Наш земляк, уродженець села Боруси нині Лановецького району, командувач Українською Національною Армією в екзилі генерал Павло Шандрук у статті «Термопіли – Крути» писав: «Є в тім зворушенні велична гордість національна – Український Народ мав таких героїв під час збройної хуртовини, що без вагання протиставили молодечі груди, протиставили свої нечисленні ряди безмірно численнішому ворогові. Є в тім зворушенні й ентузіязм, який пориває до чину, ганить за безчинність, хоч би й вимушену. Є в тім зворушенні й пам’ять про нашу мілітарну традицію, до створення якої спричинилася також і невмируча легенда про «Українські Термопіли» (Гартуймося. – 1934. – Ч.2).
Бій під станцією Крути Чернігівської губернії – одна з найтрагічніших сторінок в історії війни, яку оголосила 18 грудня 1917 року Росія Українській Народній Республіці, переслідуючи мету встановити у нас диктатуру пролетаріату у формі Радянської влади. Кадровим російським військам, знятим з російсько-німецького фронту, протистояли біля 500 бійців – учнів
І-ї юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького, 20 старшин, сотня (116 130 осіб) так званого Студентського куреня, що складався переважно із студентів Київського університету та гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, охоплених гарячим національним почуттям і палким прагненням свободи.
Бій під Крутами, перший в українсько-московській війні після часу битви гетьмана Івана Мазепи з Петром І під Полтавою, знайшов своє відображення у багатьох історичних джерелах, мемуарній і художній літературі. Усі твори крутянської тематики можна поділити на дві групи.
Перша з них – група документальних творів, фактологічно сумісних із подіями крутянського бою. Їх автори прагнуть модифікувати усі свої спогади, враження, положення, висновки і привести їх у якомога повнішу згоду з документальною формою події бою, хоча й тут зустрічаються неточності, перепади, фальсифікації, які можна класифікувати за різними ступенями.
До цієї групи належать насамперед спогади командира крутянського бою Аверкія Гончаренка «Бій під Крутами» та учасника бою студента Ігоря Лоського «Спогад. Історія формування Студентського куреня і опис перебігу крутянського бою», спогади генерала Олександра Удовенка «Загибель Студентського куреня під Крутами». Сюди ж долучимо дописи Володимира Филиповича «Дещо про подію під Крутами», Бориса Мартоса «Крути», Миколи Бичинського «Із новітніх легенд» та інші». Прагненням узгодити увесь різноманітний матеріал і надати йому певної документальної єдності позначені й історичні джерела: «Бій за доступи до Києва» («Історія українського війська», Вінніпег, 1953), опис бою під Крутами поручика М. Михайлика (Там же), уривок із нарису Д. Дорошенка «Історія України» (Дорошенко Д. Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1930).
Про духовні емоційні колізії, викликані смертю молодих бійців, товаришів по зброї, жертв ненависного ворога, проблему морального вибору в ситуації, де єдиною ставкою є людське життя, постійну готовність до власної смерті у боротьбі за благородну справу маємо чимало статей, роздумів, художніх творів. Наш земляк, уродженець села Боруси нині Лановецького району, командувач Українською Національною Армією генерал Павло Шандрук у статті «Термопіли – Крути» писав: «Є в тім зворушенні велична гордість національна – Український Народ мав таких героїв під час збройної хуртовини, що без вагання протиставили молодечі груди, протиставили свої нечисленні ряди безмірно численнішому ворогові. Є в тім зворушенні й ентузіязм, який пориває до чину, ганить за безчинність, хоч би й вимушену. Є в тім зворушенні й пам’ять про нашу мілітарну традицію, до створення якої спричинилася також і невмируча легенда про «Українські Термопіли» (Гартуймося. – 1934. – Ч.2).
Євген Маланюк у статті «Світять, як зорі, світять могили!» зазначав: «…Молодь, зорганізована в Студентському курені, в момент, коли червоні полчища з Москви переступили північно-східний кордон, самопосвятно вирушила на брань, щоб захистити Київ, якому рівночасно загрожував ворог зсередини — національно чуже і українській державності вороже робітництво, яке в боях за «Арсенал» абсорбувало нечисленні українські частини золотоверхої столиці. Молодь, що згодом набула безсмертної слави під Крутами, збагнула вже на світанку нового етапу державності, що Україні вирішується, бути чи не бути, а тому, як каже співець крутянського бою, «книжки змінила на гранати… щоб… з огню творити славний час, бо настав вже час все Україні в дар принести!» (Промінь. – 1958. – №1, 21 січня).
