Польський романтик Леонард Совінський (1831-1887), який народився в селі Березівці Літинського повіту Подільської губернії (тепер Любарський район Житомирської області) і закінчив Університет св.Володимира, є одним із критиків і перекладачів «Гайдамаків». Він високо оцінив творчість Шевченка, хоча і не сприймав його  історичної тематики  за «хоругву незалежності, віри та держави». Його переклад є єдиним повним перекладом цього твору на польську мову, він викликав бурхливу дискусію в періодиці і численні нападки на особу перекладача. Йому завдячуємо за мужнє прочитання творів Шевченка, чудові переклади і наближення польської аудиторії до автентичного першотвору.

Твори Шевченка та інших сучасних йому українських письменників наштовхнули Леонарда Совінського на написання розвідки «Студії із сучасної української літератури» (Kurier Wileński. 1860). Однак її назва не відповідає змістові. Автор приділив у ній більше уваги історії, ніж літературі. Це своєрідний вступ до української літератури [Вервес Г. Шевченко і Польща. – К., 1984. – С.138]. Автор на початку розвідки заявив, що польська громадськість з невиправданою байдужістю відвертається від українського письменства. Він твердить: «Упродовж п’ятнадцяти років такі трудівники, як Куліш, Костомаров, Шевченко порядкують нашою духовною скарбницею, але до цього часу не подано їм приятельської руки, щоб братнім духом і об’єднаною після запеклих конфліктів ідеєю неупереджено розібратися у запліснявілих пам’ятках і, підтримуючи любов’ю прагнення з обох боків, остаточно примирити віковічні жалі й гаслом сердечного примирення зустріти ранкову зорю» [Совінський Л. Студії із сучасної української літератури // Рецепція творчості Тараса Шевченка в Польщі: У 3-х кн. /Наук.ред. та упор.Р.Радишевський. – К., 2015. – Т.1. – С.59].

Під «ранковою зорею» він має на увазі нову українську літературу, чиї герої видаються живими і самобутніми, а сам письменник ніби щезає в очах читачів. «Усі відомі твори, що впродовж більш ніж десяти років вийшли із сповитої традицією русинської душі, ми сміливо можемо назвати однією безкінечною історичною думою, що по черзі пробігає простори літописання, романсу та пісні. Постараймося зрозуміти її суть, що становить її осердя, зіставивши із посмертним свідченням нашого сумління, віддаймося ж на суд провидіння, що керує долями індивідів та народів» [Там же].

Та до творів Шевченка і Костомарова на історичні теми він ставився критично. «Пп. Костомаров, Шевченко і школа, оскільки зосереджуються тільки уявою або знанням на періоді лехіцько-руської спільноти, одразу з болем і обуренням відверта­ють очі від минулих подій, ставлячи замість неприємного їм факту ідеал політичної незалежності України і загального громадянства її народу» [Там же.].

Леонард Совінський не поділяв їхнього погляду, що козаки були виразниками інтересів широких мас українського народу. «Служителями цієї ідеї, на думку українських письменників, були козаки, про яких Костомаров пише, що їхнім покликанням було розширення свобод, обмежених певними польськими суспільни­ми рамками, на всю масу. А те, що вони цього не змогли досягнути з об’єднаною аристократичною Річчю Посполитою, позбавляло їх власні сили вигід­ного союзу» [Там же].

З цією метою він зробив широкий екскурс у минуле України, до часів козаччини. Автор невірно інтерпретував роль козацтва в історії українського народу. Він намагався довести, що козацькі повстання проти шляхетської Польщі, особливо визвольна війна 1648-1654 рр., ставили своїм завданням виробити тільки привілеї для козаків, незалежно від того, що в цих визвольних рухах брали участь і селяни. «Таким є ідеал і догма цієї тужливої думи, дуже поширеної серед українських літописців та пророків. Якщо не заглиблюватись у суть справи та пристати до звучання гасел і кольорів вивішеного прапора, ми не будемо здивовані симпатією, яка викликана внаслідок поставленої у такий спосіб справи, навіть там, де прокльони минулого повинні були б зачепити всі рідні почуття» [Там же].

