Приліт першої ракети вважай ніхто у їхньому посьолку не запримітив. Ну, не те, щоб аж так… Звісно, чули завивання і вибух… Але знаєте, як воно буває? Як у відомій колись пісні… Місто подумало, що йдуть навчання… Людина – вона ж завжди переконує себе, що її оті “прильоти” не стосуються. Це десь там, майже у сусіда бабахнуло! А он її хату ота біда неодмінно омине і усе буде, як ото американці кажуть – окей!
Отож, перший, майже пробний. Ніхто на те, що десь там прогриміло у промзоні, за ставами та очеретами не звернув особливої уваги. Та мало що там могло статися? Може, на самому підприємстві і гахнуло. Чого там тільки немає, якої хімії не повигадували! Знай, людей отруюють. Ото й добре, що тієї гидоти хімічної стало менше. Зовсім би її позбутися. А воно ж грюкнуло, та так сильно, що не запримітити – неможливо! Так гримнуло, що мати рідна…
Але ота перша ракета, ото послання сатани, просичавши над будинками, над майданом, над базаром, над пам’ятниками Леніну і Будьоному, над колишнім райкомом і навіть над офісом податкової, словом – над усім центральним і головним, насправді гепнулась десь там, за очеретами. Спершу гадали собі, що у промзоні. Але ж ні! Помилочка вийшла! Бо хіба ту сатану можна як слід роздивитися? Летить зі швидкістю звуку і не каже, куди саме! Ця ж упала у ярузі, куди ніхто без особливої потреби не ходить. Кажуть, у тій глибочині, прорізаній колись великими та злими водами, а нині зарослій чагар’ями і чортополохами, у далекі часи розбійники промишляли. Ох, і люті були! Але то діла давно минулих днів! Нині вже люди не ті! Цивілізованими стали. І якщо доходить до вбивства, то неодмінно балістичною ракетою, яка, падаючи на вашу голову, не залишає з людини навіть мокрого місця.
Ота перша провісниця біди долетіла до яруги, гепнулась там об земельку та добряче потрясла повітря вибуховою хвилею. Від тієї хвилі пройшовся трем вікнами посьолка і облетіло на тополях трохи листя, що завчасно цьогоріч взялося жовтизною уже наприкінці літа.
І на тому, вважай – можна поставити крапку. Було і нема! І наче й не було зовсім. Усе стихло, усе увійшло в посьолку у звичне русло, люди воліли навіть не згадувати про те, що там трапилось? Наче нічого не було й зовсім. Так, привиділось, а чи причулось? А чи помилочка вийшла. Воно ж усіляке трапляється. Особливо, коли війна. А кажуть, що то й не війна зовсім, а якась спецоперація з визволення з “пут націоналізму та фашизму”. Старші люди, зачувши слово “фашизм”, подумали, що до нас знову німці навідались. Баби хрестились, а чоловіки тільки ставали похмурішими.
І на цьому можна було поставити “крапку”! Але ж ні! Вийшла трикрапка…
Через тиждень усе повторилось так, як і минулого разу. Знову прилетіло! І була то вже не ракета, а снаряди. Знавці стверджують – залповий вогонь! “З гавбиць пальнули!” – авторитетно заявив дід Петро. А він знає. Він на тому розуміється, бо колись у радянській армії старшиною служив.
Снарядів було три. Один зруйнував громадську вбиральну біля базару. Ну, її, приміром, не шкода, бо вже такою була запущеною… А ось чебуречну, де і пиво наливали – не варто було зачіпати! А таки зачепили! Грохнуло так, що чебуреки розмитало по усьому майдану. І виглядало так, що потрудився не пекельний посланець русні, а прибув сам святий Миколай і порозкидав по їхньому посьолку подарунки – кожному по чебуреку! Мали що коти з собаками споживати! Подейкують, що і дехто з мешканців не гребував тими “дарами”.
