося знову відчути хоч частинку запахів минулого життя. Та дядько вперто не хотів нічого змінювати. Він продовжував цілими днями просиджувати вдома і тужити. За чим жалкував дядько? Мабуть, за тим самим, що і його Ніс. Але ж не могло це тривати вічність.

Одного дня все змінилося на краще. У їхньому домі зʼявився хлопчик, племінник дядька. Ніс відчув знайомі запахи: шоколаду, молока, горіхів ─ це запахи його власного дитинства. Він наче знову став маленьким, весело пошморгував і принюхувався до усього. Весело і радісно було відчувати насиченість життя. Настрій піднявся і Він знову тримався за вітром. Як чудово, коли в домі є діти! Вони наповнюють життя новими запахами. З ними можна знову пізнавати світ: вперше дивитись на зоряне небо, вивчати назви квітів, смаки цукерок і печива. Це все одно, що прожити ще одне життя.

Тепер Ніс мав із ким порозмовляти. У малого стільки запитань…

― А що це так солодко пахне перед сніданком?

― Пекар булочки випікає з різними начинками, ― пояснює бувалий Ніс маленькому. ― З маком, з вишнями, з сиром.

― А з чим найсмачніші? ― допитується Носик племінника.

― Які найкраще пахнуть тобі, такі й найсмачніші.

― Та вони ж усі смачно пахнуть!

― Тоді треба спробувати усі.

Носик повів хлопчика до магазину, бо вже була не сила нюхати здалеку смакоту. Перепало пиріжків і дядькові. Запросили ще й самотню сусідку, тьотю Мілю, володарку курносого носа. Наварили пахучого трав’яного чаю до смачнючих пиріжків. Дуже їм сподобалося бути разом, тому з тих пір стали жити однією сім’єю.

 

*

(Вікторія)

Дві пташки

Одного разу дві пташки, мама і доня, полетіли шукати їжу. Коли вони побачили на стежці зернятко, то опустилися на землю. Але в той час до них підкрався вовк і схопив маленьку пташку. Мама намагалася захистити своє дитя ─ вона кричала й била крильми над головою звіра.

─ Відпусти, відпусти мою донечку, ─ просила у відчаї мати.

Вовк притиснув однією лапою маленьке тільце пташеняти до землі, а другою відбивався від шаленого нападу.

─ Перестань махати крилами і кричати, ─ заспокоював він матір. ─ Я не скривджу твою дитину, якщо ти вгамуєшся і вислухаєш моє прохання.

Пташка підлетіла вище, щоб набратися сил для нового нападу. Але після слів вовка опустилася біля нього на землю.

─ Проси що хочеш, навіть моє життя. Я на все готова заради донечки. Вона зовсім маленька ─ відпусти її, прошу.

Вовк побачив, як ув очах матері забриніли сльози. Хоч він і вважав себе сердитим звіром, але й у нього защеміло серце.

─ Я ж казав, що не скривджу пташеняти. У мене теж є дитина. Але ти повинна мені допомогти, ─ промовив вовк і почав оповідати. ─ Лісовий мудрець напророкував мені щасливу долю. Але збудеться передбачення, зауважив він, тільки за однієї умови: хтось із лісових мешканців має зробити для мене добро. Я вже цілий рік чекаю, але ніщо не міняється в моєму житті, ніхто, крім  родини, не робить для мене нічого доброго. От я і вирішив тебе попросити про послугу.

 ─ Але навіщо ти спіймав пташенятко, налякавши його, ─ дорікнула йому мати-пташка. ─ Я готова зробити будь-який добрий учинок заради спокою моєї родини.

─ Чому ж до цього часу ти нічим не допомогла мені?

─ Я не знала, що тобі потрібен мій добрий вчинок, ─ виправдовувалася пташка.

─ Ну звичайно не знала. Та хіба коли-небудь ти думала про вовка, навіть не помічала до цього часу. Тільки небезпека заставила тебе звернути на мене увагу, ─ все більше гнівався вовк.

─ Але ж і ти мені ніколи нічого доброго не зробив? ─ і собі дорікнула пташка.