Улас Самчук увічнив пам’ять юних захисників Вітчизни у статті «Крути»: «Стоїмо на розгарі найбільшого в історії світу змагання. Всі суходоли нашої планети в поході. Всі моря й океани засипані боєвими механізмами. У цій боротьбі дуже яскравим моментом є те, що у світі матиме перевагу лише той, хто матиме найміцніший характер і наймогутнішу технічну підготованість. Думати сьогодні категоріями Крут це значить думати символично. А життя вимагає від кожного конкретного і реального думання. Живемо у часі, коли людина мусить узгіднити особистий героїзм з особистим знанням. Сьогодні вже стало законом, що мало щось хотіти, треба одразу щось і брати. І справа в тому, що пізнання мають бути не, як колись, якимсь словесним теоретичним баластом, а мають вони бути необхідним додатком до кожного нашого чину без певних знань, без певного підготування, без певного і дуже уважного школення, людина нашого часу стає безвартісною, будь вона безмежно волева й безконечно героїчна» (Самчук У. Крути // Волинь. – 1942. – 25 січня.)
У цій же шерезі статті і відгуки Антіна Крезуба, Атаназія Фіголя, Володимира Янева, Миколи Вірленка, Віктора Царинника, Андрія Лисенка, Михайла Садовського, Степана Ріпецького, Романа Рахманного, Миколи Плав’юка, Тараса Салиги, Анатолія Скрипника та ін. Більшість із них опубліковані у збірниках «Крутянська подія» (Чикаґо, 1972), «Легенда Крут» (Мюнхен, 1949), книзі Степана Збаразького «Крути» (Мюнхен, 1958), «Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року» (Дрогобич, 1995), «Бій під Крутами у національній пам’яті» (Київ, 2013) та ін.
В усіх творах першої групи переважає об’єкт розповіді – сама історична подія. Тут усі спогади й статті написані так, що сам бій під Крутами відіграє значно більшу роль, ніж суб’єктивні судження про нього. Мета цих творів – досягнути документальної достовірності зображуваного. Які б суперечності не витікали із самого явища, всі тексти прагнуть досягнути максимальної згоди й одностайності з історичними документами. Це наближення до тотожності із реаліями бою можна назвати виявом історичної культури розповіді. І якщо, наприклад, професор Борис Мартос у статті «Крути» дорікає професору Дмитру Дорошенку за те, що оборонці Крут не були «напівдіти, які ніколи перед тим не тримали зброї в руках», як пише останній, а вишколені кадети військових шкіл, то тут ідеться не стільки про суб’єктивність автора «Історії України», який по-своєму, опираючись на ті чи інші джерела, був об’єктивним у своїй розповіді, скільки про потребу вдосконалення історично-документального мислення, через те, що досконалість – недосяжна для людини мета.
Другу групу творів про бій під Крутами, безпосередньо пов’язану з першою, можна назвати групою припущення, де кожен із авторів, пишучи про крутянську подію, користується своїм особливим ідеалом бачення цього бою, його причин, наслідків і подвигу юних захисників. І хоча ці ідеали відмінні від реальної основи події, вони схожі у своєму намаганні не субординувати враження відповідно до документальної доцільності, а координувати їх згідно із своїм довільним розумінням явища і його резонансу.
Об’єкт роздуму тут не асимілює особистості, на першому плані не холодна, відчужена, малодовірлива розповідь про крутянські події, а свіжа і неповторна емоція самого оповідача. Центром уваги тут постає не сам факт крутянського бою, а той, хто розповідає про нього. Це свідома настановка більшості авторів надати більшої цінності не самій події, а самому собі як носієві певної ідеї та емоції відповідно до свого бачення причин і наслідків бою.
19 березня 1918 року відбулося перепоховання крутянських героїв, останки яких перевезли з Ніжина до Києва. У жалобній процесії взяли участь голова Центральної Ради професор Михайло Грушевський, голова Ради Міністрів Всеволод Голубович, члени Малої Ради, тисячі киян. Перед ескортом трун, які вирушили на Аскольдову могилу, йшла київська молодь з вінками і квітами, духовенство та хор під керівництвом Олександра Кошиця. йшли рідні полегих, студенти, гімназисти. З промовою над могилою полеглих героїв виступив Михайло Грушевський. Він, зокрема, сказав: «Dulce et decorum est pro patria mori!». Солодко і гарно вмерти за отчизну – каже латинський поет, поезії котрого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно! Се затямили вони – і не опустили тої рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави і охорони вільностей і прав нашого трудящого люду. Вони стали грудьми за свою батьківщину і мали щастя полягти головами в сій святій боротьбі!