Третій снаряд упав у приватному секторі, вцілив на обійстя Івана Савченка та убив хряка, п’ятьох курей і дуже перелякав кота Мотю. Кіт утік з обійстя і повернувся до господи аж на третій день. Несучок не дуже шкода, а ось кабанця… Ото якраз до різдва Савченко мав намір його заколоти. Ех, пропало сало! А м”яса скільки? А ковбас?! А будженина! Той рашистський набій розірвав Савченкового хряка на шмаття. Усе було перемішане зі землею та копоттю. До споживання були пригодними хіба ратиці.
– Звари, жінко, холодець! – звернувся до дружини Іван Савченко.
А усе решта – собакам. Той московський снаряд наче мав намір підтвердити слова російських солдатів про те, що хохли не повинні жити краще за них, “руських?” “І хто це дозволив вам жити краще за нас?” Тому конче необхідно було змішати з болотом Савченкового пацюка, аби слова не розходились з ділом… Жити краще, аніж живуть “руські” не дозволено!..
– А коли б то була не свиня, а сам Савченко? Га?! – баба Зіна обвела усіх своїми пильними очима.
При тих словах у мужиків зачухались потилиці, а баби тільки руками сплеснули. Кожен уявив себе і руського снаряда, що летить прямісінько на його хату. Хтось навіть перехрестився. У посьолку нарешті відкрили церкву. Хреститися тепер можна! Дозволяється! Умер райком компартії, постав храм Божий…
У містечку, яке вперто місцеві називають посьолком, стирчить, вивищившись над усім єдиний багатоповерховий будинок. Поверхів у ньому дев”ять і він видніється далеко у степу. Усі прозивають його міщуківським хмарочосом. Міщуківським – від назви містечка – Міщуки… Дехто вперто ще від минулих часів не визнає отого “хмарочосу”. Для таких існує інша версія – небоскрьоб! Ото цей міщуківський бован такий високий, що спроможний “скребти” саме небо… Що ж і така роль є незлою. А Данило Іванович, той, що у місцевій школі колись українську мову викладав, вживає винятково своє слівце – хмародер! І наполягає на власній правоті. Так має бути, закликає слухатись його, Данила Івановича, бо він був учителем. А слово це взято ним зі словників. Отож – усе згідно номативів української граматики, прийнятої і затвердженої багатьма академіками. Та ткими вченими людьми, що йому, скромному посьолковому учителеві словесності аж лячно! Навіть стояти поруч з тими велетами таким сіреньким як він – зась.
Зась то зась, а проте наполягає на своїй правоті старий учитель. Мовляв, то згідно норм і вимог новітніх правил української граматики. Ой – новітніх правил! А їм би ще стару граматику засвоїти. Бо он як розмовляють?! Одне слівце – таке, інше – сяке! Данило Іванович то називає суржиком. А хто ж винуватий? Он у їхньому посьолку колись, давним давно ще за Микити, школа була українською. А за “дорогого Леоніда Ілліча” і аж до останніх ото років – кацапською. Скільки поколінь вродилось і виросло, не знаючи ні мови, ні традицій, з перекрученою історією, яка, відповідно, робила такими ж перекрученими і душі.
І російська скрізь – у міській раді, у податковій, у соцзабезі і поліції, що ще вчора міліцією була. Російська – як пісок на зубах, коли бувало у спекотні дні враз дмухне зі степу сухим та гарячим буревієм. Де вже до тих морфологічних тонкощів зі “хмародерами”, з “порохотягами” і “філіжанками” кави та “гальбами” пива… А сучасна молодь, дивись, і своє підкидає. Юнь іноді таке белькоче, що й годі збагнути. Ну що би то значило оте їхнє “тіпа”? А “короче”? А за кожною ситуацією вони то в “шоці”, то “ніфіга собі”… І оте словечко, куди пішов “руський воєнний корабель” уже сприймається як норма, як щось таке благородне та возвишене, піднесене до того самого “хмародера”.
