Хочу розповісти про своє життя від молодих років до сьогоднішнього дня. А все тому, що боляче бачити, як ми плекаємо рідну мову.
За своє життя мені прийшлось чимало побачити світу. Побував, крім України, в Росії, Угорщині, Румунії, Болгарії, Туреччині. Прийшлось попрацювати й в Польщі, Німеччині, Греції. Побачив сонце в Казахстані і Узбекистані, навіть в Бухарі, яка мене дуже вразила. І в усіх цих країнах, як не дивно, спілкуються і проводять служіння у храмах на своєю рідною мовою.
Пригадаймо біблійну легенду… Колись люди будували велику вежу, щоб дібратись до неба. І їм це не вдалось. Очевидно тому, що Бог помутнив їх розум. Вони ж не розуміли один одного. В результаті, усі люди розбрелись по світу. Та Бог зіслав на апостолів Святого Духа і вони заговорили різними мовами. Усе для того, щоб правити Службу Божу і вітати брата свого, хоч і не єдиномовного…
У нас час (так уже склалось!), священство почасти відмовляє українцям відчувати красу рідної староукраїнської (церковнословянської) мови, порушуючи Божі настанови. А обумовлюється це тим, що Літургія проводиться староруською. У нас первинна ж – староукраїнська мова І от думається: чому не мовою, якою говорили тоді, коли впроваджували православ’я на Русі? А тому, що церква Московського патріархату допомагала і допомагає зросійщенню українців і продовжує служити Москві, яка є споконвічним ворогом українського народу.
Ніхто не заперечуватиме, щоб Служба Божа проводилася на староруській мові, але, все ж, канва одуховнення буде іншою з іншими традиціями і культурою, з іншою національною ідентифікацією. Згадаймо про анафему особи гетьмана Івана Мазепи, давно не підтриману українським православ’ям та греко-католицькою церквою. Згадаймо й Революцію Гідності, в якій першими провідниками стало свянщенство. Та хто бачив там духівників Московського патріархату? Політично-суспільні доводи не матимуть кінця. Коли ж це стосується рідної мови: майте совість!
В 1964 р. довелось бути на практиці в с. Ободовка Бершадського р-ну Вінницької обл. Коли вперше потрапивв в Бершаді на ринок, то остовпів. Там більшість людей розмовляли єврейською, та коли ж заговорив до них – відповіли українською.
В 1968 р., в період навчання у Харкові, товаришував з добрим другом Фельшином Юрієм. Якось він мене запросив до себе додому. Між сестрами розмова велась єврейською, але коли я розпочав з ними розмову, то ми спілкувалися українською. Тоді було все зросійщене і політичне: і культурне життя, і армія, і церква.
Колись у мене по сусідству, жив Здоров Славік. Його батько був корінний сибіряк. Вдома вони розмовляли тільки російською. Пройшли роки, нас доля розвела по світу. В 1991 р., будучи в Києві, зустрівся з ним. Працював тоді він вже у Київраді. Під час розмови я його запитав:
– Славік, чого це ти перейшов на українську мову?
І почув таку відповідь:
-Ти що, не знаєш,що Україна вже самостійна?
Та й на вулицях в усіх містах було чути українську мову.
Пройшло вже більше 20 років з того часу. Тепер, приїхавши в Київ і йдучи по вулицях, я чую здебільшогоо російську мову. В розмові з етнічними українцями, не говорячи про росіян, не раз запитував: «Ти ж українець, чому ти розмовляєш російською?». Майже всі відповідали мені: «Да мне легче общаться на русском языке».
Хочу запевнити, що за часів Радянського Союзу нічого не змінилося. А в напрямку україномовності ситуація навіть погіршилася. Російської преси і літератури постійно збільшується. І це в умовах війни з Росією! Майже нічого не змінилось як в кіноіндустрії, так і телебаченні…
Через величезний опір проривається українська церква Київського патріархату. Не поважають українську мову посадовці, депутати, бо якщо були б справжніми патріотами, то на всіх телеканалах, окрім російських, звучала б українська мова.
Я підтримую наших земляків, які кажуть, що прикро глядіти, як на концерти «95 кварталу» приходять повні зали публіки, серед них народні депутати і урядовці, вони сміються, але треба плакати, тому що вони родилися в Україні, та все рідною мовою не спілкуються. Постає питання: чи рідні вони для України?
