1. Фокус-тема: покликання
(Міні-лекція студента)
Три роки я провчився на літературній творчості і відчув потребу заявити вам, імбецали і бзікуваті бивні, що відколовся я від вашої гопоти і вже не буду більше з вами кальдирити і глушити вогнегасник та газолін. І причина тут не в геосі, не в депреснякові, навіть не в тому, чи мені зірвало дах. Диня в мене на місці. Причина в тому, дружбани, що постала прірва між нами, і ви, гевали забацані, зависли серед плебсу, а мене загріб в обійми бурситет і за цих три роки витворив з мене інтелектуала. Людину, яка має елітарний статус і великі світоглядні орієнтири, харизматичну особистість. Такі правлять світом. Казав Бушардон: “Читаючи Гомера, я виростаю на двадцять футів”. А я прочитав багатьох: Гомера, Данте, Петрарку, Гете, Кафку… Тепер я представник еліти, гомик сапієнс, а не те що ви, жертви природного добору.
Ви мене завжди кликали “Мусій” та “Мусій”. А наш сенсой, Анатолій Олександрович, глянув на моє ім•я в журналі і сказав: “Мусіо! Чи знаєш, що твоє ім•я походить від давньогрецького Musio – Муза? Чи відомо тобі, яке покликання приховане за твоїм іменем? Був навіть такий відомий епічний співець Мусéй, учень Орфея”. І я відчув, як тече в мені голуба кров, що я вже не просто натовп, маса, плебс, а істебліншмендт. І не даремно я третій рік сиджу на бухенвальдському пайку, ганяю веслом по супові, аж вивіска кисне – покликання в мене таке, вибраний, істебліншмендт. І за цим стоїть велика традиція будівничої, правлячої касти! У Шевченка це лицарі, а не гречкосії, козаки, а не свинопаси, у Лесі Українки, у “Камінному господарі”, де вона пише про філософію влади, це провідники, а не інертна маса. Тільки еліта бекапить розумом, благородством, шляхетністю, мужністю. А доля таких, як ви – гнутися, коритися, лажатися, крезячити, ворушити ластами, пускати друшляки один одному.
Пейзажистці моїй теж передайте, що похезав я на неї, свердловина забембана, хай продовжує розслабон!
Побазарити б із вами, та шизу перемикає. Про що? Про Горація, Гамлетового друга, який побачив короля-небіжчика і в припадку написав “Послання до піжонів”, яке ми зараз вивчаємо? Про набаняченого героя Шевченкового “Сну”, якому пішли глюки і він на сові вирішив прокататися над Петербургом? А може про “Сотворіння світу” Тичини, але ви ж не знаєте, коли починається доба – вранці чи ввечері? Маргарин у вас в голові. А може чули, що таке апофезія, генологія, гістерологія, ізоколон, коліно, іммутація, трандличка, фіглик – терміни, які ми вивчаємо на спецсемінарі у нашого сенсоя?
Бачу, вам це все до фені. Від такої кількості інформації ви аж припухли. Упали з дуба на кактус. Замовкли, як засухарені, пішли на випендрас. А чого від вас сподіватися? Відхилилися від еволюції, занехаяли дарвінізм, усе вам по цимбалах. А калампоцати хто буде?
Це справді вам не по плечу. Чого базлати, молюски, зоофіли? Різні у нас категорії. Ви – маса, натовп, плебс, а я – еліта, істебліншмендт, гомик сапієнс. Я локшину на вуха не вішаю. Життя біжить – увімкніть лічильник. Є в мене свій аутглюк – творити і балдіти від творіння, як школяр – від уперше побачених жіночих балконів. Берляйте, це я жбурляю вас, биків недоумкуватих, в обійми людей кращих, достойніших за тих, з ким ви блатуєте. Я вантажу вам благородні думки. У дитинстві всі ми були поети і генії, поки не стали відморозками, поки світ був свіжим і чистим. Але роки, як ви знаєте, стають вишибайлом, Альошею прицюцькуватим, ось і виставили вони всіх із дитинства, вставили пейджер – і тепер всі повзають перед життям як чорним авторитетом, воно вже для всіх – гадючник. Де ділась поезія? Що трапилося із мріями? Хто рятує цю гоп-компанію? Хто витягує цих депадів з болота? Хто робить їх спадкоємцями багатих маєтностей минулого? Хто цим лабудам наново відкриває світ, щоб вони не відчували себе лажаво? Такий, як я, поет, еліта, істебліншмендт, гомик сапієнс. Бувайте, другарі. Живіть за поняттями.