Про біду, що поступово, наче грізна дощова хмара, нависала над містечком, ніхто не думав. Про “серйозність моменту” знали усі аж до останнього безхатченка, але потайки кожен сподівався, що їхній посьолок якраз та біда й омине. Як? У який спосіб? А ось так – омине, пройде стороною. Може і зачепить злегка, як ото оті перші “прильоти” – і усе! Прилетіло, наробило трохи біди, а ще більше – переляку, та на тому і станеться. Україна велика! Що, мало таких населених пунктів як їхній? Отам і воюйте. А тут он городи треба впорядкувати, картоплю викопати, овочі зібрати, кабанця вигодувати, аби на різдво було…
І звідкіля було знати, що оті перші прильоти – то лишень початок? “Привіти” зі східного півдня, звідтіля, де Бердянськ, давно окупований руськими, вгощали до їхнього посьолку усе частіше. Уже зруйновано ринок, дісталось і будинку адміністрації. А здавалось, що той будинок наділений “бронею”, бо ж партейний! Колись там райком компартії засідав. Вони, комуністи, наче для росіян свої, бо ж інтернаціоналісти. І храм православний їхньої, московської конфесії. Тільки ж дісталось і райкомові, і церкві. Важка куля влучила у баню-цибулину. Тепер стоїть бідолашна церквиця наче чоловік з пораненою, нахиленою набік головою.
А здавалося, ці “об’єкти” насправді снарядами не візьмеш. А взяли ж… І Леніну з Будьоним перепало. Один залишився без руки, отієї, якою вказував на “путь” до щасливого майбутнього, а кінному маршалові осколком відтяло лівий довгий вус, а ще на плечі, де погони маршальські, вибоїну зробило. Акурат там, де була висічена маршальська зірка. Велика така! Наче з верхів’я однієї з Кремлівських веж знята і посаджена на плечі кавалеристові.
Після того, як були “поранені” Ленін з Будьоним, влада містечка почала закликати людей до евакуації. Хлопці та дівчата у камуфляжах зі шевронами належності до ЗСУ ходили вулицями, напрошувались до помешкань, переконували виїжджати, бо тут скоро може пролягати лінія фронту. І почнеться таке, що не знано у жодному пеклі.
Дядьки та тітоньки поштиво вислуховували отих юних та запальних. Їм добре! Вони що – язиками помололи, а далі вмостились у свої бетеери та й звалять кудись у степи. А як бути їм, корінним мешканцям? У кожного ж – городик, грядки з парниками. А ще хозяйство он яке – кури, кози, собаки і кішки. І хряк, якщо не у кожній господі, то через одну – точно!
Аргумент на неминучість і навіть корисність евакуації спрацьовував у міру посилення обстрілів. З кожним днем їх усе більшало. Уже там і там виднілись будинки з проламаними дахами та вибитими вікнами. І усе більшало вирв на дорогах, подвір”ях та городах.
Люди нарешті збагнули трагічність моменту і почали вибиратися з насиджених місць. За ними прибували білі бусики. Особи у військовій формі квапили, проте старались бути коректними.
– Швидше, швидше… – лунали скрізь команди.
А куди поспішати, коли добре відаєш, що дорога по суті в нікуди, і ще не знати яка перспектива вимальовується там, куди їх везуть. Своїх господарів, отих дідусів та бабусь, проводжали коти з собаками. Кози дурні! Вони знай байдуже собі жують щось їстивне, скубуть суху вже траву та обгризають до решти кущі смородини.
Дійшла черга до евакуації і мешканців зі славного та єдиного на усе містечко хмародеру. Дивина, жоден снаряд й досі не зачепив висотку. А вона ж так виділяється на загальному тлі приземлених одноповерхівок. Ото стирчить-біліє наче гігантський зуб велетенського дракона. Вже ущент розтрощений дитячий майданчик неподалік висотки. Одна гойдалка тільки й вціліла. Вже вибуховою хвилею зметено оте потаємне місце зі столом та кількома пеньками, де мужики у холодку козла забивали. І кіоск зі сигаретами згорів. А будинок стоїть собі, наче нічого й не трапилось. Наче й не війна зовсім, а так – навчання військових у степу. Жодне вікно не луснуло, штукатурка не обсипалась, навіть старе гасло на фасаді, колись затерте, а нині – дивись вилізло, оновилось : “СЛАВА КПРС!” Та не дуже зраділи такому “оновленню” дідусі з бабусями, бо війна. І жодна “слава кпрс” не спроможна їх захистити.