─ Ну гаразд. Тепер у нас зʼявилася нагода зробити один одному добро.

─ Що ж тобі потрібно? ─ запитала мати.

─ Не знаю. У мене все є. Але ти все-таки щось придумай, ─ відповів вовк.

«З жиру біситься, ─ подумала пташка про себе. ─ Скривдив моє дитя ─ і сам не знає навіщо. Навіть не знає, що йому потрібно».

А вголос промовила:

─ Добре, вовчику, ти тільки відпусти пташеня.

─ Е, ні. Спочатку добрий вчинок.

Зітхнула пташка і знялася в повітря. Полетіла вона через ліс, шукати добра для вередливого вовка, щоб врятувати свою донечку. Та довго не довелося міркувати. Почула вона як завиває вовчиця, дружина її кривдника. Підлетіла пташка, та й запитала:

─ Чого ти голосиш, вовчице?

─ Ой горе у мене, пташечко. Щойно спіймав дід-мисливець моє вовченя і забрав мого синочка.

«Оце так історія. А вовк не знав, що йому потрібно, ─ подумала пташка. ─ Та йому потрібно сина рятувати, а він чужих дітей кривдить. Це не спроста. Мабуть, лісовий мудрець підлаштував обставини так, щоб провчити нерозважливого вовка. Полечу й розповім батькові про зникнення сина».

Попрощалася пташка із матірʼю-вовчицею і полетіла назад, але невдовзі зупинилася.

«Вовк своєму сину не допоможе, бо дід на нього давно зуб точить. Мисливець ще і його спіймає та привʼяже у дворі замість собаки. Мабуть, треба братися самій до справи і зробити добрий вчинок», ─ зметикувала пташка і полетіла до села.

Діда вона знала добре. Часто співала у його саду, а він розмовляв з нею, оповідаючи різні життєві історії, жалівся на сварливу жінку, невдячних дітей. Так  завʼязалася дружба між пташкою та дідом-мисливцем.

Прилетіла згорьована мати у сад на краю села та й стала виспівувати. Дуже жалібною видалася діду та пісня. Підійшов він до вишеньки, на якій сиділа пташка, і запитав:

─ Що у тебе сталося, моя пташечко? Чому такої сумної завела?

─ Горе у мене, діду, і тільки ти можеш допомогти.

─ Допоможу, хороша моя, аби ти веселої пісні співала, ─ запевнив дід, ─ Що маю зробити?

─ Зроби добру справу ─ відпусти вовченя, яке сьогодні спіймав у лісі.

─ Навіщо тобі це?

─ Батько цього вовченяти схопив мою донечку і вимагає у мене доброї справи. Що може бути кращим за порятунок дитини, ─ пояснила дідова подруга.

─ Якщо так, то, звичайно, відпущу. А ти не співай більше такої сумної пісні. Життя і так не мед. Одна розвага для серця ─ твоя світла пісня.

Пташка пообіцяла навчити і свою донечку гарних пісень та прилітати у сад щоранку, щоб веселити дідове серце.

Вовченя бігло лісом, щоразу задираючи голову, щоб слідкувати за пташкою-рятівницею. Так вони добралися до батька-вовка. Він як побачив синочка, то кинувся до нього, а пташеня тим часом випурхнуло з міцного стискання звірячої лапи.

Тішилася мати своєю донечкою, тішився батько своїм синочком. І зрозуміли вони обоє в чому суть щастя.

 

*

Соняшник (Олена)

У сонячний серпневий день мама з дочкою, маленькою допитливою Іринкою, приїхали в село до бабусі. Дівчинка дуже любила тут бувати. Ще б пак, у цьому місці стільки народжується запитань… А найголовніше, бабуся охоче на них відповідає. Хоч онучка й «забирає від неї усю роботу», та вона не нарікає, адже це велика радість для старенької.

Особливо в садку та на полі багато цікавого. Іринка ходила між зелені, торкалася листочків пальчиками, пригортала їх до себе, вдихаючи пахощі налитої сонцем та дощами городини. Найбільше дівчинку вразив високий сонях, який самотою виріс поміж картоплі.

