Грабовський Б. Зашпори: натурна проза. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017. -184 с.
Про те, що Богдан Грабовський видав нову книгу, уже давно дізналися з періодики. Але якось так вийшло, що “зашпори” потрапили до нас тільки тепер, й із цікавістю прочитали новий твір, який мав «глянець» незбагненності. Зрозуміло, що і тоді взялися висловити собі міркування про видання.
І звісно, не можемо не розпочати з думок про жанрове визначення. Автор називає написане “натурна проза”, про свіжість і неординарність цього терміну відзначає у своїй передмові світлої пам’яті Петро Сорока. Справді, маємо тут доторки художнього пласту до складнощів часу. Лишень додамо, що у даному випадку йдеться про майстерне переплетення художності і публіцистичності. (Розуміємо, що заувага про гібридність може відігнати деяких читачів. Але навіщо зважати на думку тих, хто не хоче розуміти суттєвої різниці між справжньою публіцистикою і низькопробною газетярщиною. Письменник не догоджає їм, і ми не хочемо теж.)
Далі, на нашу думку, варто з’ясувати питання про тематику книги. З твору “Зашпори” (так названо і видання) робимо висновок, що йдеться про важливість пам’яті у житті людини. Цим, до речі, перейнятий і текст «Потала, або Заступи нас, Господи”, а інший – “Атовець” передає суворі подихи війни на Сході України. Різні моменти політичного сьогодення постають перед нами з оповідок “Канівська дума”, “Плата за минуле”. А от у “натурній прозі” типу “Кавалєрка” і “Вертка дружина” маємо відголоси психологічності. Загалом, кожне літеросплетення відкриває неповторний пласт буднів і в цьому, мабуть, полягає актуальність видання.
Варто згадати і про його мовні особливості. Але перед тим, як конкретизувати їх, висловимо ще й таке. Над нами все помітніше висне глобалізаційна примара, стукаючи у двері душ костуром уніфікації, мовної у тому числі. І нам здається, що “Зашпорами” пан Богдан по-своєму противиться їй. І тут, очевидно, має значення те, що книгу оприлюднив західноукраїнський письменник. Вірніше не сам факт цього, а те, що в ній густо рясніють галицизми на кшталт: “креценець”, “дурійка”, “скипарати”, “закомарок”, “гурма”. Додамо й те, що вони так органічно вплітаються у літературне мовлення, як і рідковживані слова типу “родиво”, “мухва”, “завбачення”, “виліт”. Правда, тут варто наголосити, що мовна неповторність створюється за рахунок говіркових та рідковживаних слів , які знають і в інших регіонах нашої держави: “дивниця”, “бамбетель”, “колега”… Зрештою , от і акценти автора на мовленнєвості бачимо і у інших назвах: “вироби” , “уподоба кар’єри”…
Дехто, прочитавши попередній абзац, почне думати, що літературні критики роблять наріжним каменем своїх міркувань мовне питання. Дискутувати не будемо. Як кому подобається. Ми ж вважаємо, що мовленнєвість є дуже важливою, та не тільки як могутній засіб супроти уніфікацій в пору глобалізації. Не маємо права забувати й те, що письменник має вирізнятись з-поміж інших своєю лексикою, саме це повиино відкривати іншим тонкощі рідномовного середовища, як це вже роблять окремі пейзажі та діалоги із “Зашпорів”.
А наостанок підсумуємо: видання ввібрало у себе краплини невпинного часу. І нам радісно, що вони течуть людськими душами, залишаючи там свої знаки.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
член НСПУ
Тернопільська область