І сумно, і гірко мені, що вкотре наша влада вирішує свої меркантильні, особисті справи, забуваючи, що народ її обрав і годує її, а вона відноситься до народу, як зла мачуха до падчерці в будь-яких сферах нашого життя.
Тарас Сівірський, м. Кременець
Такі є ми люди
«Русский танець» об’явили,
Та мене і не вразило,
Що гопак наш танцювали,
Бо не раз таке бувало.
В росіян так буває.
В свої руки прибирають
Все найкраще. Так і знай,
І пояснень не чекай.
Хочуть виграти війну,
Величальні оди гнуть:
«Мы великий народ русский,
Не отдадим, не упустим.
Было твое, будет мое,
Хоть вместе мы с тобой живем
Вы есть – националисты»
Хоч самі є шовіністи.
Мовчать, що Власов-генерал
Дві армії німцям здав.
А із них створена була
Дивізія «СС Галичина».
Скалку в очі в когось бачуть
І супротив не пробачуть.
Сором. Разом живуть з нами,
І нашу мову щоб не знали?
Поз’їджались в Україну,
І вже їм не має спину.
Переселенці з Росії.
Не приїхати, щоб сіять.
А командувати нами,
Як своїми батраками.
Хто пручався, що є сили,
До Сибіру поселили.
Щоб про предків ми не знали,
Історію написали.
І тут завжди праві вони,
А ти пробуй щось зміни.
Ось першим почепив наш стяг.
Петро Щербина на Рейхстаг.
Його зовсім не згадали,
Кантарій Єгорову приписали.
Наші предки воювали,
Щоб ми кращу долю мали.
Татарву і поляків били
Геройств багато вчинили.
А їхні корені ще тут,
На Україні в нас живуть.
Тай прославляють наш нарід
І знані ми на цілім світ.
І Скліфасовський, і Патон,
Амосов, Корольов, Кобзон,
І Пирогов і брати Клики,
Вони всі наші землячки.
Тож ,Україно, ти гордись,
Що діточки твої вдались,
Гордись мовою своєю,
Та родючою землею.
Гордись своїми козачками,
Що Україну прославляли.
В Софії, Франції і Відні
Стоять їм пам’ятники вічні.
Надпис: «В пам’ять русcким козакам»
Та в шароварах, – з китайками.
Невже ми все позабували.
Там наші предки воювали.
Катерина розігнала
Запорожців всіх по світу.
Дон, Дунай, Кубань і Терек.
Там вростали в чужий берег.
Та українськії пісні,
Вдавалось чути й там мені.
Де б не були наші предки.
Дали раду щоб не вмерти.
Кажуть, що культура з сходу,
Прийшла нашому народу.
Для зв’язки слів ми що раз мат
Вживаємо на різний лад.
І не можемо позбутись
Щоб не вживати пошли слів
Бо такії є ми люди,
І виражались, хто як вмів.
Різні зайди тут знущались,
Та на довго не зостались.
Зараз атакують знову,
Перевертні нашу мову.
Інтелігенції катма
Стало погано жити нам.
Та все нема кому вести
Нас всіх до світової мети.
Невже ви позасинали,
Чи води в губи набрали.
Нас шпиняють,вже як хочуть
Мучать, давлять, ще й регочуть.
Ще меншовартість не пройшла,
Що ми,- младшая сестра» –
Так легко переконали.
Зрадники, що нас продали.
І дуже кажуть нам на зло,
Щоб українцям не везло.
Україну, як державу,
Щоб усі позабували.
Говоримо чужі слова,
Що наша мова «дворова».
Або ж говоримо «село».
З вас чванькуватість понесло.
Вже дійшло усе до того,
Що цураємося свого.
Таж хоч трохи схаменіться,
Так же жити не годиться.
Добре, що чуже сприймаєш,
Погано коли забуваєш,
Про рідне наше слово
Й наші пісні колискові.
Мелодійна і красива,
Витончена й пестлива,
Українська наша мова
Щоб звучала знову й знову.
Кажуть, руський, грек, вірмен,
Українською до мене,
Між собою як захочте,
Хоч китайською гелкочте.
І треба щоби в нас була
Російська мова «дворова».
Повинна зазвучати знову
Державна українська мова.
Сівірський Тарас Володимирович
м.Кременець