Совінський, коли йдеться про польсько-українські історичні відносини, висловив ряд вірних думок, напр., засудив дії єзуїтів у зв’язку з введенням Брестської унії, співчував селянам, що терпіли гніт з боку феодалів. Іван Франко писав: «…Він не вагався в своїх віршах не раз висловлювати думки, що вибігали далеко поза обсяг того, що було прийняте і приличне в салонах не тільки шляхти, але й ліберальної та поступової буржуазії. Менше дбаючи про форму, він вливав у свої вірші (деколи!) стільки живого огню, що вони справді були, по словах Хмельовського, як той горючий корч у пустині, з тою хіба різницею, що біблійний корч горів і не згорав, а Совінський, спалахнувши, гас дуже швидко. Своїм різким мужеським характером, що бажав діла, характеру і сили, що вміє горячо любити і горячо ненавидіти. Совінський являється безпосереднім наслідником музи Ґощинського» [Франко І. Сучасні польські поети // Франко І. Зібр. праць: У 50-и т. – К., 1981. – Т.31. – С.393].

Проте не зрозумів визвольної боротьби українського народу, бачив Україну у складі Польської держави. З цих же позицій він розглядав твори українських письменників на історичні теми, зокрема історичні поеми Шевченка. Однак розвідка Леонарда Совінського «Студії над сьогоднішньою українською літературою» не позбавлена позитивного значення. І важливо, що йому вдалося уникнути односторонності, описати польсько-українське порозуміння, виявити симпатію до української літератури. «Совінський перший почав перекладати Шевченкові поезії на польську мову. Вже в 1860 р. були надруковані вірші: «Ро co ty chodzisz па tę mogiłę?» («Чого ти ходиш на могилу?»), «Ej, na co mi żeniaczka ta» («Нащо мені женитися?») і «Oj po górze kwiat się wspina» («Ой по горі роман цвіте»). Немає сумніву, що під впливом Леонарда  Совінського творчістю Шевченка зацікавились польські літератори і публіцисти» [Пачовський Т. Проблематика польського шевченкознавства другої половини ХІХ ст. // Збірник наукових праць ХVI наукової шевченкознавчої конфренції. – К., 1969. – С.142].

На відміну від Тадея Падалиці (Зенона Фіша), який у листі в «Gazecie Warszawskiej» (1860, № 146) стверджував, що жоден «гайдамака ніколи не вирізав стільки ляхів і євреїв», скільки вирізав Шевченко «у своїх поемах», Леонард Совінський у  праці «Тарас Шевченко. Студія Леонарда Совінського з додатком перекладу «Гайдамаків» (Вільно, 1861) докладніше розглянув третє видання «Кобзаря»: «Душа Тараса — це душа селянського люду, сповнена досвідом правди й насильства, роз’ятрена пристрасними скаргами. Ми вже сповна наслухалися гуслярів, які, підхопивши народну мелодію, що кружляла степами, додали її до шляхетної уяви і донині в розумінні міської громади вважаються українськими поетами; послухай­мо правдивого українського Кобзаря, не зневажмо його невибагливої пісні, а коли її дивовижна співучість та молодецька затятість не зачарують шляхетного вуха, хай принаймні думка, що виривається з тієї кобзи, витверезить наш осуд і з грудей народних лютнярів вирве супровід, що вгамує доволі гостру братерську ноту» [Совінський Л. Тарас Шевченко // Рецепція творчості Тараса Шевченка в Польщі. – Т.1. – С.60].

Совінський, подавши біографію Шевченка, визначив основні риси його творчості:

«Ми не маємо права замірятися зі скальпелем у глибину людського сумління; обмежимося увипукленням кількох рис духовного образу поета, не ручаючись за безпомилковість винесеного з вищенаведеної сповіді враження. Ось вони:

1) Вогненна любов до простолюду;

2) Ненависть і зневага до всякого насильства;

3) Пристрасне переживання болю та приниження, яких він зазнав;

4) Схиляння до простонародного фаталізму з применшенням ролі Провиді­ння і волі;

5) Відчуття власної правоти і щире вболівання за суспільну думку, впевнено визнану за справедливу та святу.