Велике щастя загинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи. Велике щастя окупити своєю кров’ю забезпеченнє сеї свободи!…» (Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1991. – С. 85)
Тут же, над могилою із зворушливими словами до присутніх звернулася і письменниця Людмила Старицька-Черняхівська:
«Для нас ця могила лишиться полум’ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. Це буде друга свята могила над Дніпром. У хвилини одчаю, у хвилини знесилля будуть приходити до неї старі й малі, щоб відживлятись тим святим вогнем ентузіязму, який палатиме тут і під кам’яним хрестом.
Діти України! Це Ваша могила, вона буде тим дзвоном, що живих кличе, не дасть нам спинятись, не дасть нам забути. Цей день стане днем всієї шкільної молоді України. Від року до року сюди будуть приходити, тут будуть плакати, тут будуть молитися, тут будуть складати братерську присягу ті, що матимуть переступити поріг життя. І коли життя зітре з пам’яті сучасних ці дорогі обличчя наших братів, коли прийдуть нові люди, вони пам’ятатимуть, що тут лежать ті, що віддали все, що мали – молодість, щастя і життя – за волю України.
Будьте певні, дорогі, незабутні герої. Ваша смерть не була марною!
Чуєте? Вона живе й житиме довіку – Вільна Самостійна Україна!» (Нова Рада. 1918. – 11 березня).
У промовах Михайла Грушевського і Людмили Старицької-Черняхівської відсутня документальна основа, яка надає події історичної достовірності, вони у своїх судженнях відхиляються від неї і порушують низку філософсько-моральних проблем. Вони говорять не про смерть конкретних героїв, а про наочну маніфестацію невмирущості ідеї Української Самостійної Держави, смерть як джерело натхнення свіжих лав нації у визвольних змаганнях, приклади жертовного мучеництва і служіння Україні, моральне значення подвигу в житті народу. Тобто промовці не просто намагаються рекфлексувати з приводу крутянської події, а хочуть втілити її в емоційних образах, для яких вона є тільки поштовхом. Вони не констатують факт, а виражають ідеї як взірці емоційної цінності. Таке прагнення свідомості до абстрагування можна назвати взірцем містично-екстатичної оцінки події.
Такою ж тенденцією позначені і статі Людмили Старицької-Черняхівської, з якими вона виступала в періодиці і до, і після перепоховання героїв Крут (напр., у газеті «Нова Рада» за 8 березня 1918 року).
Це ж саме можна сказати і про статтю Сергія Єфремова «Дорогою ціною», в якій він пише про особисте знайомство із Володею Шульгіним – одним із студентів, що загинув у цьому бою: «Воля, як і доля, «жертв искупительных просит» – з цим треба помиритись. Але не можна з тим миритись, коли ці жертви розтрачено так марно, як це було з святим поривом української молоді, що головами наложили під Крутами. Нехай же ота чиста кров цвіту нашого, наймолодшої ґенерації нашої інтелігенції, хоч ту останню службу справить, що одверне проводирів українства од непевних авантюр. Занадто бо дорогою ціною їх доводиться оплачувати. І занадто болюче почувати, що доля в наших рядах зробила без потреби таку пробоїну, вирвавши з лави активних робітників такі надійні сили, до яких належав і небіжчик Володимир Шульгин…» (Нова Рада. – 1918. – 7 березня).