Будинок цілий, та евакуватись треба. Усім зрозуміло, що така “благодать” ненадовго. Чи мало вони надивились по телевізору сюжетів, де геть зруйновані насеслені пункти? Там, де проходить важкий і жорстокий каток війни, розраховувати на везіння годі. І на пощаду намарне сподіватись! І про яке везіння може йтися, коли нищиться усе скопом та без розбору?
Пришвидшували події чутки про те, що ворогові вдалося перекрити головну транспортну магістраль, яка з’єднувала із Запоріжжям. А це означало, що сюди уже не навідаються волонтери, довезення продуктів харчування припиниться, і загалом – ніхто нічого не може гарантувати і запевняти у безпеці.
Коли на майдані перестали появлятися бусики, раніше завантажені харчами, коли однієї ночі щось так вгатило, що будинок увесь здригнувся, наче потривожений велетень, стало зрозуміло – час вибиратись!
Але ось проблема. На кого залишити їхні квартири? Так, вони позамикувані, але хіба це порятує від мародерів, бомжів і просто нехороших людей? Що їм замки на вхідних дверях? У їхніх руках – ломики та сокири. І спустошать, і пограбують, і споганять усе, до чого доторкнуться. Бо хіба то їхнє, набуте протягом усього життя?
Хто вартуватиме? Поліція? Вони й самі у бігах! ЖЕК? А хіба такий ще існує? Скрізь пустка та нерозбериха! Що ж робити? Як бути?
І тут обізвалась Валентина Митрофанівна! Вона з третьої квартири на першому поверсі. Колись у міській санепідемстанції начальницею працювала. Усі знають про її чесність та безкорисність. Кажуть, хабарів не брала. А хто не відає про оту історію зі закриттям єдиного у їхньому містечку ресторану? Закрила його своїм приписом Митрофіанівна за антисанітарію. Там у них на кухні таке коїлось! Котлети з мухами дружили, щурі запросто нишпорили закутками у пошуках чогось їстивного. Санепідемстанція мала право вимагати закриття подібних гадючників. А її багато хто просив “охолонути” та відступитись. Телефонував сам перший секретар райкому партії. Комуністичної звісно- тоді єдиної і незамінимої. Честь, совість і розум нашої епохи… Аргумент у першого ваговитий – як це їхній райцентр зможе існувати без ресторану? А Митрофанівна йому на те: “А без міської лазні існує? А з відсутніми тротуарами? Без концерної зали і критих спортивних споруд? Без належної пекарні і молокозаводу?” Словом, відстояла своє. Ресторан, звісно, згодом відкрили знову. Тільки уже без мух та щурів. А потім через кілька років прийшла нова влада і встановились нові порядки. І з’ясувалось, що за новітніх умов така структура як санітарно-епідем-гігієнічна станція є цілковито зайвою та непотрібною. І відправили Валентину Митрофанівну на пенсію, а решта працівників розбіглись хто куди. Молодші – у закордонні заробітки, страші – на місцевий базар торгувати чим заманеться.
Пенсіонерка… Так, за роками і вислугою. Тільки людська порядність не знає ні часових меж, не зважає на статус чи регалії. Бо що звання та посади? Ти або чесний, або злодій! Ну, якщо вже не такий матьорий злодій, то бодай злодійкуватий! Валентина Митрофанівна знає таких типів. Вони зовсім не за національною ознакою вимірюються. У кожного народу є представники усіх чеснот, рівно ж як і усіх вад та ганджів.
– Ви мені свої ключі позалиште! – ошелешила мешканців будинку Валентина Митрофанівна. – Я залишаюсь! Куди мені? Стара вже. Мене ніяка холєра не зачепить. А заодно і за вашими помешканнями пригляжу. З ключами у дорогу не варто вирушати. Мало що може трапитись. Загубите ненароком. А у мене все буде під контролем.