Ваш Мусіо Заплюйсвічка.
2. Прометей закутий. Діалог із талантом
Пам’яті Сергія Пригодія
– Бовдуренко, давно я вас не бачив. Через два-три рази з’являєтесь…
– Хворію, Сергію Михайловичу. Прививки, пецінилін, уколи, масаж, капельниці. Можна сказать, страждаю. як Прометей.
– У вас що, цероз печінки?
– Ні-ні, Бог помилував, але, так сказать, моральний борець в умовах фізичного страждання.
– Якщо Ви так добре знаєте Прометея, то може нам і розкажете про нього. Отже, Есхіл, «Прометей закутий».
– Це моя улюблена тема.
– Тільки коротко: епоха, конфлікт, сюжет, жанр…
– Так, так, я вас добре розумію… краткость – сестра таланта, якщо він є. Коротше, V ст. до нашої ери, Греція, так сказать, розклад общинно-родового ладу на експерименти. Пора греко-персидських війн. Перемога під час МАРАФОНУ, здається, на 100 км… з бар’єрами… Ще одна перемога перед Соломоном… Як яким? Тим, що збудував підлогу із дзеркал, щоб побачити ноги цариці Савської. Вище ні, лише ноги і коліна. Діоген живе у бочці з-під оселедців і звідти споглядає світ. Страшно любив пиво. Кілька літрів оболонського і зразу ж у бочку з-під оселедців. Я також після свят ладен залізти у бочку з квашеною капустою. Думаю, звідки це в мене? Ясно, вплив Давньої Греції. “Еллінський комплекс”, як каже Маланюк. Олімпійські ігри. Гладіатори в театрі Діоніса в Афінах. Сім чудес світу. Словом, всі умови для того, щоб Есхіл писав трагедії. Він і пише їх, здебільшого у Сіцілії, де грає у казявки з молодим Софоклом. Грали до того часу, поки не винайшли сіцілійський захист у варіанті Рабіновича із розвитком слона на е 2. Тільки спершу там слона не було, а була корова. Бо Гера перетворила коханку Зевса Іо в корову і та стала на захист Прометея, через що її вкусив овод. Тому й розвиток на е 2. Це вже потім Рабінович замінив корову на слона. Але Есхіл у казявки грав краще і одержав над Софоклом 13 перемог. За іншими джерелами – 28.
Можна сказати, що ці біографічні мотиви лягли в основу творчості Есхіла і Софокла. Софокл також написав тоді свої кращі речі – “Антігону”, “Едіка-царя” і трагедію “Аякс” – про провал голландського “Аякса” у кубку Ліги чемпіонів, коли ще не було Ван дер Варта, Ібрагімовича і Ван дер Хара.
“Прометей закутий” – це одна з трагедій Есхіла, у якій розповідається про те, як його прикували до скелі. Десь у Скіфії – Одесі, Іллічівську, а може й у Чортомлику. Геродот там був, переплив через Понтійське море і в своїй “Скіфії” назвав цих людей гіперами, звідси й нинішні поняття “гіпертекст” і “гіперсексуальність”. Прометей – теж гіпер, бо жив за північною рисою. Гіпер, бо в реї, в ланцюгах, у залізяччі, яким його прикував Гефест до скелі. А за що? Поцупив у Зевса коробку сірників виробництва “Білорусь-Борисдрев” і ще дечого накоїв: навчив людей будувати хати і кораблі, читати й писати, носити одіж, бо ходили в фігових листках (уявляєте, фіги на всіх не вистачало), винайшов вогнегасник, заснував пожежну службу і т.д. За це його – реями і ланцюгами – до скелі. Прилітає орел і щодня клює гіперу печінку. Орла можна зрозуміти. У нього гастрономічні інтереси, він вибагливий у харчуванні, живе до 80-ти років, коли курка – до 13-ти, йому захотілося печінкового паштету, незважаючи на муки і страждання Прометея.