А ось слова із статті Володимира Дурдуківського «Плач за дітьми»: «Плачте, нещасні Рахилі, плачте! Виливайте в гарячих сльозах невимовне горе!… Нема чим розрадити Вас, – немає чим потішити, немає чим заспокоїти. Ще людський геній не винайшов такого могутнього рятунку, щоб погасити муку матері, що втратила сина, щоб залити її гіркі сльози, щоб розвіяти її нерозважну тугу!… Плачте, рідні, плачте, дорогі! Це – Ваше святе право. Це – Ваш єдиний порятунок. Плачте, та не забувайте, що поруч з Вами за трупами Ваших любимих дітей іде в тяжкій жалобі осиротілої Рахилі наша велика, наша рідна для всіх мати Україна. Ваші діти полягли за неї, поклали свої молоді голови за рідний край, понесли в скрутну, рішучу хвилину своє многонадійне життя за волю рідної держави, скропили цю волю своєю чистою, святою кров’ю… Бідна, бідна наша рідна Україно! Скільки вірних, гарних, щирих, талановитих синів однімали у тебе різні люті вороги! Скільки гірких, палких сліз пролила ти, безталанна Рахіле, ти, бідна чайко-небого, за своїми дітьми!… І ось знов труни, – а в трунах тих молода сила, краса, цвіт, надія України… Плач же, рідна Україно, за вірними синами, що не вагаючись прийняли мученицьку смерть за долю і волю! Плач та готуй нові кадри таких же щирих оборонців, таких же нездоланих, міцних оборонців, якими були оці славні, незабутні герої-юнаки, бо ще довго-довго й тяжко доведеться тобі боротися за своє щастя… А ти, вірна земле, прийми од нас одважних, любих, дорогих синів України, молодих замучених дітей. Пером Вам рідна земля, незабутні герої-юнаки! Як рідна матір, так і рідна Україна Вас, рідних, вовік не забуде!» (Нова Рада. – 1918. – 20 березня).
З особливою зворушливою яскравістю розкриває приховану душевну красу студентів-героїв, які не встигли розквітнути в новому житті, Валер’ян Поліщук у роздумі «Над свіжою могилою»:
«Стою над свіжою могилою юнаків і тихо сумую. Перші квіти весни і ніжні коханці оранжерей, поставлені люблячою рукою, вже встигли померзнути, зробились від того мовби з промасляного паперу і безсило похилились долу. Переглядаю написи на стьонжках вінків…
”Синам України – борцям за її волю”.
”За честь і волю України положившим життя під Крутами”
І багато інших написів…
Розглядаю знову вінки, стьонжки, написи. Стьонжки – червоні, білі, жовто-блакитні… Ось одна простенька стьонжечка, видно, зроблена тут на скору руку. Напис хімічним олівцем біжить нерівними каракульками. Читаю:
”Милому моєму Грицеві від його Олесі. Наче трохи обірвалось всередині. То, певно, перші, найкращі мрії і надії прийшлось розбити! Так-то зустріло суворе життя ще юну людину!…”
”А вже молодого студента не будуть більш хвилювати – ні життя, ні боротьба, ані кохання’», – читаємо далі оці несмілі каракульки.
Певно вийшли вони з-під руки, обмитої дужими сльозами».
(Шлях. – Київ. – 1918. – Ч. 3).
Студенти-герої зробили те, чого від них вимагав історичний момент, і зробили там, де треба було – по-християнськи просто, скромно і чесно. Своєю смертю вони розширили можливості людини, розірвали звичні границі уявлень про однобічно насаджувану засобами пропаганди історичну однорідність двої ментальностей – російського месіянизму з його апокаліптичністю й українського націоналізму, котрий аж ніяк не претендує на універсальність і винятковість і, як показала історія, не вдається до нищення інших національностей.
Ніколи раніше в українській поезії ще не звучало так змістовно і трагічно словосполучення «Тридцять мучнів українських», як у вірші Павла Тичини «Пам’яті тридцяти»:
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих…
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн
Боже, покарай! –
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. –
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
Вірш звучить як реквієм, автор змальовує самопожертву молодих людей заради Батьківщини, утверджує ідеї патріотизму і гуманізму, засуджує жорстокість, терор, ненависть. Трагічна смерть студентів, на думку поета, обертається для нації воскресінням – герої залишаються жити у красі морального подвигу, у жертовності заради того, щоб у «коханому краї» і далі «квітло сонце», «грав вітер і Дніпро-ріка». Нова незалежна держава проголосила найгуманніші закони – «Новий Заповіт», вони вмерли як святі. Ідею безсмертя героїв, добрих і прекрасних начал їх життя Павло Тичина реалізує за допомогою трикратного повторення «На Аскольдовій могилі», яке фіксує увагу читача на значенні цього словосполучення і посилює його емоційний вплив. Саме на місці теперішньої Аскольдової могили, на правому березі Дніпра, згідно з літописом у 882 році Олег убив князів Аскольда і Діра, першого ніби й поховано тут (за цими мотивами Михайло Загоскін написав роман «Аскольдова могила», а Олексій Верстовський створив однойменну оперу). Аскольдову могилу на малюнку з такою ж назвою зобразив 1846 року Тарас Шевченко. На цьому місці знаходився Некрополь, де були поховані деякі київські артисти, а після 1945 року воно перетворилося на військове кладовище. Павло Тичина подає «Аскольдову могилу» як символ круговерті життя і смерті: одна за одною зникають епохи, віки, а незнищенним і перебуваючим у них є тільки краса людського духу.