Усі ці риси, наявні у людини, знаходимо також у поета. Особливо не забуваймо про дві останні: вони необхідні для безсторонньої оцінки речей» [Там же. – С.63-64].

У зв’язку з тим, що передмова Совінського була призначена для масового читача, багато уваги в ній приділено змістові творів, бо ніхто краще від Шевченка не володів українською мовою, не змальовував картин природи та сцен побуту з таким рідкісним талантом. На його творах лежить печать дум та народних пісень, його твори досконалі за формою, бо містять у собі багато гнучкості і життя, і їх автора не можна підозрити у запозиченні чужих фраз та елементів. Про переклади Совінського  Теофіл Пачовський писав: «Зміст подав майстерно, зберігаючи засоби поетичної мови оригіналу. Це по суті художні прозові переклади деяких поезій» [Пачовський Т. Проблематика польського шевченкознавства другої половини ХІХ ст. – С.143.].

Кожен твір «Кобзаря» – це кривавий шматок поетового серця, його істоти і всієї трагедії України, Совінський помічає це в елегії «Думи мої, думи мої…», де поет виряджає у світ діток: «В Україну ідіть діти» – і просить, щоб Україна привітала його діток, як «свою дитину». Він бачить, що сліпий Перебендя з однойменного вірша – «ідеал українсько­го лірника, очевидно, спорідненого з душею поета», бо він серед народу веде себе як учитель, або пророк, а на самоті – як віщун, який все знає, живе найвищими ідеалами, споглядає світ ідей і самого Бога. «…Недоля нависає над головою старого, але він на те не зважає, виспівує, що кому подобається: дівча­там «Гриця», парубкам «Шинкарку», на ринку «Лазаря» або часами журливо і сліз­но затягне, як Січ руйнували – і завжди починає сміхом, а закінчує сльозами. Ось раптом постать лірника перед нами виростає; ярмарковий музика перетворюється в натхненного лютняра. На полі віє вітер, на могилі серед степу співає дід сліпий, щоб ніхто не чув слова Божого, бо серце Кобзаря розмовляє з Одвічним Отцем, прослав­ляє, щебечучи, Господа, а його думка, як сизокрилий орел, відлітає на хмарі понад світом, розбиваючи широкими крилами небесну блакить» [Совінський Л. Тарас Шевченко.– С.65].

Він аналізує балади, що постали на тлі народної поезії «Тополя» і «Утоплена». А про «Причинну» пише так: ««Причинна» – найраніший із опублікованих творів Шевченка; незважаючи на певну несміливість і вади гармонії, що найбільш відчутні у вступній частині балади, вона сяє усією красою, властивою зрілим поезіям Тараса. І вже тут ми захоплюємо­ся щасливою майстерністю поєднувати ліризм та описовість; уже тут нас захоплює колорит, що б’є життям, незрівнянна пластичністю форм і така сльозлива ревність, яку поет часом заправляє сміхом українського добряка. Зміст «Причинної» взято з фантастичних народних оповідань» [Там же.– С.66].

Він також розглядає чотири вірші «Думка», що увійшли до «Кобзаря»: «Виражені в них почуття варто було б перенести у невловиму форму звуку або принаймні проспівати, позичивши слова в української музи. Якщо йдеться про суху дефініцію предмета, назвемо його невизначеною тугою сироти – проте чи багато ми цим сказали?.. У глибині серця є тайники, сховані назавжди перед поглядом самопізнання, провал­ля, заповнені дуже виразною, але без слів, зачарованою піснею. Часом прозвучить у них вигук тріумфу. А за мить вибухне роздираюче душу ридання, а слова як не було, так і немає. Музика лише часом зачерпне з цієї таємничої криниці кілька кра­пельок натхнення – і тоді вона, як пророчиця духу, запалює натовпи. Великої треба чуттєвості, щоб сягнути слова для вираження таких поривів серця. З цього погляду українська поезія сильніша за інші, можливо, через те, що, як говорив Куліш, «і доля русина красива цією великою тугою, яка не дозволяє ані на мить забути про власну недолю». [Там же.– С.67].