І звідси, Сергію Михайловичу, на мій погляд – дві магістральні теми у світовій культурі: 1) тема титаномахії, яку так полюбляють жінки, прихильниці античної міфології, і 2) тема печінкового паштету у національних літературах.
Якщо говорити про печінковий паштет, то про нього писали Овідій у “Метаморфозах”, Гете у “Прометеї”, Байрон у вірші “Прометей”, Шеллі у драмі “Звільнений Прометей”, Шевченко у “Кавказі”, Леся Українка “У катакомбах” та інші. Це, так сказать, вічна тема, я навіть сказав би архетипічна, бо своїм корінням сягає ритуально-міфологічної давнини.
Отже, як бачимо, творчість Есхіла залишила глибокий слід у суспільній свідомості людства, вона розширила естетичні й гастрономічні можливості людини, тому цілком виправданим є вічне звернення до образу і сюжету про Прометея і в нашу історичну добу.
Перспективний студент з гідністю завершив і чекав на подяку. Сергій Михайлович ковтнув останню фразу і жахнувся. Цієї миті він сам відчув себе Прометеєм, прикутим до скелі штампів і догматів моралі, педагогіки, такту. Йому хотілося дещо сказати Бовдуренкові, та етикет не дозволяв. Він лише поглянув на нього довгим, усміхненим поглядом, у якому заблисла надія на нові зустрічі із здібним студентом.
3. Дискусія
Як швидко минає час! Сиджу перед комісією і не віриться, що я вже студент II курсу. Це все було, наче вчора, моє село Лужки на березі Дністра, випускний, праця в агрорфірмі. Випадково потрапив мені до рук «Довідник для вступників до вузу». Читаю: «Київський національний. Володимирська, 64. Філологічний факультет, спеціальність «Літературна творчість» (з поглибленим вивченням іноземної)». Це те, що мені треба. Що до душі. Біжу до директора комплексу, чи відпустить?
– Літр-р-р-творчість, – це дуже харашо, – каже директор. Научать тебе писати фольклор, класику. Буде у нас на фермі свій пісатель… Вивчиш іностранні слова. Може щось і про нас напишеш, так сказать… животний епос…
Напишу, Дмитре Васильовичу, цілий бестіарій…
У нас у керівництві кожен другий – бестія… уже кілька разів мінялася влада, лише наш комплекс ВРХ стоїть серед цієї розрухи, як могутній замок, тому й прозвали його Верховною Радою, мабуть, за авторитет і надійність.
Усім селом проводжали мене до Києва, навіть бичка зарізали і з’їли. Дмитро Васильович бідкався, хто ж за мене тепер розвозитиме фураж телятам і очолить комісію по списанню комбікорму, нишком витирав сльозу наш сторож Чемберлен (так ми його прозвали за бажання поговорити про політику), з ким він тепер дискутуватиме вечорами? Плакала секретарка нашого директора Оленка, яка неймовірно вірила у мій талант.
А я вже в іншому світі. Я сиджу в Київському національному перед комісією, що веде зі мною співбесіду на предмет наявності таланту. Зліва – декан, вивчає мене поглядом крізь окуляри, справа – Олександр Нестерович, насуплені кошлаті брови, волосся, нахилене на чоло.