Ще один скорботний вірш Павла Тичини, присвячений трагічній смерті юнаків під Крутами», «Зразу ж за селом…»:
Зразу ж за селом –
всіх їх розстріляли,
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били їм чолом.
Випала ж зима! –
Що тепер всім воля,
врізали вам поля,
в головах тополя,
а голів нема.
Як зчорніла ніч –
за селом світило,
з співами ходило,
берегло, кадило
безневинну січ.
Ігор Качуровський, коментуючи цей вірш у книзі «Фігури і тропи» (К., 1995) звертає увагу на хронологічність подій у ньому. Вона мала б бути така:
всіх пороздягали,
всіх їх розстріляли,
з мертвих насміхали,
били їм чолом –
бо ж роздягають перед тим, як розстріляти, а не після того. Натомість маємо:
Зразу ж за селом –
всіх їх розстріляли,
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били їм чолом.
Ігор Качуровський продовжує: «Бити чи віддавати чолом – старовинний наш звичай (пор.у Шевченка: ”І вчить внука-пузанчика чолом віддавати”. І це, поруч із ”тополею в головах” (на станції Крути височів ряд гігантських тополь. І не залишає сумніву: що мова йде про студентів, ростріляних Муравйовим у Морому полі біля згаданої станції». Тепер тут кожна тополя зойками вросла в землю.
Одним із перших, хто порушив крутянську тему в материковій літературі, був Юрій Смолич. У нарисі про Валер’яна Підмогильного він згадує про відвідини Києва у 20-ті роки:
«На Аскольдовому горбі, крім давніх і прадавніх поховань, були ще й недавні могили − київської учнівської молоді, студентів, гімназистів та реалістів, − наших перевесників, котрі загинули при початку вісімнадцятого року під Крутами.
Ці юнаки боронили Київ Центральної Ради – були її останнім заслоном проти наступу червоних частин.
Не розібравшись у політичній ситуації, не оговтавшись у свої шістнадцять-вісімнадцять років у соціальному становищі взагалі та в міжпартійній плутанині того часу, не зумівши, отже побачити світ таким, яким він насправді був, та визначити своє місце між тогочасних барикад, запановані й зачаровані виключно своїм патріотичним ентузіазмом − любов’ю до України та ідеями її національного державного відродження, вони далися на провокацію націоналістичних сил і на заклик та наказ Симона Петлюри взяли гвинтівки в руки і підставили свої серця під кулі свого ж народу.
То була потворна трагедія − не лише тих п’яти сотень молодиків, що пішли воювати під Крути, а й цілого покоління української інтелігенції. До моєї Жмеринки теж докотився відгомін цієї трагедії – покотився він повсюдно по Україні і відіграв свою роль у формуванні світогляду тогочасної інтелігентської української молоді: вона почала зіркіше придивлятися до соціально-класових процесів та критичніше ставитися до будь-яких зальотів, підступів та зазіхань на її національне усвідомлення.
Так от, коли ми з Валеріаном потрапили на Аскольдів горб, він зупинив мене біля могил крутівців, довго мовчав, сумно схиливши голову, потім сказав:
− Вважайте, товаришу Юрію, коли б на той час я вчився у Києві, а не в Катеринославі, то, мабуть, що й мені лежати в цих могилах. Він помовчав, посміхнувся гіркою, не осяйною посмішкою і закінчив: − Не в тому щастя, що я, і не тільки я особисто, а, певний, що багато й багато наших з вами одноліток почали розбиратися в тодішній плутаній ситуації та шукати справжніх шляхів нашого національного відродження… Вважайте, що кінець кінцем ми й стали на такі шляхи, що й привели нас з вами до того, що ми з вами зараз робимо … Маю на увазі не взагалі професію літератора, а нашу громадянську позицію….
Він мовчав довго, мовчав і я, і по довгій паузі, коли ми вже відійшли від могил, знову промовив:
− З народом, а не … геть від нього…
Мені досі запам’яталася та Валеріанова мова: то було надто вагоме признання.
… Коли мало не півстоліття пізніше я писав романи з часів громадянської війни на Україні («Мир хатам, війна палацам» та «Реве та стогне Дніпр широкий»), я не міг обминути й епізоду під Крутами» (Смолич Юрій. Розповіді про неспокій немає кінця: Книга третя.− К., 1972. – С. 107-108).