Згадаймо слова Совінського про Шевченкову поему «Катерина»: «Що ж може бути звичайнішим від цієї оповідки простолюду? Почуття і події не виходять поза межі низових умов селянського побуту, дійсність не виривається із звичайної щоденної сфери; впродовж усього оповідання ми залишаємося на землі. Поет вихопив з життя одну людську сльозу, але силою своєї любові освітив її так чудово, що вона затремтіла всіма промінцями людського духу. І вбога селянка стала героїнею, покритка – мученицею, а звідник – злочинцем. Скільки ж це подібних страждань волають про світло денне, про сльозу співчуття, про презирство та осуд за кривди і несправедливість. У «Катерині» Шевченко виступає на оборону Божого права. Тему дало йому життя, форму – мистецька думка, натхнення – душа хрис­тиянського селянина» [Там же. – С.73]. А про «Наймичку» та свій переклад цього твору він найкраще сказав у вступі до видання «Тарас Шевченко. Наймичка» (Вільно, 1860, с.7-8). «Переклад «Наймички» ознайомить читача із правдивою перлиною народної поезії — українською ідилією, сповненою біблійної простоти і ревної сердечності. Я намагався здійснити свій переклад якомога дослівнішим. Я також наслідував ритмічність оригіналу, неймовірно вередливу і переважно ірраці­ональну, але сповнену оригінальності та чарівності. Зазвичай Шевченко не трима­ється рими. На двадцять віршів у нього зазвичай два чи три римуються правильно; натомість усі інші закінчення споріднені лише далеким співзвуччям. Я намагався виправити цю ваду, де тільки точність перекладу давала можливість зробити це. Усе, що можна за цієї нагоди сказати про Шевченка і наповнення його творів, читач зна­йде у студії, яку я видав дев’ять років тому у Вільні під назвою «Тарас Шевченко» [Там же. – С.58].

Негативно оцінює Леонард Совінський і поеми Тараса Шевченка «Іван Підкова» і «Гамалія», їх «вирізняє групова дикість із несподіваними переходами від затятого розпачу до розгойданої сваволі» [Там же.– С.77]. У першій на «тлі колишньої свободи являється Кобзареві постать кривавого отамана з люлькою, що чекає на пожежу і з криком ”на Царгород!”» [Там же]; а в другій «яскраві образи грабунку та різанини у думі згладжують у ній незрівнянної краси ліричні відступи» [Там же]. Жахливу тему у творах, вважає дослідник, автор вміє прикрасити мотивом визволення братів, пом’якшити ліризмом та чудовими описовими уривками» [Там же]. Ці риси зникають у «Тарасовій ночі». «Здається, що ця пісня вибухнула не з людських грудей, а з горлянки крука. Закарбована в пам’яті племінна ненависть окутала поета до такої міри, що зі згаданих подій він оспівав лише вороже каркання птаства, яке зліталося розривати шляхетські трупи. Після проголошення цієї канібальської епопеї Кобзар вирушає до шинку, де сподівається застати жінку і вволю поглумитися зі своїх недругів» [Там же].

Особливо вражені «польські амбіції» Совінського поемою «Гайдамаки». «Уява поета зосередилася на Коліївщині – й немає нічого дивного, адже поезія кохається в людських зойках і руїнах із закривавленими тілами. Тарас не перший впився гайдамацькими димами; вони надихнули одного з найвідоміших польських піснярів за кілька років до цього» [Там же. – С.78]. Тут автор має на увазі Северина Ґощинського і його поему «Канівський замок». «Але Шевченко не зупинився на виборі предмета, а вирішив реабілітувати подвиги, які в очах історії назавжди залишаться найогиднішими злочинами. Поету для досягнення поставленої мети потрібно загострити тогочасні відносини обох сторін, узагальнити важливість місцевих вибухів, що виявляє дезорганізацію і моральний занепад племені, натомість на це місце поставити якусь органічну і шляхетнішу думку. Кобзар збирає все те, що дошкуляло Україні від часів Зиґмунта ІІІ, що приносило жахіття військового насилля у період довголітнього миру, найогидніше спотворює Барську конфедерацію та, очорнивши таким чином протилежний табір, вивішує над своїм хоругву незалежності, віри та держави» [Там же.– С.77].