Записують прізвище, вивчають, розпитують усе до деталей, де народився, коли, як, чому? Стать уточнюють (а я ще на лихо не підстригся), довго уточнюють стать, полемізують, після дискусії визначили – чоловіча…
А я терпляче сиджу. Усе розумію. Має бути все ясно. Не може ж випадкова людина з вулиці потрапити в Київський національний…
Декан гортає якісь папери, один із них дуже пильно вивчає…
– Так що, в основному працюєте з фужером, – звертається до мене.
– Та що ви, з фужером – вряди-годи, в основному алімінієва кружка…
– А тут написано – фужером…
Читає:
“Довідка, видана Імяреку в тому, що він працює фужером на комплексі ВРХ, очолює комісію по списанню комбікорму. Рекомендується до університету. Голова Мороз”.
– Це наша секретарка Оленка помилилася. Замість «фуражир» написала «фужер»..
– Дивна довідка. А що таке ВРХ?
– Верховна Рада.
– І ви там очолюєте комісію…
– Так, комісію по списанню комбікорму…
– Цікаво, дуже цікаво… І досягли у вашій Верховній Раді певних успіхів?
– Звичайно. Середньодобовий приріст – 650 грамів на голову…
– Вгодовані, – каже Несторович.
– А що недоїдають?
– А що недоїдають – те списуємо…
– Міжнародні контакти підтримуєте?
– Так, з Чемберленом, щодня.
З котрим, Чемберленів є три. Колишній прем’єр Англії, консерватор, другий – філософ, третій – економіст…
– Мабуть з отим консерватором, у нього страшний потяг до консервації, починається осінь – у селі банок не вистачає…
– Він помер у 1927 році, – каже декан… – А чого йдете на літературну творчість?
– Бо люблю поезію, сам пишу…
– В яких жанрах працюєте?
– Як у яких? Епітафія… Написав епітафію на голову агрофірми – три місяці сидів без платні, поки того знімали…
– А ще?
– А ще послання… послав головбуха – не виписали зерна.
– І часто посилаєте?
– Та ні, я в основному ж поезією займаюся…
– Ваші улюблений розмір, – запитує Нестерович.
– Ну, костюм 50, шия 41, шкарпетки – 29…
– Розміри хороші, але їх замало для літературної творчості, – похитує головою декан.
І тут мене прорвало… Я почав про поезію і про те, що на комплексі працюю випадково – допомагав мамі і замість неї залишився, коли вона вийшла на пенсію… І що тварини стоять дуже близько до поезії. Скільки у літературі різних Вальтер Скоттів, Бугаїв, Баранів, Сорок, Валентинів Бичків, і всі вони пишуть чудові твори, зокрема і про тварин. І почав читати вірші про село, про природу, про ферму, про Оленку.
Мабуть, моя поезія взяла комісію за живе, бо я таки витримав усі випробування і ось тепер сиджу перед Несторовичем на екзамені. Кошлаті брови, волосся, нахилене на чоло.
– Ну, так що скажете про романтизм, про Шевченка і Карло Каладзе, я маю на увазі його збірку “Від Чорного моря до білих вершин”?
– О це, справді романтизм – від Чорного моря до білих вершин. Вони обидва в Мілані. Карло Анчелотті дуже задоволений ними. Там зібралася чудова компанія: Діда, Шимич, Неста, Мальдіні, Костакурта, Гатуззо, Амброзіні, Рівалдо, Індзагі. Зараз “Мілан” на третьому місці у боротьбі за скудетто. Він також вийшов у півфінал Ліги чемпіонів, розгромив “Ланс”, “Депортіво”, “Баварію”, “Борусію”, московський “Локомотив” і т.д.
– Чудова обізнаність з літературою. А як впливав “Кобзар” на Карло Каладзе. – Маю на увазі цикл “Грузинські пісні з-над Дніпра”.
– Дуже позитивно, ще від тоді, як Каха був хавом у тбіліському “Динамо”, а потім перейшов у півзахист. Якийсь час вони разом грали у київському “Динамо”. Кобзар перейшов до “Мілану”, де почав сейшенити на всю Європу, минулого року став кращим бомбардиром, забив 26 м’ячів. І забрав у “Мілан” Каху.
