Почну з того, що я люблю антиутопію. Це один з моїх улюблених жанрів.
“1984” Орвела справив на мене доволі серйозне враження і я давно хотіла прочитати “Колгосп тварин”. З початком повномасштабної війни про цю книжку говорили всі. Кожен бачив там свій біль і розчарування.
І я теж побачила дещо своє. Гостру сатиру та іронію. Але без будь-якого посилу до вирішення ситуації. Здається автор і сам не знайшов виходу. Він просто розібрав на частини бажання, зашите в серцевину живої природи – бажання волі. Орвел дуже добре показав як можна маніпулювати цим порухом і замилювати очі.
“Колгосп тварин” довгоочікувана для мене книга, хоч я сама про це не знала. Протягом кількох років, відколи я прочитала “1984” і призналася про це оточуючим, неодноразово чула відгомін цієї книжки з вуст знайомих людей. Часом з сарказмом, часом з іронією і ноткою повчання, а часом як насмішку. Мене прирівнювали до того коня, що на всі проблеми відповідам одним рішенням, – “треба працювати ще більше…”. Мені ставили у приклад змальований устрій суспільства в книзі, як таке, що є в нашій реальності. І це завжди звучало як вирок – нічого змінити не можна і такий світ. Щось типу “з вовками жити по вовчому вити”. Але ця фраза не для мене. Взагалі не про мене. Я ніби не для цього світу, а всупереч ньому. Мене такий розклад, чи то уклад речей, геть не влаштовує. Ні таке суспільство, ні такі люди. Я прекрасно бачу всі паскудства, що носять тіла і душі кожного з нас, але також і бачу все прекрасне, що там гніздиться. Тому, ця книга для мене не така однозначна.
Вона не вразила мене особливо. Не захопила мою свідомість чи думки. Не залишила відгомін десь у глибинах душі на все моє життя. Ні, такого не має. Ця книга стала мені ніби вирваними абзацами, а то і сторінками із мого минулого. Із спогадів і фраз. Із думок і рішень. І, констатую, із більшістю я категорично не згодна.
Річ у тому, що “Колгосп тварин” не дає рішення проблеми, яку висвітлює. А навпаки, ніби констатує, що рішення і не може бути і завжди буде однаковий фінал. Такий собі сарказм, чи то стьоб, із вічного пориву людини прагнути до волі, справедливості та ідеального суспільства. В чомусь я таки згодна – ідеального суспільства просто не може існувати, бо там, де починається будівництво чи пропаганда абсолютної справедливості, рівноправ’я, добропорядності чи людяності – закладається фундамент тоталітарного режиму (обміркуйте це).
Тут я з Орвелом на одній хвилі. Але все решта. Ні, категорично. Точніше, оце “категоричне ні” я кажу не Орвелу а всім тим, від кого чула відсили на цю книгу в згідливому з поверхневим шаром контексту книги. Я не думаю, що кінь, який є прообразом трудяги і одночасно ідіота – це абсолютно програшний чи зневажливий в очах читача герой. І, звісно, не вважаю, що його участь “бідний… жаль, дурненького, світ жорстокий”. Жалість часто гірша за зневагу. Думаю, образ коня Боксера це проблиски світла розуму і сили відповідальності окремої особистості за все, що відбувається навколо неї. Біда тут лише одна, що він такий один в цій історії. Йому не треба вивертів і притворств, не треба маніпуляцій та чужого, його не цікавлять плітки чи підлості. Він здатен зберігати холодний розум і вірність. Але цього таки мало. Він є стовпом і силою суспільства, яке дуже відрізняється від нього. Яке шанує його, але демонструє це лише визнанням і прихильністю. Воно користується з його праці, захоплюється його силою, а саме живе так як і жило. Він не намагається нікого вчити як жити. Нікому не насаджує свої цінності чи норми. А просто я їх стоїчним прикладом і демонстрацією. Може в цьому і помилка… Згадується одна фраза “розсипати бісер перед свинями”. Даремно це. Можливо тому Боксер цього і не робив. Але свині то так робили – сипали фальшивими перлами, фальшивим бісером, навіть уявним і тому стали вершиною харчового ланцюга, панівним видом.
І як вивести звідси мораль… Просто робити свою роботу добре – мало. Просто бути достойним прикладом – мало. Просто бути гідним і чесним – мало. Але бути фальшивим і підлим, егоїстичним та маніпулятивним – завжди саме то. Це ніби чистий шлях до вершини, в будь-якому світі, за будь-якого розкладу сил і речей. Що?..
Я ж вірю, що крапля камінь точить. Вірю, що кола, поширені від краплі неможливо спинити. І самій собі не віриться, але вірю, що треба мати оточення собі під стать. Щоб розсипаний бісер не ставав даремним болотом. Треба розвертатися та іти. Не всі здатні бачити дійсність однаково. Не для всіх цінності однакові. Не всі називають добром – одне і теж. Якщо можеш бачити більше, робити більше, але навколо нікому це осягнути – розвертайся та іди. Знаходь місце, де посієш власне зерно і воно зможе прорости.
Пишу це і ніби заводжу себе в кут. Нове місце, чисті ідеї, дії та рішення. І тут пристануть до гурту ті, хто просто з цікавості, з користі, з ілюзії. І тут дуже мало знайдеться тих, хто справді знає ціну.
Виходить, весь світ побудований із подібних патернів. Із жертв, таких собі Боксерів, яких часто забувають, про яких часто не знають. В якісь дещиці випадків трапляється, що їх приклади стають провідними і змінюють світ, але уже через десятиліття, а то і століття.
Питання – чи варті ті люди і той світ тих жертв, якщо доходить так довго, якщо жертв потрібно так багато.
Не відповідайте.
Ви не знайдете відповіді.
Але намагатися завжди варто.
Книга варта, навіть обов’язкова для читання. Вона навряд чи змінить ваш світ, але це обов’язковий щабель на шляху вашого розвитку. Тому читайте.
Світлана Кучпилюк