─ Чому, бабусю, ти лише одне сонечко посадила на такому великому городі? ─ поцікавилася внучка.

─ Я й цього не садила, він сам насіявся, ─ відповіла, посміхаючись старенька.

─ А хто ж, як не ти? ─ не вгавала допитлива Іринка.

─ Напевно пташка, ─ ще більше заохочувала до запитань бабуся.

Дівчинка серйозно подивилася в очі старенькій, наче промовляючи: «Я вже велика, бабусю, і знаю, що «пташки не сіють і не жнуть». Не треба мене вигадками годувати».

Бабуся прочитала цей серйозний погляд і продовжила розповідь.

─ Пташка несла зернятко в дзьобику своєму пташеняті, та впустила на бабине поле і виріс соняшник.

─ Тепер у нас є своє сонце, ─ радісно підсумувало дівча.

─ Тепер у нас є своє сонце, ─ повторила і собі, усміхаючись, бабуся.

Вона обняла внучку так самісінько, як дівчинка нещодавно стебельця зелені. Потім взяла за руку й повела в хату, адже дочка давно кликала їх вечеряти. Іринка завжди довго збирається до сну, тому мама заздалегідь її готує. Як би не втомилася дівчинка, а без казки не засне.

Цього разу Іринка не могла дочекатися, коли вимкнуть світло і вони з мамою вляжуться і почнуть шепотітися. Сьогодні їй не потрібно думати над темою вечірньої казки ─ це має бути розповідь про соняшник.

─ Хочеш про нього казку почути? ─ перепитала мама, щоб затримати час і зметикувати початок розповіді.

─ Він такий красивий, як сонечко, ─ пригорнулася Іринки  до матері.

─ Ну добре, слухай. Ріс серед поля самотою соняшник. У нього не було друзів, бо він тягнувся до сонця і став набагато вищим за інші рослини. І їм здавалося, що соняшник загордився.

─ Але насправді він не був гордим, ─ втрутилася Іринка, щоб встигнути порятувати від поганої риси характеру свого улюбленця.

─ Авжеж не був, ─ підтвердила мама. ─ Усім просто так здавалося.

─ Бо вони заздрили йому, ─ знову перебила маму дочка.

─ Можливо, ─ погодилася мама. ─ Але соняшник не зважав на заздрісників, йому набагато приємніше було милуватися небом, яке жило своїм особливим життям. Там було все прозоро: затяжіють хмари гнівом, насупляться ─ і поплачуть дощем; вийде сонечко, попестить їх, наче матінка ображеного малюка, і знову радість розіллється. Хмаринки одразу бешкетувати почнуть: то на коників, то на слоників і верблюдів перекидаються. Вмить змінюють форму, коли вітерець набіжить і посварить хмаринячу малечу. Весело соняшнику споглядати небесне життя.

Але не довгим був його спокій. Зернята щодалі більше наливалися, викупані літніми дощами, зігріті сонячними промінцями. Соняшник втомлювався високо тримати голову і все нижче нахилявся до землі.

─ Бідне моє сонце, ─ зітхнула раптом Іринка.

─ Так, важко бути високим, але соняшник не здавався ─ щоранку знову і знову намагався підняти голову ще вище. Та у нього зʼявилася нова проблема. Зернята, випещені сонцем та дощами, почали сваритися між собою, штовхатися ─ їм стало тісно у кошику соняха. Прикро слухати постійні сварки. У голові паморочиться від штовханини. Кожне зерня вважало себе головнішим і вимагало більше простору. Усі вони затихали тільки вночі, коли спали. Через сварки не могли насолодитися теплом сонечка, колиханням вітру, чистотою дощу. Лише одне прагнення полум’ям обпікало їхні думки ─ витіснити сусіда із своєї, як вони вважали, території. Це продовжувалося б, можливо, дуже довго, але одного разу пташка опустилася на сонях і видзьобала одне зерня та й полетіла собі. Несподівана подія заставила усіх затихнути. Сонях захитав головою, наче намагався підстрибнути і вихопити у пташки вкрадене зерня. Та, на жаль, уже нічого не можна було змінити. Сварливі зернята, вражені вчинком пташки, ніяк не могли прийти до тями. Виявилося, що вони зовсім не готові до здійснення свого бажання. Порожнє місце так і залишилося порожнім місцем. Воно не збільшило їхнього життєвого простору, але прикро вразило серця. Тепер зернята шкодували за колишнім сусідом. Почали згадувати, яким він був спокійним, ввічливим, розумним… Його тепер так не вистачало зернятам із змалілими серцями. Так, вони помітили, що їхні серця зменшилися, стали зовсім мізерними. Докори сумління не гризли їх. Зернята відчували свою провину, адже вони мріяли позбутися свого сусіда. Спільне горе обʼєднало їх, вони притулилися один до одного, щоб позбутися відчуття самотності. Але це не допомагало. Тоді кожен почав себе виправдовувати. Адже це були лише слова, сказані у гніві. Але й це не допомагало. Порожнє місце назавжди залишилося порожнім.