– Дуже, дуже цікаво. А що ви скажете про статтю Карло Каладзе про Шевченка?.
– Мало не забув, її надрукувала “Делла спорт”, називається вона “Мій друг – Шева…”
– Яких Ви знаєте грузинських письменників?
– Важа Пшавела, Ніколоз Бараташвілі, Ніколоз Бажан?
– Бажан? А що він написав?
– Як що? “Витязя в тигрові шкірі”. Он Наталя Костенко у своїй новій монографії пише, що він дуже старанно працював над цим твором. Навіть одержав Державну премію Грузії м. Шота Руставелі.
– Знання у вас справді енциклопедичні, але не з літератури. Доведеться ще раз прийти на іспит, краще підготувавшись
І вийшов я від Нестеровича з розбитим серцем. Інший плакав би, інший оцінював би це як світову скорботу, трагічний стан всесвіту, розлад між людиною і соціумом. А я ні. Я не романтик, я реаліст. Іншого разу я підготуюся і складу іспит. Я не можу його не скласти, за мною стоять село, ВРХ, Чемберлен. Оленка. Я не підведу комісію по співбесіді. Я знаю, що Карфаген буде взятий.
4. Відповідь опоненту
(Панельний захист дисертації “Стилістика любовної лірики Сходу”)
Шановний голово спеціалізованої ради!
Товариші пани!
Пане шейх із Гваделупи!
Панове директори гаремів із Турції і Криму!
Маю за велику чесь представляти під час захисту дисертації невеличку східну країну Гваделупу (прошу не плутати з островом у Карібському морі) і відповісти на питання шановного опонента.
Шановний опонент підкреслила, що я в своїй роботі подав далеко не повний каталог любовних сюжетів і мотивів у східних літературах.
Зрозуміло, що не повний. Я скористався сайтом “дабл-ю”, “дабл-ю”, “дабл-ю” в Інтернеті, де віднайшов “Каталог любовних сюжетів”.
Виявилося, що це “Камасутра”. От лише не знаю, як бути з наголосом. “Камасýтра” чи “Камасутрá”. Короче, ця Кама с утрá і до півночі – чудова гімнастика, механотерапія. Кажуть, що лікує атеросклеротичний церебросклероз і встановлює функцію ковтання. Цього комплексу лікувальних вправ я ніколи не поєднав би з любовною лірикою, якби у ньому не були задіяні жінки.
Писав же поет:
Часу скороминущого не бійся.
Змагає смерть найдужчого – не бійся.
Цю мить, що ти живеш, віддай утіхам!
Забудь старе й грядущого – не бійся.
Тепер я добре розумію, чому герої відомих казок займалися тисяча і одну ніч ідеомоторними вправами для рук, ніг і глибокого дихання, стимулювали лімфообіг м’язів, знімали стреси, часом навіть як Маджнун, помирали.
А яка поезія при цьому народжувалася, яка стилістика… Пошлюся на приклад із хрестоматії шановного опонента. Ось образ коханої Соломона: твоє волосся, мов козяче стадо що хвилями з гір спадає; зуби твої, мов стрижених овець отара, що з купелі виходять; щоки твої, як надвоє розрізаний гранат. А ось портрет Бусайни: очі в неї великі і чорні, ніби батько її джейран, а мати антилопа…
Звісно, охопити всі любовні сюжети, що відбувалися там, під “Пальмовим гіллям”, як авторитетно писав Агатангел Кримський, не можливо. Від однієї “Камасутри” мені замакітрилося в голові. А кажуть, що є ще “Кама-грядеши”… Її я вже освоюватиму після захисту.
Друге зауваження. Шановний опонент стверджує, що дисертант розвиває хибну тезу про сексуальну революцію на Сході, нібито вона вплинула на розвиток ірано-таджицької поезії.