Звісно, про те, що Україна в минулому була незалежною державою і вороги захопили її землі, зокрема й Зиґмунт ІІІ, Совінський не хоче й згадувати, як не хоче розуміти й того, що національне питання в Україні переросло в національно-колоніальне і збудило національно-визвольний рух [Радишевський Р. Літературознавча та польська рецепція Т.Г.Шевченка. – К., 2014. – С.206]. Він підсумовує: «Пісня, розбещена прагненням, отруєна ненавистю і помстою, що сповнена кров’ю та полум’ям, може бути впливовою, але не може бути відбудовчою і благородною. Чи думав про це автор «Гайдамаків»? Важко його виправдати з цього погляду. В цілій поемі, від початку до кінця, ледь кілька фрагментів пройняті добросердною думкою. Скрізь майже утримує нас солідарність Кобзаря з героями його дум, скрізь історичне провидіння розбивається об бездумний фаталізм, скрізь ідеал громадсько-християнської свободи знижується до розмірів абсолютної рівності та розперезаної сваволі» [Там же.– С.79]. Совінський не сприйняв Шевченкових творів на історичну тематику, зокрема поему «Гайдамаки», бо ж стояв на позиціях консерваторів, що не схвалювали визвольного руху українських народних мас. Він невірно поінформував читача про ідейний зміст творів Шевченка на історичні теми, безпідставно звинувачуючи автора у пропагуванні племінної ненависті. Критик не зрозумів ідейного звучання Шевченкових поем. Все ж таки його заслуга в тому, що він подав повний і на сьогодні єдиний переклад «Гайдамаків» на польську мову.

Студія Леонарда Совінського була перша польською мовою книга, присвячена творчості українського поета. Пізніше з’явився цикл «Перекладів малоросійських письменників» Антоні Гожалчинского, перший том був присвячений Шевченкові (Київ, 1862), а потім потім побачив світ «Koбзар» Тараса Шевченка в перекладі Владислава Сирокомлі (Вільнюс 1863).

Хоча Совінський не зупинився на особливостях Шевченкового вірша, однак дуже вдало охарактеризував наприкінці розвідки віршову будову поеми «Гайдамаки»: «Ритмічність Шевченкового вірша пливе нерегулярними відступами. Хоч арифметичний розмір завжди зберігається, проте послідовність наголошених і ненаголошених складів залежить виключно від настрою почуттів, нагадуючи спів-декламацію народних кобзарів, що виступають в українських містечках на ярмарках. Щодо рими, то на кожних чотири вірші тільки два мають однакове кінцеве звучання. Якби ми переклали «Гайдамаків» формою, характерною для польської поезії, тоді вся оригінальність поетичної форми втратилася б. Єдиним способом подолання труднощів було якнайсумлінніше наслідувати форму оригіналу з усіма  чуттєвими модуляціями.

Незалежно від форми вірша, перекладач має у своїх перекладах використовувати звороти, властиві винятково українцям. Ідіоми місцевої розмовної мови були для нього в цьому матеріалом, траплялися часом і провінціалізми, хоча і періодично. Вони були придатними для передачі точніших рис першотвору, хоча в той самий час вводилися прості вирази оригіналу» [Там же]. Таким чином, критик виявив ритмічну спорідненість Шевченкової поеми з українськими народними думами, хоч не висвітлив її ширше.

Безвідносно до згаданої оцінки «Гайдамаків» з погляду євангельсько-утопічної концепції суспільства і ролі, яку в ньому грає поет – заслуговує на увагу сам переклад революційної поеми, де повстання селян в Україні в 1768 р показано як стихійний протест народу: це вимагало від перекладача великої громадянської мужності. «Сам намір опублікування «Гайдамаків» викликав подекуди пристрасну оцінку. Не відповідаю на це. Подекуди вказування народу на щось, що має зв’язок із його життям, заслуговує на щиру подяку. Мені не відмовлять розумні – про інших не дбаю» [Там же]. Поява перекладу спричинила серію гострих атак з консервативною боку на особу Совінського, про що йдеться, зокрема, у вступі до згаданої книги перекладів Антоні Гожалчинського. Характерно, що Владислав Сирокомля у власному перекладі «Кобзаря» з 1863 р опустив «Гайдамаків» (попри те, що поема входила до складу другого оригінального видання з 1844 р, як пояснював автор), бо, пояснював у вступі, «тут автор у крові вмочав пензля,  спотворивши естетичну красу своїх творів» [Сирокомля В. Вступне слово. «Кобзар» Тараса Шевченка» // Рецепція творчості Тараса Шевченка в Польщі: У 3-х кн.  – Т.1. – С.109].