─ Мамо, ─ зупинила Іринка розповідь, ─ така сумна історія.

─ Але правдива, ─ сказала мама, ─ і повчальна. Потрібно цінувати близьких, коли вони ще поруч з нами, щоб потім не соромитися за свої думки, слова і вчинки.

─ А знаєш, мамо, я думаю, що то саме те зернятко, яке згубила пташка на нашому городі. Саме з нього виріс наш соняшник.

─ Люба моя, яка красива думка. Саме так і сталося, ─ усміхнулася мама. Іринка у темноті не розгледіла її настрою, та серцем відчула радість.

Того вечора дівчинка заснула багатшою на одну мудру пораду від соняшника.

*

(Вікторія)

Дощик

Один хлопчик любив слухати, як грає Дощик.  Він залишав усі справи, щоб насолодитися чарівною мелодією. І Дощику було приємно, що хлопчик слухає його. Але він не знав, що людина може зрозуміти зміст крапелькової пісні. Та хлопчик зумів відчути почуття його серця: Дощик закохався у Сонечко. І йому захотілося їм допомогти.

«Адже Сонечко, мабуть, не знає про почуття Дощика», ─ подумав хлопчик.

Він почав спостерігати за ними. Дощик так тужно грав свою пісеньку, коли хмари закривали Сонце. Він лив і лив цілий день і цілу ніч. На ранок вода-сльози збіглася в маленькі озерця. Ці озерця дорослі називають калюжами або баюрами. Мабуть, тому вони, на відмінну від хлопчика,  не помічають у них неба  і не здогадуються, що Дощик закохався.

Він присів, щоб краще розгледіти хмаринки, які мерехтіли від легенького подуву вітру, і раптом до озерця зазирнуло Сонечко. Хлопчик подивився вгору і воно засліпило очі.

─ Привіт, Сонечко, ─ сказав, усміхаючись, він. ─ Чому ти вчора цілий день ховалося? Може соромилося Дощика? А він так тебе чекав, таку сумну пісню вигравав, що в мене аж серце розхвилювалося. Ти, будь ласка, наступного разу хоч вигляни із-за хмаринки. Вам потрібно поговорити.

Хлопчику здалося, що Сонечко кивнуло.

─ Ти обіцяєш?! Дякую! ─ радісно вигукнув він і побіг, не минаючи жодного озерця.

Сонечко одразу заховалося за хмаринку. Та хлопчик не розсердився.

«Мабуть, хоче причепуритися», ─ подумав він. Але зовсім інакше зрозумів цей вчинок Дощик ─ і знову заграв свою сумну крапелькову пісню. Хлопчик ловив своїми веснянками крапельку за крапелькою й не сумнівався, що сьогодні станеться щось дуже гарне.

Раптом Сонечко простягнуло промінчик і торкнулося крапельки. Дощик затремтів від несподіванки і його пісенька зазвучала веселіше. Поступово все більше і більше  промінчиків торкалося крапельок. І вони ставали різнокольоровими. Сонячне сяйво і тонесенькі дощові струни, натягнуті між небом і землею, вигравали барвисту музику кохання. Повітря стало чистим і прозорим і хлопчик вдихав його з насолодою, доповнюючи гармонію музики своїм дзвінким сміхом.