Уточню свою позицію. Я маю на увазі їхню віталістичну традицію, яка цілковито протиставлена нашій, аскетичній. Хіба це не сексуальна революція, а їхні чоловіки хіба не сексуальні революціонери? Чоловіки на Сході, я скажу, героїчні постаті, пасіонарії, альтруїсти, безкомпромісні, готові піти на ризик, достойно зустріти смерть. Наведу деяку статистику. Абасидський халіф Мамун мав у гаремі 6300 жінок, персидський шах Фатх-алі утримував 158 знатних жінок і понад 900 наложниць, залишив після себе біля двох з половиною тисяч дітей та онуків. Уявляєте, як швидко він би упорався із демографічною кризою на Україні. Турецький султан Абдул-Хамід ІІ утримував понад тисячу жінок. А в нас що? Чоловіки вироджуються, кожен має по одній жінці, і то не живе з нею, а капарить. Звісно, це не стосується членів спеціалізованої ради і чоловіків університету, у якому я захищаюся.
А тепер щодо сексуальних революціонерок на сході, це, в основному, жінки-правительки, а їх – хоч греблю гати. Легендарна цариця Савська у Сабе (у нас її ім’ям, до речі, названо колишній Червонозоряний проспект), Гофолія в Аталії, Клеопатра в Єгипті, Зенобія в Пальмірі, Пурандох в Ірані, Туракіна в Монголії… У нас одна Катерина ІІ і та наробила шуму на цілу Європу, згадаймо, з яким пієтетом писав про нею цей венеціанець у казанові.
Тому можна зрозуміти, чому сексуальна революція так приваблювала всіх поетів. Приміром Гете оспівав усіх жінок на дивані. А Мандельштамп настільки захопився жіночими чарами, що навіть написав статтю “Утро акмеизма”. Я вже не кажу про Єсеніна. Ці красуні магічно вплинули на нього, він створив свій безсмертний цикл “Персидські мотиви”. Щоправда, під кайфом, бо переплутав Грузію з Персією і Хорасаном:
Ну, а этой за движенье стана,
Что лицом погожа на зарю,
Подарю я шаль из Хорасана
И ковер ширазский подарю.
Уявляєте, Хорасан у ХХ столітті?!
Або ще в нього є пам’ятні рядки:
В Хорасане есть такие двери,
Но открыть те двери я не смог…
Бідолашний. Пити треба менше. Тут я згоден з професором Н., що алкоголь може деструктивно впливати на людину. Це положення Михайло Кузьмович розвиває у своїй новій книзі «Інтим під час художньої творчості».
Третє зауваження шановного опонента стосується методології психогігієнічного аналізу, до якого я вдався, називаючи його «психоаналізом». Всім відомо, що дослідник сам визначає, на яку методологію йому варто опертися. При чому тут гігієна? Дивне, як на мене, зауваження. Під час сексуальної революції представники Сходу якраз дуже дбали про різні методи запобігання захворюванням. Авіценна навіть розробив п’ять лікарських канонів. Тоді ще не було епідемологів, інфекціоністів, імажиністів, гігієністів. Та гігієною вони дуже переймалися. Пошлюся на “Шах-махне” з вашої ж таки хрестоматії, шановний опоненте, де ви подаєте його за Кримським:
Чо кудекь леб ез шір-и мадер бе-щост
Бе гяхваре, “Мехмуд!” гуйед нехост.
У перекладі це означає: “Небесну баню зложено з рубіна, а не з води, не з повітря, не з пороху, не з диму”. Як переконує нас цей фрагмент, тоді вже була баня. А ви кажете, при чому тут гігієна.
