СМАРАГДОВА ГАЛЯВА

Новела

…Тут я бував, можна сказати, нерідко. Величезна полонинська галява вабила не лише смарагдовою трав᾿яною красою… А й загадками неспростовними. Звично, я цікавився стародавніми переказами, легендами, казками. А так, як пастух Микола та ватаг Гриць знали їх безліч, і не чванились, то й вчащав до них, щойно прибувши в Нижнє Село. Отож, вже чимало води втекло у Буйному Потоці з тих пір, як започаткував я відвідини цього полонинського господарства… Вдалося знайти тут щось для себе: давнє та не дуже, але самобутнє й оригінальне. І залишив я свій притулок у долині та непоспіхом жив собі з гуцулами на верховинських плаях, слухаючи цих мудрих дядьків, записуючи їхні розповіді…

Але зараз я – дещо про інше. Історія саме цієї полонинської землі була давньою і некепсько осяжною.

Спочатку я подивовувався якійсь неприродно зеленій, соковитій травиці. Так налитій соком, мабуть трав’яним, що мало не порскало з кожного стебельця. Та й виглядала ця поросль, ніби її мало не щодня акуратно підстригали. Налиті розбухали, мов зумисне чекали на овечу трапезу… Що це за трави, не знали навіть Микола та Гриць (до слова, його тут називали Гриц, без пом’якшень воно якось надійніше). Що цікаво, цю смарагдову поросль ніхто не косив. Вона самоосібно набухала, як не лускалась, і завше трималася на одному рівні. Ніби скликаючи овець на чергову годівлю. І вівці не барилися. Скубли цю незвичну м’яку рослинність до самих корінців. Певен, ви запитаєте: «А що залишалося на дні наступні?..» Усе вирішувалось дуже просто: за ніч трава відростала – поновлювалась. І, як нічогісінького не трапилось, буяла собі насиченим смарагдом. Тож овечі частування їй аж нічим не перешкоджали. Здавалося, що тут так постійно було й завжди буде… Зранку бачилося, що трава свіжовимита й ще: зовсім не цурається своєї насиченої вологи, спокійно очікуючи овечих самочастувань смаколиком. Помалу з’являлася овеча отара, небавом поскубувала цю, насичену соками, травицю. Млосно закочуючи очі від задоволення.

Я щоразу бачив ці бенкети і запитував себе: «Яким чином усе це діється? Чому саме тут і зараз?..» – Та відповіді не знаходив. – «Як росте трава?» – Правда ж, дивне запитання? – «Хто підгодовує овець у такий спосіб? І чому більше немає подібних теренів на всій полонинській  мережі?.. Можливо, це певна чаклунська рапсодія? Чи щось інше?..» Лише – припущення та здогади. Щось воно не вкладається у звичне розуміння та споглядання. Навіть дещо моторошно стає.

***

…Якось Гриц у розмові зі мною, звісно, без палянки та закуски не обійшлося, що називається, розвинув тему. Виявляється, молода налита соками трава тут з’являється щоразу не випадково. У місячну ніч відбуваються певні ритуальні дійства. «Та ще які!..» – Вигукнув. Втім, після склянки палянки, обіцяв і показати цю «виставу».

…Власне, надходила, та сама, місячна ніч. Колиба наша більше нагадувала хатину з маленьким віконечком, саме на плодючу галяву. Сказали, що вирішальним у цьому дійстві буде камінна глиба. Близько трьох метрів заввишки та кільканадцять в обхопленні. Такий собі Камінний Господар; наче руки в боки; а то й барткою розмахує, ворогів розганяючи!..

Й насправді розпочалося з того, що камінь гулко почав скидати із себе, наче лушпиння, кам’яну зайвину: усе полетіло вниз, лускаючи та перевалюючись. Зовсім несподівано з’явилися обриси суворого обличчя та голови у традиційному гуцульському капелюсі. Далі – визволилося все тіло з гострою барткою у руці. Молодик одразу розпочав пританцьовувати, виконуючи елементи гуцульського танцю «Аркан». І пішов-пішов, танцюючи по периметру галяви. Трава за ним налилася й зазеленіла вмить; роса рясна стелилася по ній, надаючи барви вистояного смарагду. Згодом гуцул зупинився у центрі трав’яного килиму, добряче вдарив топірцем об ґрунт і став тим каменем-глибою, яким й був до свого ритуального танцю.

Моє товариство якось навіть геть не здивувалося. Напевне, було їм частенько усе це спостерігати. Я ж задерев’янів. Потроху відчуваючи себе самісного. «Оце тобі танок. Оце травинка шовколистенька. Росте-відростає! І цей гуцул не простецький собі чоловік: справжній Камінний Господар!»

Згодом я дізнався: вівці, що паслися на смарагдовій галяві, у іншій місцині підживлюватись не могли… Трава, бачте, не та! Зате давали таке молоко; й молочні продукти цінувалися молочарями вдвічі-втричі вище від тих, що брали у інших овечок! Отаке тобі, незвикле. Додам, що і шерсть вівців з «галяви» була шовковиста, довга та ще особливо віддавала кольором бузковості. Я не раз бачив цих тваринок: справляли враження саме таких, що обслуговуються в спеціальних перукарнях. Вочевидь, травиця робила свою справу. Незвично. І навіть якось тривожно: небачено, нечувано!

Селяни звиклися з тим й приписували незвичайність вовняних красунь та красенів особливій овечій породі. А перетворення Камінного Господаря мали за легенду… Звична фольклорна вигадка; таке трапляється. Тож розповіді передавалося дітям і онукам, як своєрідне фентезі. Добротно пам’яталося.

***

…За якийсь час, у Левовому Місті, я звернувся до знайомого телевізійного оператора. Аби спробувати зафіксувати дивовижу в найсучаснішому цифровому зображенні. Сценарій звичний: місячна ніч, кам’яні перетворення, поновлені смарагдові трави; Микола та Гриц – у колибі – на сторожі. Історія повторилася майже один до одного. Оператор Святослав і камеру телевізійну найпотужнішу використав, і обладнання надсучасне залучив… Однак результат – нульовий. Гуцул з каменю сновигав галявою ще й концентричні кола «нарізав»… Усе, кажу вам, – марно. Травиця-шовковиця смарагдовіла. Наливалась соками по самі вінця; аж набухала… Але камера зовсім не фіксувала подій. Демонструючи суцільну порожнечу. Святослав не раз, згодом, перевіряв телекамеру та обладнання. Усе виявилося справним.

…Я зробив записи у своєму робочому блокноті. Сподіваючись при нагоді використати їх для певних з’ясувань. Поки що справа майже не зрушилась. Спеціалісти з метафізичного натякали на паралельні світи, мегаматерію, чорні діри, квазари-галактики, як кротові нірки між світами… Одне слово, – гіпотези-гіпотези; без доведень і доказів!? Очевидно, – ми лише на початку шляху до подібних відкриттів і теорем. Видається мені, таки не проґавимо. А поки що отак: навмання. А таки зазіхаємо…

Віктор Палинський