─ Дощик зізнався у коханні Сонечку! ─ вигукував він. ─ Нарешті зізнався. Тепер його крапелькова пісенька стала барвистою.

Але ще більше зачарувала хлопчика семикольорова стрічечка, яка зʼєднувала небо із землею.

  ─ Яка краса! Із кохання Дощика і Сонечка народилася Веселка, ─ продовжував радіти щасливий хлопчик.

*

Олена

Казка про писанку

Ілюстрації Ольги Фразе

Коли приходять передсвяткові дні, тоді люди надихаються мріями і очікують дива. Писати писанки до Великодня – магічна українська традиція, яка зачаровує малого і старого. Дитина пізнає через це чародійство себе і світ, а дорослий, створюючи обереги ‒ відновлює моральні сили.

Щороку більше людей збирається на вишколи по писанкарству. Духовна потреба, непереборне бажання бути причетним до чогось прекрасного здавна вабила українців. Можливо тому у нас такі стійкі традиції й обряди. Їх не могли заборонити чи знищити жодні загарбники.

От бачите, знову мене відносить, як Мері Поппінс, якимось вітром. Хіба так казки починаються? Не знаю, можливо, це не казка, а життєва історія? Ну нехай уже читачі розбираються із жанром, а мені пора розповідати.

В одному містечку жила пластунка і у неї завжди була купа справ. Ну, може не така вже й велика купа, та нудьгувати вона не мала часу. Сьогодні вишкіл по писанкарству, а це означає, що Великдень все ближче і ближче – потрібно так багато встигнути. Та найголовніше ‒ душу підготувати до благословенного Дня.

Софійка схопила все необхідне і гайда у пластову домівку – спішила, щоб не спізнитися, бо з нею таке трапляється. От весь час, чесно, старається не запізнитися, але не завжди виходить бути точним пластуном.

Ось уже почалося магічне дійство  ‒   затишно і трепетно на серці. Подруга Галя так заворожуюче розповідає легенду, голубляться маленькі запалені свічечки, капає віск на чисте яєчко. Один колір, інший… Яке ж воно вийде? Добре, що залишається простір для таємниці. Коли знімаєш віск над тією самою, але уже майже вигорілою свічечкою, то усмішка мимоволі пробігає по зосередженому обличчю.

3

‒ Софійка! У тебе неймовірна писанка, ‒ вигукнула подруга Галя. ‒ Вона просто космічна.

До Софійчиної писанки позбігалися подруги.

‒ Справді якесь диво, ‒ погоджувалися усі з думкою сеніори. ‒ Стільки узорів і кольорів…

‒ Невже це твоя перша писанка?

‒ Та ні, мабуть, ти вже не раз цим займалась.

‒ Перша, найпершіша. Я ще ніколи не писала писанок. Це так гарно, так приємно! Та й у вас теж чудово вийшло. Кожна неповторна, ‒ раділа дівчина.

Потім почали світлувати свої писані яєчка. І гуртові знимки робити. Усмішки, теплі слова – радість…

Вдома писанку уся родина передавала із рук в руки. Тішилися здобутком донечки. Потім поклали символ Всесвіту у найкрасивішу тарілочку, де він і мав залишатися до перед Великоднього вечора.

2

Зранку, як тільки сонечко прокинулося, в хаті почувся дрібний голосочок курчатка.

‒ Що то так піщить із самого ранку? ‒ запитала мама спросоння і пішла на голос дрібноти. ‒ Свят, свят, свят!

Після такого гучного сплескування в долоні і вигуку прокинулася вся сім’я.

‒ Що там таке? Навіщо так голосно? ‒ засипав питаннями тато. ‒ Ще ж можна було поспати.

Але яке там вже спати – всі посхоплювалися і прибігли у кімнату, де коїлося щось незрозуміле.

Мама стояла біла шафи, в якій ще вчора за склом лежала Софійчина писанка. В руках вона тримала малюсіньке курчатко. І ще більшою дивиною було те, що воно точнісінько так само розмальоване, як яєчко.