Взагалі-то проблема психогігієнічного аналізу, як це доводить у своїй новій книзі Ніла Зборовська, тісно зв’язана із шизофренією. Згадаймо, як Дон Кіхот закохується у свинарку Альдонсу і силою фантазії перетворює її у даму серця Дульцінею. Хіба це не шизофренія? Зацитую дещо із Ніли Зборовської: “Шизофренію… тобто розщеплення цілісної психіки характеризують як спосіб хаотичного мислення тілом, що протистоїть владі і руйнує будь-який централізований порядок”. І далі Ніла Зборовська посилається на Сімону де Бовуар, яка обгрунтовує місце жінки у структурі сексуальних відносин і відстоює тезу про трансценденту функцію сексуальності.
Я, звісно, не згоден з Нілою Зборовською, коли вона намагається витлумачити жіночу сексуальність через призму фалологоцентричного (помилка, мабуть філологоцентричного) погляду на культуру.
Проблему я бачу в чому? В експорті сексуальної революції зі Сходу на Захід, у поширенні стилістики любовної лірики на європейський і американський континенти. “Коханець Леді Чатерлей” Лоуренса, “В’язень сексу” Нормана Мейлера, “Ліліта” Набокова, “Бутерброди натури” Алена Гінзберга – це все стилізації під східні сюжети. Навіть рух за сексуальну свободу, який входив до політичної програми неомарксистів, або нових лівих (Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе, Еріх Фромм та інші) – це також реакція на сексуальну революцію на Сході. Хіба може бути марксизму без сексу? Без нього неповноцінним відчуватиме себе кожен. Бо ж слушно зауважує у “В’язневі сексу” Норман Мейлер: “Чоловік відчужений від природи, яка висунула його наперед, він не має, як жінка, внутрішнього простору, нема зв’язку через нього з майбутнім”.
Що стосується інших, дрібніших зауважень, і помилок, і того, що погано прописане практичне значення у дисертації (у нас на Гваделупі воно має і матиме дуже великий резонанс, і це може підтвердити присутній тут шейх), то я із усім цим, безперечно погоджуюся, приймаю все це, і ще раз глибоко дякую шановному опоненту за принципову оцінку моєї роботи і прошу всіх членів спеціалізованої ради буди поблажливими до мене під час голосування.
5. Свірчать коники…
( Публічна розмова про долю тексту)
Текст рухається. Не вірите, спитайте у Малларме. Мудрий був чоловік. Придумав цікаву поетичну книгу, сторінки якої напівчисті, напівзаповнені знаками, набрані різними шрифтами, були не зброшуровані, а просто стулені одна до одної, він щоразу обирав іншу команду гравців, роздавав їм ці листки, і вони читали їх, перемішуючи, на різних сеансах. Сеанси, може б, тривали і далі, та поет врізав дуба. Читання, зрозуміло, акт творчий, однак небіжчики звикли лише до одного жанру.
Та Малларме залишив нам у спадок великий заповіт. Він його сформулював так: “Предмет щезає, залишається викликане ним враження. Сторінки моєї книги, це “партитури”, які йдуть до читача”.
Отже, текст рухається, навіть тоді, коли автор лежить нерухомо, скажімо, на тротуарі. Одну з таких “партитур” я побачив недавно. Лика не в’яже, розхристаний, обдав мене алкогольними випарами і запевнив, що збирається прийняти позу сиддхасани. Сиддхасана не вдавалася, вийшла лежхасана, колодою. обличчям, по якому ще бродила медитація, у стічну канаву. Я ще раз глянув на цього йогурта і згадав про нірванну. Але тут до мене підійшов Ролан Барт. “Автор помер, – сказав він, – йому важко виражати гуманізм”. Барта підтримала Юлечка Крістева: “Суб’єкта важко ідентифікувати”. Ці спостереження згодом лягли в основу її геніальної праці “Чорне сонце, депресія і меланхолія”.
Поки ми продовжували сеанс над лежхасаною, де не візьмись його дружина. Я не встиг їй викласти теорію авторства, як вона накинулась на чоловіка: “Модільяні нещасний! Я з тебе душу витрясу!” Тут її позиція явно збігалася з точкою зору Барта і Юлечки. Дружина вхопила Модільяні за комір і потягла до таксівки. Барт і Юлечка енергійно помагали їй у цьому.