Незважаючи на те, що банди Муравйова Юрій Смолич називає «своїм народом», а захисників незалежної України «націоналістичними силами», цей уривок із книги «Розповіді про неспокій немає кінця» − ще одне підтвердження краси морального подвигу крутян: вони не попленталися услід за тодішніми обставинами, як це робили інші, а випросталися на повен зріст, щоб стати на захист свободи свого народу. Їх геройський вчинок – плід вільного і свідомого вибору в екстремальній ситуації, і такі, як Валер’ян Підмогильний, готові були підтримати їх у цьому. Це означає, що спалахи національної самосвідомості людей перебувають в істотному взаємозв’язку між собою і виступають необхідною психологічною основою суспільного прогресу. Стосовно крутянських епізодів у романах «Мир хатам, війна палацам» та «Реве та стогне Дніпр широкий», то вони явно відгонять кон’юктурою.
До трагічного епізоду під Крутами звертається у романі «Третя рота» і Володимир Сосюра: «Який кривавий цинізм і приниження! Такі червоногвардійці нічим не відрізнялися від контрреволюціонерів, раз вони так ретельно виконували контрреволюційний наказ.
В порядку революційної совісті вони могли не виконувати цього страшного наказу, що був скерований на дискредитацію перед українським народом Радянської влади.
Правда, далеко потім Муравйова розстріляли як зрадника, але духовно не розстріляли за київський погром українців.
А духовний розстріл Муравйова і таких як він, це – українізація, за яку я всім серцем, тим більше, що проти українізації були троцькісти» (Сосюра В. Третя Рота. Роман. – К., 1988. -С.263-264).
До незабутніх творів, які водночас є хвилюючими людськими документами, належать вірші Олександра Олеся «Під Крутами» («Я лежав і бачив очі / Карі, сині, голубі. / Як квітки цвітуть, сміються, / Ні сльозиночки тобі. / Оточив нас дужчий ворог, / Покосив усі квітки. / Обіцяли нам підмогу – Не наспіли козаки…»; Григорія Чупринки «В час борні» («Будьте мудрими, як змії, / Будьте сталими в борні» / Розцвітають наші мрії / В вільній рідній стороні»).
Звісно, бій під Крутами – подія трагічна, бо ми при її сприйманні переживаємо почуття співчутливості, скорботи, душевного болю, тобто такі почуття, які є нашою емоційною реакцією на смерть і страждання близьких людей. Смерть героїв Крут трагічна тому, що юнаки своєю хоробрістю, подвигом заслужили нашу любов, захоплення; вони втілювали наш ідеалі боролися за нього. Звісно, коли гине який-небудь терорист на Донбасі, вчинки якого суперечать нашому ідеалу, то жодної трагедії ми не відчуваємо.
Крутянські події відтворені і в епопеї «Попіл імперій» Юрія Клена (Освальда Бурґгарта):
Та йде лиха пора,
під Крутами лягла вже буйна молодь.
Немов течуть по снігу чорні смоли,
пливе, згуртована в людські стада,
нестримана орда,
іде, іде від Ніжина на Київ,
вже розповзлась патьоками помиїв.
(Клен Юрій. Вибране. – К., 1991. – С. 157).
Ідея героїзму тут вплітається у канву філософської ідеї всезагальної взаємодії людського роду на самого себе, від чого життя стає безперервним і, ламаючи шкаралупу імперій, прагне до гармонії між людьми. Світ постійно змінює свою зовнішність, і якщо він знищується у формі фізичних років людини, то тут же повертається до вічності, до своєї потенційності через вияви дивовижної моральної краси і сутності, і подвиг захисників Крут у цьому процесі постає енергійною продуктивною силою духовного оновлення поколінь.
Євген Маланюк у вірші «Молитва» якраз показує, що трагічне значення смерті і страждання юнаків у бою під Крутами в тому, що вони втілюють і утверджують ідеальне – боротьбу за незалежну Україну й надихають інших («Хто все зітхав – заснуть, втекти, / Сховатись за Мазепу й Крути, / Коли грозою йшли – віки! – / Над полем рути і отрути. / Твоїм бичем мене вчини, / Щоб басаманувати душі, / Щоб захитать і знову зрушить / Смертельний чар дичавини!»). Крутянська трагедія – посягання на ідеальне в реальному світі.