Це виявилася курочка  і вона до Великодня стала дорослою. Краса – космічна, бо ж писанка також розписана була Софійкою в космічні візерунки.

Всі чекали від неї дива. Гадали, що це і є та курка, яке несе золоті яйця, як у казці про курочку рябу. Бо ж у кожній казці є доля правди. Писану курочку випускали на вулицю тільки під пильним наглядом. Усі мріяли, що вона скоро почне нести чародійні яйця. Але перед Пасхою курочка знесла яєчко, яке було розписане частково, одним із символів, що були на ній. Так протягом дня курочка знесла сім яєчок  ‒   і всі вони були розписані.

Зібрала мама пасхальний кошик, прикрасила писанками – таким красивим він ще ніколи не був.

Дивувалася вся церква, бо писанки веселково кольорували і викликали у людей святкові усмішки. Усі просили Софійку навчити їх цього магічного дійства – писанкарства.

А вона що? Звичайно, погодилася, адже творити добрі діла, допомагати іншим – це обов’язок пластуна. І юначка  красно його сповняла.

От і казочці кінець. А хто придумає далі – той гідний медалі.

2018 рік

 

 

 

 

 1

 

Мандрівка Горошини

Колективна казка

Автори – учасники майстер-класу «Казки на двох» ( ІV Львівський фестиваль гуманної педагогіки, 9 червня 2018 р.)

Жила-була Горошина. Вирішила вона помандрувати світом, та й покотилася. Котиться вона, котиться, як те перекотиполе, по світу і раптом її підняла дзюбом пташка. От тепер Горошинка летить і споглядає красу землі зверху.

Але пташка ненароком упустила її у воду. Та Горошинка була легкою і попливла озерцем. Вона раділа, що тепер подорожує водою і може бачити, як небо купає свої хмаринки. Вітерець допомагав Горошині, дмухаючи в сторону берега. Рибка спостерігла зусилля мандрівниці і виштовхнула її з води.

Відпочила трохи Горошина і з новими силами покотилася пізнавати світ. Несподівано з викупаних хмаринок закрапав дощ. І одна Краплинка впала просто на Горошину.

Диво-дивнеє сталося в ту мить. Адже були вони такими схожими – обоє маленькі, кругленькі – зелена і прозора згусточки Любові.

Горошинка проросла і стебло потягнулося вгору. На ньому з’явилися зелені листочки, а потім кохання зацвіло білим цвітом і з’явилися стручечки. Сонечко їх вигрівало, дощик поливав, вітерець похитував, колишучи, стебельце. І стали стручки поважними, бо в них дозріли Горошинки.

Вони пам’ятали Краплинку, яка впала з неба і обняла таку ж кругленьку Горошинку, щоб дати їм життя. Мріючи про подорожі, дехто з молодих зернят дивився в небо, бо хотів літати, дехто ‒ котитися по землі, а деяким – снилася прозора чиста вода, яка купає хмаринки вдень, а місяць і зорі – вночі.

Пам’ять крові – то велика сила. Вона проявляється у мріях. І хто уміє мріяти, той уміє пізнавати і змінювати світ, творячи диво Любові.

 

Олена

Порічкові буси

У великому і величному місті жила маленька дівчинка Неля. Вона любила прогулюватися з мамою вулицями, вуличками і провулками старовинного красеня. Неля була допитливою і спостережливою. Вона з раннього дитинства висталювала свій характер. Здавалося, вона усе витримає, усіх переможе, бо ніщо не зворушувало її сліз. Хоча, насправді, вони були, але дівчинка уміла їх приховувати, наче це найбільша таємниця серця.

Одного літа Неля з мамою поїхали в Карпати, щоб надихатись їх повітрям, наїстися досхочу чорниць, напитися джерельної води і наобніматися з височенними деревами.

Дівчинці так сподобалася мандрівка, що вона постійно усміхалася і часто дзвінко сміялася.