У тодішній польській переклад «Гайдамаків» можна порівняти хіба що з циклом віршів Аполло Коженьовського про селянський бунт в Сквирському повіті на Україні в 1855 р [Taborski R. Apollo Korzeniowski. Ostatni dramatopisаrz romantyczny. Wrosław, 1957, s.32-41, 149-155].

Треба віддати належне Совінському, він, може з болем серця, а таки переклав «Гайдамаків» без посутніх пропусків, як це помітила Любов Арасимович [Арасимович Л. Т.Г. Шевченко в польських перекладах // Записки історико-філологічного відділу. – 1927. – Кн.ХІІ. – С.91]. У розділі «Треті півні» рядок «Катували ляхи скажені» перекладено: «Panował nienawistny lach», а в двовірші «Тяжко-важко! Кат панує, / А їх не згадають»  слова «кат панує» зовсім викинуто. У розділі «Свято в Чигирині» вірш «Шануйтеся-ж, вражі ляхи, / Скажені собаки» перекладено: «Szanujcie się dobrze teraz / Panowie polacy!»; а в примітці перекладач пояснює, що він не міг перекласти цих двох віршів слово в слово, бо його рука здригнулася від обурення.

У пролозі «Гайдамаків» викинуто: «Тма, мна знаю, а оксію / Не втну таки й досі», причина цього зрозуміла. Перекладач не міг знайти в своєму ле­ксиконі слів, що відповідали б первотворові. Або в розділі «Конфедерати» упущено 2 рядки відомої пісні «Jeszcze Polska nie zginęła», бо автор визнає їх за анахронізм. Іноді перекладач дещо додає від себе. У розділі «Галайда», на по­чатку тексту, в розмові жида з Яремою, додано зайвих фраз: «Tylko nie zaśnij gdzie tam w rowie, /A narąb drzew i sieczki daj». З одного речення наприкінці вступу «Пішов Ярема, похилившись», Совінський зробив: «Jarema mruknął coś znękany, / Żydzisko wrzasło: ”cicho, sza!” / I kozak nic nie odpowiedział». Іноді перекладач змінює чомусь власні ймення, що їх наведено в тексті. Коли це ще зрозуміло в такім випадкові, як «Ну, хіба Бідою!» / – І це не так!  – «Стривай лишень, / «Пиши Галайдою»! У перекладі: «No to chyba Znajdą!» – І to źłе. – «No to poczekaj, / Zapisz go Gałajdą». Зовсім не ясно,  чому рядки «Співай про Матрьошу, / Про Парашу, радость нашу!» передано: «Śpiewaj nam Matroszę, / Lub Nataszę, radość naszę!».

Любов Арасимович зазначає: «Але взагалі — це дрібниці. Здебільшого текстуальна близькість дуже велика. Обережно ставиться Совінський також і до формального боку. ”Гайдамаки” відзначаються примхливим, вічно мінливим ритмом, багат­ством розмірів. Три головних розміри у цій поемі. Більшу частину її написано 12-складовим віршем. Другий розмір — 8+6. Третій — 4-стіпний ямб. Як передано останній, поки-що не казатиму. 8+6 Совінський, як і інші польські перекладачі, передав сполученням 4-стіпного та 3-стіпного хорея. Дванацятискладовий вірш, хоч і вимагає в Шевченка чоловічих рим (12+11), але, як силабічний в основі, що легко тонізується в напрямку до амфібрахія, труднощів полякові не завдає і може бути пе­рекладений суто-силабічним 12+12» [Там же. – С.91].