Інші вірші Євгена Маланюка – «Балада про Василя Тютюнника» («Розіславши на колінах мапу лютих Крут, / Він диктує директиви, стислі, як салют»), цикл «Варяги» («За набої в стінах Софії, / За криваву скруту Крут, – / Хай московське серце Росії / Половецькі пси роздеруть»), як і твори Олекси Стефановича («Крути»: «Радо на сурмний задуднимо зов, / Ми по шляху грозовому, / Тому крутому, що з Крутів пішов, / Непереможному тому. / І коли кинем на ворога час /Незагладимої скрути, / Взнає він добре, про віщо для нас / Крикнули кров’ю Крути»; «О.Ольжичеві»: «Крута дорога із Крут, / Та вірмо, рушивши нею: / Нелюдськи міцний цей люд / І вийде він ще на суд Не судженим, а суддею»); «Пам’яті Ольжича»: «І повів на сповиту у гуд / Багряную хмару, / Де чекали лави з-під Крут / І Базару»); Святослава Гординського («Сім літ»: «Йдуть січневі сніги, / Орда надходить від Крут, / На плятформах гармати, / Над містом шрапнелів грюкіт, / Знов набої в руках, / Сиплеться скло на бруки – / По цей і по той бік Дніпра / За маршрутом маршрут»; Остапа Тарнавського («На могилах»: «Не забуть ніколи тих могил безсмертних, / де лежать надії наших гордих днів, / де між деревами над самітним терном / цвіт яркий калини полум’ям зацвів») свідчать, що смерть юнаків, які загинули за ідеал незалежної України, не є смертю самого ідеалу. Юні герої віддали своє життя на вівтар незалежної України, переживаючи разом із українським народом його трагічну долю й одночасно усвідомлюючи необхідність і виправданість своєї жертви.
Знайомство з крутянською літературою, і материковою, і еміграційною, переконує в справедливості давно уже усталеної думки про її високі художні й, можливо, ще більші людські, гуманістичні цінності. Чимало з її аспектів й сьогодні становлять аж ніяк не історичний інтерес. Це насамперед стосується віршів Уляни Кравченко «Під Крутами» («Ті, що під Крутами в бою упали, / могилу знайшли; / але колискою стане могила… / зродиться волі Жрець і Герой!»); Олеся Бабія «Під Крутами» («Всі ви спочили в темній могилі, / Та нас в неволю не завернути, / Бо і в нас були Термопіли, / Бо впало триста, ген там, де Крути!»; Андрія Гарасевича «Крути» («Ішли, де білість сніжних полів, / Де смерть взялася з вітром танцювати; / Свистіли кулі… Рвалися гранати… / – І постаті майнули в вир вогнів. / І прогоріло… Порохом зайшло… / Могилок триста заросло травою. / А ти, як все, усміхнене село / Сниш сині сни в солодкому спокою»); Максима Гриви «Від Батурина до Крут» («Скільки мрій у розорах закутано, / І надій заволочено там! / Та не скути там – того і путами, / Кого скоро спокусить мета. / Ви нас мало, погано затуркали, / Ви не знали, нащадки хозар,/ Що в нас в жилах пожежі батуринські, / Що там Умань, і Крути, й Базар!»; Оксани Лятуринської «Дума про скривавлену сорочку» («Дми, вітре, дми! Розгонь-розгонь мою розпуку – / В Крутах сина змордували, розп’яли на муку… / Зшматували, знівечили світло щастя мого: / Молодого сина, вбили… Сина молодого…»).
Про красу морального подвигу юних героїв Крут написано чимало, як на материковій Україні, так і в зарубіжному світі. Варто пригадати твори Богдана Бори, Григорія Булаха, Демида Бурка, Миколи Вереса, Леоніда Горлача, Івана Гнатюка, Дажбожича, Михайла Дяченка, Романа Завидовича, Михайла Зельмаха, Петра Кізка, Олекси Кобця, Алли Косовської-Давиденко, Ганни Костів-Гуски, Яреми Купчинського, Михайла Лавренка, Надії Лан, Миколи Лебединського, Андрія Легота, Антоніни Листопад, Бориса Лисянського, Степана Литвина, Ольги Лубської, Миколи Луківа, Вероніки Михалевич, Григора Мовчанюка, Христини Мулик, Лариси Мурович, Андрія М’ястківського, Миколи Оверковича, Василя Онуфрієнка, Тиміша Павличенка, Поля Половецького, Миколи Пшеничного, Андрія П’ясецького, Віктора Рафальського, Михайла Шалати, Яра Славутича, Герася Соколенка, Богдана Стельмаха, Григорія Стороженка, Миколи Холодного, Лесі Храпливої, Олексія Шевченка, Миколи Щербака, Анатоля Юриняка, Олекси Ющенка, Ольги Яворської, Ігоря Яворського, Володимира Янева, Василя Яроша, Василя Ящуна. Навіть цей великий список не умістив усіх авторів. Їхні твори показують, що смерть героїв не є смертю благородної справи, за яку вони боролися, смертю ідеалу, який вони утверджують. Смерть героїв, їх фізичне знищення обертається їх моральною перемогою, їх духовним безсмертям, стаючи символом непереможного торжества національного ідеалу.
