Не хотілось вірити… Може, то якийсь злий жарт? Розіграш? А, може – провокація? А чи не підступний це задум наших ворогів? А, власне, хто вороги? І що залишилось від тих часів “братерства” та “дружби”? Ха! Він залишився! Так, саме він – полковник Колесников Віктор Іванович! Бо хто він? Офіцер радянської армії. Ще тієї – непереможної! За національністю… Ось тут проблемка. Батько – він насправді українець. Іван Васильович, артилерист, ветеран війни і також полковник. Мати – Таїсія Сергіївна… З Кубані родом, але вважала себе росіянкою. Та такою, що син у паспорті, ще у тому, радянському, також уособлював себе росіянином. А народився Віктор у Тбілісі. Що воно таке – гамаджоба, добре відає. Та що там казати – початкову школу осилював з грузинською мовою навчання. О, то окрема історія! І нікого вона не стосується. То велика родинна таємниця! То коли його батько, фронтовик, бойовий офіцер-артилерист після війни замість того аби поспішати до молодої дружини та сина-немовляти, застряг десь у запорізьких степах в обіймах ще фронтової кухарки Поліни. А та кухарка такі смачні котлети смажила! Запах – на увесь запорізький степ! Аж по Херсон з його Асканією Новою.
І наче призабув ще тоді капітан-артилерист, що є у нього в Тбілісі син Вітька, котрий з таким нетерпінням очікує повернення татуся з фронту. Бо війна он закінчилась, і уже хто мав повернутися – повернувся. А татуся усе немає. Він, Вітька, готовий вийти на самі околиці міста, поплисти вниз бурхливою річкою на надувному колі від вантажівки, аби тільки побачити і зустріти свого татуся. Де ж він забарився? Уже і хлопці на вулиці насміхаються: “Ага, діждешся ти свого тата! Та його певно і не існує зовсім!” І усе – ги-ги та ги-ги…
Тривало то доти, поки не наївся досхочу артилерист Колесников Полінчиних котлет. Від”їдався не лишень за фронтові роки, але й за ті – голодні, що пам”ятав за 32-й та 33-й. Тоді їхня чималенька родина утікала з масних чорноземів світ за очі, аби не вмерти з голоду. І яке то було щастя, що глава сімейства Василь Трохимович виявився вправним столярем. Прихистили їх аж у Білорусі, бо дуже їм потрібний був саме столяр, аби поробив вікна та двері, витесав діжки і відремонтував підводи.
Іван Васильович дався чути аж по десятьох роках після закінчення війни. Чи та котлети у Поліни згіркли, чи щось інше, але нарешті обізвався ветеран-артилерист. У таких випадках кажуть: совість у чоловікові заговорила. Написав листа, що не може жити без них… Приїхав і залишився.
І отримав нарешті Віктор батька. Та ще й якого – уже майора! Йшов Віктор вулицею, тримав батька за руку і показував усім язика. Він наче промовляв до дітвори: “От, бачите! Мій татусь з фронту повернувся! А ви не вірили…”
Незабаром повіз Іван Васильович дружину та сина в Україну. Та не просто в Україну, а в її західну частину.. Там по різних містечках майор Колесников завідував військовими комісаріатами. Рік за роком більшало зірок на його погонах. Так доріс колишній бравий артилерист до полковника.
А Віктор шо? Була школа грузинська, а тепер – українська. Він такий собі “поліглот”, та російська – найперше. Він навіть у паспорті вписав себе “росіянином”. І ніхто на такі “дрібниці” уваги не звертав. Усі тоді були “радянськими”, отже – трохи росіянинами.
-Куди далі після школи? – поцікавився якось батько.
-Я -як і ти! Військовим хочу!
Ну що вартувало синові фронтовика, заслуженого і поважного стати офіцером? А полковник Колесников, дивись, уже керує обласним військкоматом. Зрозуміла річ, що і для сина, випускника військового училища, місце також знайшлося. Влаштувався Віктор в одному військкоматі великого міста – і добре йому. Роки покотились наче куля з вершечку гори. Тихо і мирно усім жилося. З мирного неба посміхалось щедро вмите дощами сонце. Життя… Ех, яке то було життя! Мирне та стабільне! Як для військового – воно, може, не зовсім правильно. Адже тривалий мир розслаблює армійців, притупяляє пильність і зовсім кепсько, що немає місця для подвигу. Соромно зізнатися – у його кобурі відлежувався не пістолет, а качан кукурудзи. А навіщо йому пістолет? З ким він збирається воювати? Скрізь мир, а воюють там, де потрібно. Там, де партія скаже і накаже. За такими поняттями місто, де служить Віктор Колесников – глибокий тил. Тому зброя – швидше імітація. Отож, аби різні там зацікавлені особи не втрачали почуття страху, їм демонструвалася повна кобура. Мав би бути пістолет, та ні – качан. Кукурудзяний початок. Зате усім зрозуміло, що кобура не порожня. Начувайся, хто може!
І полем битви полковника Віктора Колесникова стали дачі. О, тут є де розвернутися! Туди все треба – цеглу, скло, дерево, шифер і цемент… Тягнув звідусіль і де тільки “погано лежало”. Так у битві за дачі і минули роки служби. Присягу на вірність незалежній Україні не приймав. Якраз пішов у відставку. Влаштувався на одне підприємство, де почав завідувати цивільною обороною і командувати двірничками. Але то таке…
Аж тут бабахнуло… Росія пішла війною на Україну… Хто? Росія?! Його Росія… Війною… Дебілізм якийсь! Як так – братній народ, стільки усього спільного. Добре, що матуся не дожила до такого ганебного дня. А він? А йому уже за сімдесят… Давно списаний і запханий так далеко, що годі його звідтіля роздобути.
Сидить собі сумирно і аналізує побачене у телевізорі. Там різне показують. То ми їх, то вони нас… Летять дрони, наче джмелі! Снують танки – коробки з-під взуття, туди-сюди мчать як очмалілі автівки. Полковник п”є пиво, лупає пересохлу рибину і слідкує за розвитком подій. Враз зривається на рівні: “Іду!”
-Куди? – дружина.
Не став пояснювати. Тільки рукою махнув.
Ну хто так воює? Навіть з екрана телевізора помітно наскільки ті пацани непрофесійні! Годі! У війсккоматах жодного його знайомого не залишилось. Нехай… Якщо не візьмуть за контрактом – піде добровольцем. Там у Правий сектор чи ще кудись? Добровольцем – воно навіть краще! Менше мороки з оформленням різних паперів. Що він не знає? Та усе життя був паперовим полковником. Бо мир і не було місця для подвигу. А нині – подивіться лишень. Лізе русня в його Україну! Питається, чого? Що ви тут забули? Геть здуріли! Очманів кінцево ваш зверхник…
-Іду!
-Та кажи вже куди! – нетерпець у дружини.
І грюкає дверима. Ще ніколи так не грюкав.
“Певно за пивом побіг!” – вдоволено посміхається сама до себе дружина і продовжує додивлятись улюблену передачу.
Ігор Гургула