Ось початок розділу «Свято в Чигирині». У Шевченка:

Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували,

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн!

Базари, де військо, як море червоне,

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний, на воронім коні,

Блисне булавою, – море закипить,

Закипить і розлилося

Степами, ярами.

Лихо мліє перед ними,

А за козаками…

Та що й казать? Минулося!

А те що минуло,

Не згадуйте, пани-брати,

Бо щоб не почули.

Та й що з того, що згадаєш?

Згадаєш — заплачеш…

Ну, хоч глянем на Чигирин,

Колись-то козачий…

У Совінського:

Hetmani, hetmani, ach gdybyście wstali,

Wstali i spojrzeli po owym Czehrynie,

Co wy budowali, gdzie wy panowali!

Ciężkobyście łkali, bo by nie poznali

Kozaczej swej sławy w ubogiej ruinie.

Bazary, gdzie wojska, bywało, jak maku,

Przed rojem bunczuków w purpurze się sypie,

A Jaśnie Wielmożny na karym rumaku

Połyśnie buławą – i morze zakipi…

I zakipi i leje się

Stepami, jarami,

Licho zmyka gdzieś przed niemi,

A za kozakami..

Po co mówić? Przeminęło,

Dawno zapomniano.

Żaden z braci nie przypomni,

By nie podsłuchano!

I co z tego, że przypomni?

Przypomni – zapłacze.

Ej, choć spójrzmy na ten Czehryn,

Kiedyś to kozaczy.

Текстуальна близькість вражає. Добре дотримано зміни ритму, переходу від 12-складового віршу до 8+6. Сама навіть передача Шевченкового 12+11 суто силабічним вір­шем, дарма що й чоловічих рим немає, ані трохи не порушує ритму цього уступу. Розставлення рим додержано. Не кажучи за римування при 8+6, навіть складну порівнюючи каталектику першого уступу — «a b а а b, сdcd» передано точно [Там же. – С.91].

Прекрасно передав зміну ритму Совінський і в доволі складному розділі «Галайда». В оригіналі::

Отак уранці жид поганий

Над козаком коверзував.

Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить,

Не знав, нагинався… О, Боже мій милий,

Тяжко жить на світі, а хочеться жить…

У перекладі:

Oj, tak to tak spadł kozak nizko,

Poniewierało go Żydzisko.

Jarema giął się, bo nie wiedział,

Nie wiedział sierota, że skrzydła urosły,

Że gdyby podleciał, wysoko by wzniosły,

Nie wiedział i giął się… O Boże mój, Boże!

Tak ciężko na świecie, a jednak żyć chce się.

Совінський точно зберігає зміст і розмір думки «Нащо мені чорні брови», передаючи народ­ній вірш 8+6 звичайним 4-стопним у сполученні з 3-стопним хореєм, рими abcb.

Нащо мені чорні брови?

Нащо карі очі?

Нащо літа молодії,

Веселі дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають,

Очі плачуть, чорні брови

Од вітру линяють.

У перекладі:

Na co mi te krucze brewki,

Na co czarne oczy,

Na co młody wiek dziewieczy,

Wesoły, uroczy?

Lata moje najpiękniejsze

Płynąż bo na marno,

Oczy płaczą, a od wichru

Brwi płowieją czarne..

А ось переклад уривку з поеми «Княжна».

В оригіналі:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

У Совінського:

Ach ty zorzo moja śliczna

Na wieczornym niebie,

Wiele chciałbym dowiedzieć się

Wśród obcych od ciebie.

Zorzo moja ty wieczorna,

Ach opowiedz, jak za górą

Słonko tam zachodzi,

Jak tam w Dnieprze jaskółeczka

Dziobek macza w wodzie.

Совінський відходить трохи від первотвору, заміняючи навіть порівняння Шевченкове своїм (див. два останні рядки).

Важким для польського перекладача розміром був на той час насамперед 4-стопний ямб Шевченків, яким написано чи не половину його творів. Ямб, що вимагає чоловічих рим, має каталектику вельми примхливу, що надає ритмові надзвичайної різноманітности. Совінський деколи силується його додержати. Наприклад, уривок з «Галайди» у «Гай­дамаках»:

Яремо, герш-ту, хамів сину!