Звістка ця пролетіла усіма поверхами. І почали зносити ключі Митрофанівній
– Ми ж ненадовго! Незабаром повернемось…
– Та певно що так! – запевняла вона. А у думці свердлило: ото наївні!
Ключі клали наче у домовину. Дзвенів метал, блимали паперові наклейки з номерами та прізвищами… Кому належать та з якої квартири.? Хтось з ближчих неодмінно, прощаючись, щось промовляв:
– Митрофанівно, ти того… Ти обережною будь…
І поїхали!
Кажуть, можна у саму Португалію, а чи у Данію. А хтось повідомив, що Ісландія також приймає тимчасово переселених… Ісландія? А це де така країна? Кажуть, є такий острів. Далеко у північних водах. Ісландії ніщо і ніхто не загрожує, бо відокремлена від решти світу на тисячі кілометрів. Ого! І чого це їхня Україна не острів? Ті, що на островах не знають, що таке сусіди! А сусіди у переважній більшості – злі та загребущі…
Гупає усе ближче. Побитими вулицями, рясно всіяними будівельним сміттям, снують військові автівки, летять невідь куди бетеери, грохкотять одинокі танки та якісь фургони, начинені невідь чим. У проміжках, коли наступає пауза і німіють вулиці, на проїжджу частину доріг виходять коти та собаки. Вони давно вже не ворогують поміж собою. Здається, і не помічають одне одного зовсім, і не звертають уваги на таке сусідство. Раніше було зовсім по іншому. Собаке скаженіли при появі котів. І тривала погоня – голосна та безглузда. Але то було раніше. Раніше не було війни.
Собаки з котами виходять на дорогу, аби погрітися. Надворі стає все холодніше. У вцілілих будинках ще холодніше, аніж на вулиці. А тут – асфальтівка. Її сонечко нагріває найбільше.
Митрофанівна спостерігає за усім тим із запиленого вікна своєї кухні. У її господарстві усе гаразд! Вхідні двері у під”їздах замкнено. Ключі вона не віддасть нікому навіть під тортурами та загрозою смерті. Жодні погрози на неї не вплинуть. Навіть якщо розстріляють! Чи вона смерті боїться? І пощо їй те життя? Щоб згодом, коли повернуться сусіди – постати у їхніх очах такою, що не дотримала обіцянки?
Обізвалось радіо. Воно ще працює, бо електрика не вимкнута. Якраз передають новини. Поміж іншого повідомляється про завершення повної евакуації усіх мешканців їхнього містечка. Так, мовляв, влада дбає про збереження життя своїх громадян.
Але ж ні! Не усіх! А вона? Чи її уже викреслено з усіх реєстрів раз і назавжди?
Мелькнула у вікні чиясь тінь. А чи привиділось? Ні, про це краще промовчати. Ніхто не повинен знати, що у містечку N стоїть на сторожі народного добра Валентина Митрофанівна Нетудибаба! Вона – ключниця! У її руках добро усіх мешканців цього будинку. Ночами вона майже не спить, прислуховуючись, чи не підкрадаються бува до її хмарочосу, хмародеру, небоскребу – назвіть цей по своєму щасливий, бо неторканий ще війною будинок як заманеться. Головне – у цій єдиній на усе містечко дев”ятиповерховій споруді живе свій дух-оберіг. Живе великим сподіванням на неодмінне і щасливе повернення усіх її сусідів. Вони приїдуть, стомлені дорогою, а вона уже зустрічає їх з ключами. І неодмінно промовить:
– З приїздом, дорогенькі! Ось ваші ключі! Там усе в порядку!
Люди прибуватимуть довго – поодинці і скопом. Але не це її переймає. Нехай її варта ключниці затягнеться надовго. Аби тільки було кому вручити залишені на її збереження ключі. Не спить Митрофанівна, стоїть на чатах, горда тим, що також вносить свою лепту у загальну перемогу.
Ігор ГУРГУЛА