Її звали Орисею, і я проводив її додому після якоїсь вечірки в наших спільних друзів.
Вона не була моєю дівчиною, і мені навіть на думку не спадало перевірити, як вона цілується і чи заплющує при цьому очі.
Передовсім, вона була білявкою, а за такими я тоді не впадав. Крім того, у неї закохався мій найкращий приятель, якого чомусь не було того разу на вечірці. Відтак після кількох спустошених пляшок вина я зрозумів, що просто приречений провести Орисю додому. До того ж, мене ще й попросили це зробити господарі, бо переживали за дівчину.
Була ніч, зима, намерзлий лід під ногами і собачий холод. Ми йшли із центру кудись вгору по вулиці Шевченка. Серце ще помпувало вино у судинах, як гарячу воду, і нам було якщо й не тепло, то весело.
Мій приятель молився на Орисю. Він присвячував їй трепетні вірші і міг говорити лише про неї навіть з іншими дівчатами, які готові були йому віддатися просто так. Але нагода провести її додому йому, здається, ще досі не траплялася. Натомість вона випала мені, байдужому до всіх білявок у Львові.
Орися вчилася в інституті прикладного мистецтва і була романтичною особою. Говорила вона мало і трохи відсторонено – так, наче вела в думках із кимось безконечний діалог. На вечірці мені встигли нашептати історію з її життя.
Отож Орися вже мала хлопця, який добряче задурив їй голову. Вони хотіли одружитися. Але її родина – то правдиві галичани. З’ясувавши, що той парубок не львів’янин та ще й москаль, батьки випровадили його за двері. Орисі ж перепало так, що вона на пів року впала у глибоку депресію. Дівчина тільки тепер трохи оговталася і почала виходити на люди.
Довідавшись про любовну трагедію Орисі, відверто кажучи, мене пройняв жаль не до неї. Я думав про свого приятеля. Чому поети закохуються у дівчат, чиї серця вже лежать у тумбочках якихось зайд і навіть пройдисвітів? Зрештою, я й досі не знаю відповіді на це питання. Це загадка для мене.
А тоді я запитав в Орисі (бо треба було хоч про щось говорити):
— Тобі не холодно?
Вона якось вимушено усміхнулась і відповіла:
— Холодно трохи. У голову.
— А чому в голову? Ти ж у теплій в’язаній шапці.
— У мене шапка з діркою нагорі, — похвалилася вона.
— Навіщо вона тобі там? — здивувався я.
— Хіба ти не знаєш? Для зв’язку з космосом. Через неї відбувається обмін енергією, — пояснила Орися.
Я засміявся, думаючи, що вона жартує. Але Орися не сміялася. Вона дивилася вперед — просто в білий туман, який завис над нічним містом. Її подих парував, і цей сивий димок зливався з туманом – так, ніби вона готувалася розтанути в ньому.
— А може, — мовив я, — через ту дірку всі думки витікають?
— Може, — сказала вона, — але це не страшно. У голові завжди лишається щось важливе.
Ми мовчали. Під ногами хрускотів лід, а з далеких вулиць долітав гул пізнього трамвая. Львів майже спав, і тільки десь у темному під’їзді гавкнув собака.
— А ти віриш хоч іноді у космос? — раптом спитала вона.
— У якому сенсі — віриш?
— Ну, що він має до тебе якесь діло. Що ти — частинка чогось великого, навіть якщо ніхто тебе не помічає.
Я хотів відповісти, що ні, не вірю. Що я людина земна — із чіпкою хваткою, стипендією аспіранта і втомою після кожних нічних гульок. Але вона йшла поруч, і її голос звучав так спокійно, що мені стало шкода зруйнувати ту крихку магію нашого зв’язку.
— Мабуть, вірив …колись, — сказав я. — У дитинстві.
— О, у дитинстві всі знають правду, — посміхнулась вона. — Потім просто забувають.
Ми вже підійшли до її будинку — старої кам’яниці з облупленими сходами і важкими дверима, які зачинялися самі собою. Біля входу горіла жовта жарівка, і її світло, здавалося, намагалося розтопити сніг.
— Дякую, що провів, — сказала вона. — Мені було спокійно з тобою.
— А мені цікаво, — трохи збрехав я.
Вона глянула на мене довше, ніж треба, ніби хотіла щось сказати, але передумала. Потім доторкнулася до своєї шапки, тієї самої, із діркою, і промовила:
— Не бійся іноді дивитися вгору. Там не так порожньо, як здається.
І зникла у під’їзді.
Я стояв ще хвилину. Потім засунув руки в кишені, вдихнув холод і подумав про свого приятеля — того, що молився на Орисю. Він би, певно, зрозумів її краще. А може, й ні.
Коли я рушив назад униз, до центру, сніг уже сипав рясніше. І мені здавалося, що десь над головою мене хтось усе-таки слухає. Правда, я не вельми говіркий із незнайомцями.
2.
Минуло, може, три місяці. Весна тільки почала прибирати у місті брудний сніг, а я вже втомився від неї.
Того вечора я сидів у кав’ярні біля площі Ринок — тій самій, де ми колись з приятелем читали один одному свої студентські вірші. Я пив каву, гірку, як жаль за втраченим часом, і розглядав вікно, за яким повільно танув сніг на дахах припаркованих автівок.
І раптом побачив Орисю.
Вона переходила вулицю, притискаючи до грудей якийсь згорток. Її волосся стало трохи коротшим, а замість шапочки з діркою вона мала синій берет. Виглядала спокійною, але ніби старшою, ніж тієї ночі, коли ми поверталися з вечірки.
Я вибіг надвір, навіть не допивши кави.
— Орисю! — гукнув я.
Вона зупинилася й усміхнулася — так, ніби чекала, що я колись її розшукаю і покличу.
— О, — сказала вона, — ти все ще тут.
— Де саме?
— У місті, яке ніколи не висихає від дощу. Хіба це не ти так написав?
— Я забуваю вірші, написані своїм колишнім дівчатам.
Ми сіли на лавку навпроти аптеки, що зовні радше нагадувала музей. Вона дістала з сумки маленьку коробку і простягла мені:
— Ось, подивися.
Усередині лежала крихітна фігурка з порцеляни — жінка у довгій сукні, що дивиться в небо крізь телескоп.
— Це твоя робота? — спитав я.
— Моя. Назвала її «Слухачка».
— Гарно. З підтекстом.
— Вона теж має дірку в шапці, — додала Орися тихо. — Тільки вона тут без неї.
Ми посміялися, але сміх вийшов коротким, невпевненим. Потім дівчина сказала:
— Я чула, твій приятель поїхав у Польщу.
— Так, каже, що там легше жити. І любити теж.
Орися зітхнула. Мені здалося, що з полегшенням.
— Знаєш, я довго думала про ту нашу ніч. Про лід, про дірку в шапці. І про те, як ти слухав. Мені тоді справді було важливо, щоб хтось просто ішов поруч.
Я не знав, що сказати. Усі слова здавалися зайвими. Львів пахнув мокрим каменем, і в її очах уже не було тієї зимової далечіні — радше спокій, у якому кортіло залишитися.
— Хочеш пройтися? — нарешті спитав я.
— Тільки не додому, — усміхнулася вона. — Тепер я більше люблю йти кудись …навмання.
Ми рушили у бік Личаківської, де я тоді мешкав. Нам обом було по дорозі.
Василь ТЕРЕЩУК
Leave a Reply