Поряд, у траві, валявся записник. Сумніву не було, він випав з кишені лежхасани. Хоча читати чужі блокноти не етично, я згадав, що маю справу із справжнім митцем і почав його гарячково гортати. Серед записів натрапляв на поетичні рядки, доволі свіжі й оригінальні.
Сумно ходить, ходить сонце
У блаватних коридорах.
Або:
А за пазухою в неї
Свірчать коники сп’янілі,
Свірчать коники сп’янілі.
Плаче, плаче чорна цятка,
Але я від них далеко.
Як сумлінний джерелознавець, вихований на традиціях Томашевського, Лихачова і Бородіна, збагачений постійними консультаціями моєї приятельки, текстолога Мирослави Михайлівни, я згадав про непроминальну вартість автографів, листів, записів, блокнотів і вирішив з’ясувати походження, цінність і вірогідність знайдених рядків, дослідити їх у взаємозв’язках і взаємозалежності. Найперше, що мені спало на думку, повернути знахідку власникові, тим паче, що записник був підписаний.
Коли я прочинив хвіртку поетової садиби, той сидів під яблунею у позі мандухасани і шепотів:
Я вдихаю,
Я видихаю,
Я відчуваю своє дихання – я вдихаю,
Моє тіло розслаблюється – я видихаю,
Я спостерігаю за своїми думками – я вдихаю,
Я контролюю свої думки – я видихаю…
Я, звісно, зачекав, щоб поет вийшов зі стану медитативної зосередженості і добре видихнув вчорашній алкоголь. Коли напруга його мускулів спала і він цілковито скерував свідомість на мене, я повернув йому записник і зізнався, що необачно заглянув у нього і прочитав деякі вірші, мені дуже сподобався отой:
А за пазухою в неї
Свірчать коники сп’янілі…
– О, через нього трапилася ціла історія, – перебив мене поет.
– Як то? – перепитав я.
– Дружина сказала, що в неї за пазухою чорної цятки нема.
– Хіба ви не переконали її, що це авторський вимисел?
– Пробував, але вона не повірила і зайнялася ідентифікацією прототипа. В університеті, де я читаю лекції, всіх дівчат змусила роздягтися.
– І що було далі?
– В університеті її пошуки були невдалими. Щось подібне на прототип вона знайшла на пляжі. “Я була б щасливою, якби мені хтось присвятив такі рядки, – сказала їй незнайомка, – та я не знаю жодного поета”.
– Зараз я тебе з ним познайомлю! – грізно відповіла жінка. Погрожуючи міліцією, прокуратурою і Партією регіонів, вона притягла натурницю, якої я ніколи й не бачив, додому і влаштувала нам перехресний допит, з’ясовуючи історію наших стосунків. Після цього, в присутності незнайомки, змусила мене переробити вірш.
– Хіба?
– Тепер він звучить так:
А за пазухою в неї
Свірчать коники сп’янілі,
Свірчать коники сп’янілі
Й чорна цятка там відсутня.
– Боже, яка купюра! – вигукнув я.
– Це ще не все. Вона змусила мене до цього вірша додати присвяту “Моїй дорогій дружині” і заборонила мені писати і малювати. Тепер я лише медитую.
– Яке нещастя! І ви погодилися?
– Так. Присвяту і правку я присвятив дружині, а справжній текст, який зберігся у записнику, справжній читацькій аудиторії.
“Ось вам і доля тексту”, – розмірковував я, покидаючи садибу поета. Малларме мав рацію. Предмет щезає, залишається викликане ним враження. Залишається “партитура”, яка кожного читача буде наповнювати новою музикою. Текст рухається від автора до аудиторії, усупереч цензурі, наперекір Барту і Юлечці.
А за пазухою в неї
Свірчать коники сп’янілі…
Олександр Астаф’єв, м.Київ