Піди кобилу приведи,

Подай патинки господині

Та принеси мені води.

Вимети хату, внеси дрова,

Посип індикам, гусям дай,

Піди до льоху, до корови,

Та швидше, хаме!.. Постривай!..

У перекладі:

Jaremo, hersztu, chamie, świnio!

A idź, kobyłę z dworu weź,

Patynki podaj gospodyni,

Ta zamieć izbę, wody wnieś.

 Do lochu zajrzyj, jeść daj krowie,

Posyp indykom, gęsiom daj,

Tylko nie zaśnij gdzie tani w rowie,

A narąb drzew i sieczki skraj, A prędzej, chamie…

«Доля» Шевченка написана 4-стопним ямбом. Совінський передає його в першій частині віршу 4-стопним хореєм, а далі переходить до сполучення 4- і 3-стіпного хореїв, ритму перших 3-х рядків не дотримується, а розташування рим  a b a b не порушує [Там же. – С.93].

В оригіналі:

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала… Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люди», – ти казала.

 А я й послухав, і учивсь,

І вивчився… А ти збрехала.

Які з нас люди? Та дарма:

Ми- не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, — у нас нема

 Зерна неправди за собою.

У перекладі:

Ту mię, dolo, nie zwodziłaś,

Przyjacielem, siostrą, bratem –

Sierocie ty byłaś,

Tyś mię wzięła maleńkiego

Do szkoły oddała,

W ręce djaka pijanego,

I tak powiedziała:

«Ucz się, mały, żebym kiedyś

Ludźmi was widziała».

Posłuchałem, uczyłem się,

A tyś mi skłamała!

Bo i jacyż to z nas ludzie?

Choć wierni dla ciebie

Szliśmy prosto i poczciwie

Jak Sam Bóg na niebie.

У 1870 році у Львові він видав переклад поеми «Наймичка», в 1881-1885 роках опублікував у варшавських журналах, зокрема у «Kurierze Warszawskim», нові переклади кількох менших віршів Шевченка. Всі ці переклади засвідчують тенденцію не тільки докладного перекладу змісту оригіналу, але і його адекватне відтворення, сперте на багатство народної пісенної ритміки і її символіко-стилістичні властивості. Переклади Леонарда Совінського вважають найкращими,  вони стоять вище не лише від загалом слабких версифікаторських спроб Антоні Гожалчинського, а й від перекладів Владислава Сирокомлі [Taborski R. Ukraina w twórczości Leonarda Sowińskiego // Slayia Orientalis. – 1960. – Nr 2. – S. 375].

Отже, Леонард Совінський ще в 1860 році, співпрацюючи з часописом «Kurier Wileński», опублікував розвідку на тему «Студії над сучасною українською літературою», яка була вступом до його праці «Тарас Шевченко» з додатком перекладу поеми «Гайдамаки». Він позитивно відгукнувся про українського поета, важаючи, що «велика особистість – Тарас Шевченко, велика вже сама по собі, ще більша величчю мільйонів дум, що заструменіли в його натхненній пісні» [Совінський Л. Тарас Шевченко // Рецепція творчості Тараса Шевченка в Польщі. – Т.1. – С.60]. Разом із тим його неприємно вразили антипольські мотиви у поемі «Гайдамаки» і «хоругва незалежності, віри та держави». Леонард Совінський – перший перекладач польською мовою поеми «Гайдамаки», він переклав ще 17 творів Шевченка. Його переклади, зокрема, «бунтівної поеми», викликали зливу критики у польській періодиці і нападки на особу перекладача. Він зумів адекватно відтворити художньо-образний лад поеми «Гайдамаки», усунути ілюзію комунікативної тотожності, зберегти стиль першотвору, не порушуючи композиції, метрики, строфіки. Його переклади донесли до польського читача правдивого Шевченка. Вони стали джерелом натхнення і взірцем майстерності для майбутньої плеяди перекладачів – Антоні Гожалчинського, Владислава Сирокомлі, Станіслава Грудзінського, Зоф’ї Войнаровської, Чеслава Ястшембця-Козловського та ін.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.