У маминої доні були завжди заплетені біленькі косички, блакитні оченята і татів сміливий погляд. Вона не боялася ніяких тварин. Ну, тих, що зустрічалися в гірських селах. Це тому, що вони ніколи її не кривдили, бо не відчували загрози. Неля простягала ручку до козеняти, щоб погладити кудлату голівку, і широко сміялася, коли воно точилося назад. Де таку потіху для дитини можна у величезному місті знайти? Хіба що в закритих хатинках в зоопарку. Але там Неля не любила бувати. Дівчинка засмучувалася, що звірятка зачинені й не можуть вільно гуляти між дерев, як вона.

А ще вона уміла розмовляти з травами і квітами. Дерева і кущі їй розповідали казки, тому гори – це те місце, де найкраще пізнається світ.

Одного разу того ж таки літа, коли донька і мама жили в Карпатах, сталася незвичайна пригода. В господі тьоті Ярини, в котрої проживала Неля з батьками, росли кущі порічок. На той час вони уже почали дозрівати, тому зелені ягідки чергувалися з червоними. Дівчинка обійшла найменший кущ і стала легенько торкатися порічкових бусів.

– Мамо,  – гукнула зачудована дитина, – глянь, сталося диво!

Мама підійшла до захопленої доньки.

  • Що тебе так здивувало? – запитала вона.
  • Хіба ти не бачиш? Кущ одягнув буси – напевно у нього сьогодні свято.
  • Це кущ порічок – він так дозріває. Коли вони стануть усі червоні, тоді ми нарвемо їх і зваримо смачний компот, – пояснила мама.
  • Ні, не треба, щоб усі дозрівали, – схвильовано вигукнула Неля. – Так красивіше.
  • Ну, не знаю. Мені подобаються і червоні…
  • А я так хочу, щоб зелено-червоні порічкові буси залишилися назавжди.
  • Насолоджуйся ними сьогодні, бо через кілька днів вони будуть іншими.
  • Добре. Я буду на них дивитися до самого вечора, – вирішила Неля.
  • Але ж ми домовлялися прогулятися? – нагадала мама.
  • Прогулятися можна й в інший день, а порічковими бусами треба чудуватися сьогодні терміново, – серйозно сказала дівчинка.
  • Ну, нехай буде по-твоєму. Татові я сама поясню, чому змінилися наші плани на вечір, – погодилася мама і пішла на кухню допомагати тьоті Ярині готувати вечерю.

Неля принесла невелике ряденце, яке їй дозволили взяти. Розстелила його біля куща порічок, сіла і задивилася на нього. Дмухнув легенький вітерець і дівчинка почула в шелестінні листочків слова:

«Зірви мої ягідки і зроби з них буси. Одягни їх і моя краса завжди буде з тобою».

Дівчинка, не гаючи часу, побігла в хату за мискою. Нарвала в неї ягідок: порівну зелених і червоних. Взяла в маминій чарівній торбинці міцну зеленого кольору нитку і нанизала порічки. Потім склала їх у кілька разочків, та й одягнула на шию.

Знову вбігла в хату, щоб запитати у дзеркала, чи красиво у неї вийшло. Дзеркало засяяло від споглядання порічкових бусів на красивій дівчинці Нелі.

«Йому подобається», – подумала вона й усміхнулася.

Увечері навіть не хотілося знімати буси, так освіжали вони її живим подихом літа. Але мама наполягла. Неля дбайливо поклала їх біля дзеркала (нехай хоч воно милується) і пішла спати.

Вранці наступного дня першою прокинулася саме вона і одразу побігла до порічкових бусів. Але замість нанизаних ягідок лежали разочки дерев’яних порічок.

  • Диво! – вигукнула дівчинка. – Тепер я зможу їх одягати довго-довго.

Буси були улюбленою прикрасою Нелі і вони пасували до всього, що купувала їй мама. Хоча вони стали дерев’яними, але пахли літом.

Щороку Неля просила батьків поїхати в Карпати і провідувала улюблений кущ. Вона сідала біля нього на ряденці і слухала шелестіння зелених листочків. Кущ гілочками тягнувся до  Нелі, щоб обійняти і подякувати за ці дивовижні зустрічі з минулим, яке застигло у порічкових бусах, що одного разу нанизала вона, слухаючи казку  про щасливу дівчинку.

14.06.2018 р.