Цікаво, що крутянська тема знайшла своє відображення не тільки у документальній і художній творчості, але і в пісенній. Приклад цього – «Крутянська пісня», створена Богданом-Ігорем Антоничем і композитором Андрієм Ярославенком і вперше опублікована у львівському журналі «Дорога», у 1938 році. Пісня пронизана не лише вірою в кінечну перемогу ідеалу, але знанням того, що перемога невідворотня. Цей високий рівень історичної свідомості надає читачам особливої духовної сили. Героїчна смерть «очищає», збуджує волю до боротьби і готовність до подвигу у багатьох поколінь, закликає до самопожертви.
Спом’янімо в пісні славу Крутів,
Найсвятіше з наших бойовищ!
Крути! Крути! – смолоскип в майбутнє.
Підіймімо наші душі ввиш!
Крути! Крути! Це за Батьківщину
Стати муром, шанцем душ і тіл.
Крути! Крути! Мужньо, воєдино
Прямувати в найсвятішу ціль.
Крути! Крути! Час розплати близько,
Вже червоний ворог кари жде.
Крути! Крути! Вічне бойовисько
За майбутній, за світліший день.
Крути! Крути! Мужність і посвята,
Вірність, що міцніша понад смерть.
Крути! Крути! Горда і завзята
Кличе пісня і веде вперед!
(Антонич Б.-І. Крутянська пісня // Літературна Україна. – 1991. – 14 листопада).
А ось − сучасна пісня, записана 1990 року на мітингу у Крутах з уст мешканця Тернополя Петра Красінчука:
Виряджала мати сина
Під Крути до бою,
Розчесала кучереньки
Понад головою.
Іди, іди, мій синочку,
В бою не здавайся,
Як побореш вороженьків,
Додому вертайся.
Ждала, ждала мати сина,
Під Крути ходила,
І шукала між вбитими
Найменшого сина.
А як знайшла між трупами
Головоньку сина,
Положила на коліна
Та й заголосила:
«Люлі, люлі, мій синочку,
А я твоя мати,
Сину любий, Боже милий,
Вороже проклятий!»
(Астаф’єва М. «Виряджала мати сина під Крути до бою…» // Гарт. – 1991. – 14 вересня).
Освоюючи одну й ту ж подію, обидві пісні є носіями відмінних між собою різновидів пафосу: «Крутянська пісня» − героїчного як рефлексія почуттів і вчинків героїв, що сміливо склали своє життя на вівтар незалежності України, пісня «Виряджала мати сина» − трагічного, бо герої в ній, одержимі ідеєю патріотизму, несправедливо гинуть від «проклятого ворога». Обидва ці різновиди пафосу об’єднує глибокий естетичний ефект: піднесення думки автора пісні (колективного автора) над одиничним фактом смерті, осягнення долі героїв як загального вияву закономірностей життя і визнання вищої цінності моральних ідеалів.
Проблема «Крути в літературі» − складна і багатогранна, прийшов час висвітлити її ґрунтовно й всебічно. Усі творці епітафії героям Крут переконані, що у випадку цієї трагічної події ми зіткнулися з незвичайним, рідкісним масштабом духовних сил захисників. Духовних сил, які допомогли їм перемогти страх смерті, біль, страждання, особисті бажання і показати всім приклад надлюдського в людині. Коли молода людина здійснює щось героїчне, жертвуючи своїм юним життям, особистими інтересами, особистим щастям в ім’я ідеальних цілей, загального блага, держави, народу, тоді її життя й діяння мають піднесений характер. Тому піднесене в людині є героїчним. Така героїка може бути спонукана різними ідеальними мотивами: патріотичними, політичними, моральними, релігійними. Такими героїчними особистостями є герої Крут і українська література адекватно відтворила це.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.